Комунікаційна агенція linza agency в межах проєкту «Музей вкраденого мистецтва», де представлені цифрові копії об’єктів украденої або знищеної культурної спадщини внаслідок повномасштабного вторгнення, спільно з Фондом імені Гайнріха Бьолля й Бюро Київ-Україна провела панельну дискусію «Деколонізація як культурний тренд для інституцій світу». Дієвці культури, провідні експерти у сфері музейної справи, представники державного сектору обговорили документування, збереження та стратегії комунікації культурної спадщини України за кордоном, зокрема спадщини, що постраждала від російської агресії.
«Росію традиційно не вважали класичною імперією»
Дискусію модерувала Олена Занченко, співзасновниця й артдиреторка Музею вкраденого мистецтва. Вона зазначає, що з початку 2014 року, а потім з початку повномасштабного вторгнення Росії деколонізаційні процеси в Україні суттєво пожвавилися. Особливо це стосується російських імперських наративів у сприйнятті української культури за кордоном.
Світовий тренд на деколонізацію розпочався ще в 1970-х роках, насамперед у країнах Латинської Америки й інших раніше колонізованих державах. Згодом цей дискурс поширився на країни-колонізатори. В Україну ці ідеї прийшли з Європи значно пізніше. Тетяна Філевська, креативна директорка Українського інституту, пояснює: «Причина пізнього входження України в деколонізаційний дискурс полягає в тому, що наш регіон довго не розглядали крізь призму цієї методології. Росію традиційно не вважали класичною імперією. До того ж Радянський Союз позиціював себе як антиколоніальну державу, яка допомагає боротися з імперіалізмом».
Деколонізація — не лише теорія, а й передусім емансипативний рух, подібний до фемінізму, спрямований на досягнення справедливості та свободи. Культурні політики Росії щодо України тривалий час не сприймалися як посягання на ідентичність. Однак повномасштабне вторгнення 2022 року кардинально змінило ситуацію, зробивши очевидними імперські амбіції Росії та її колоніальну природу.
Український шлях деколонізації
Після повномасштабного російського вторгнення Український інститут розпочав масштабну роботу з переосмислення культурної спадщини крізь призму деколоніального дискурсу. До великої війни такий підхід здавався складним і майже неможливим, однак агресія Росії чітко продемонструвала потребу кардинально змінити наративи.
Інституція зосередила зусилля на двох ключових напрямах: формуванні міжнародного дискурсу про українську культуру й системній роботі з музейним середовищем. Тетяна Філевська розповідає: «Експерти інституту пояснювали закордонним колегам базові речі: що в Україні є професійне музейне середовище, його фахівці вільно спілкуються англійською, мають електронну пошту й готові до комунікації. Такі, здавалося б, елементарні кроки були принципово важливими для руйнування стереотипів і налагодження міжнародних звʼязків».
У найближчому майбутньому команда інституту планує презентувати результати трирічної копіткої праці — унікальний посібник для міжнародних музейників. Його створення включало десятки консультацій, кілька редакційних версій та експертні обговорення. Мета документа — стати своєрідним перекладачем культурного контексту, що руйнуватиме комунікативні бар’єри й просуватиме україноцентричну оптику серед світових музейних інституцій.
Деколонізація як одне із завдань МЗС
Україна дедалі активніше просуває постколоніальну ідентичність через цілеспрямовані дипломатичні зусилля. Міністерство закордонних справ України має потужний інституційний ресурс для реалізації державної стратегії, а саме 130 закордонних установ, що охоплюють майже весь світ. До цієї мережі входять 92 посольства, приблизно 30 консульств і 7 представництв при міжнародних організаціях. Кожна із цих установ має щонайменше одного співробітника, відповідального за культурну дипломатію та публічну комунікацію.
Культурна дипломатія України має тривалу історію деколонізаційних зусиль. Ще з перших років незалежності дипломатичні установи послідовно працювали, щоб представити Україну як самобутню державу, яка відрізняється від колишньої метрополії. Це були масштабні проєкти з повернення забутих українських імен і презентації культурної спадщини, яка раніше перебувала в тіні радянської наративної парадигми.
Особливо показові зусилля українських дипломатів у європейських країнах. Зокрема, у 2018–2019 роках вони провели системну кампанію в Німеччині щодо визнання Голодомору геноцидом. Дипломати використовували складну аргументацію, базовану на деколоніальному дискурсі, що дало можливість не просто привернути увагу, а й змінити суспільне сприйняття цієї трагедії.
Ірина Шум, заступниця директора Департаменту публічної дипломатії та комунікацій МЗС України, розповідає: «Сьогодні Україна стоїть на початку системного шляху культурної деколонізації. Кожну закордонну дипломатичну установу розглядають як потенційний осередок культурної комунікації, здатний формувати новий образ країни. Важлива не лише презентація культурних здобутків, а й створення нового наративу про Україну — країну з унікальною історією, багатою культурою та власним голосом».
Відповідаючи на запитання, яку стратегію роботи із закордонною аудиторією Україні зараз варто обирати, Ірина Шум зазначила: «Раніше ми казали, що нам треба завойовувати серця, а для цього — апелювати до емоцій. Напередодні третьої річниці повномасштабного вторгнення можу сказати, що нам зараз треба активно апелювати до раціо, показувати, що ми з Європою маємо дуже багато спільного й що підтримка України абсолютно обґрунтована для кожного представника світової спільноти. Також нам треба відходити від виключно презентації себе. Ми не можемо три роки показувати, які ми є, і говорити тільки про себе. Ми мусимо робити такі речі, у яких наші іноземці побачать себе. Це генерує кардинально інший рівень емпатії до нас. І кардинально інший рівень залученості».
Залученість міжнародних фондів до процесу деколонізації в Україні
Фонд імені Гайнріха Бьолля активно підтримує проєкт «Музей вкраденого мистецтва», який створила команда linza agency. Окрім цього, Фонд реалізує в Україні кілька інших важливих проєктів, пов’язаних з деколонізацією. Про них розповіла Катерина Квашницька, координаторка програми «Сприяння демократії» Фонду імені Гайнріха Бьолля, Бюро Київ.
Зокрема, у Миколаєві впродовж двох років за підтримки Фонду провели комплексне дослідження з декомунізації міських топонімів і, як результат, перейменували понад сто вулиць, провулків, площ і парків через партисипативний процес. Також Фонд підтримує асоціацію RUTA — об’єднання дослідників Центральної, Східної Європи, Кавказу й Центральної Азії. 2023 року вони провели установчу конференцію в Україні за участі понад 200 дослідників з більше ніж 30 країн. Крім того, Фонд створює перевірені матеріали про російський імперіалізм для західної аудиторії.
Ключова мета цих проєктів — подолання домінування Russian Studies, розвиток Ukrainian Studies та Eastern European Studies, тобто деколонізація академічного простору.
Катерина Квашницька підсумовує: «Деколонізація потребує не лише зусиль державних інституцій, а й активної участі громадянського суспільства. Завдяки нашій співпраці з українськими організаціями й міжнародними партнерами, ми поступово змінюємо сприйняття української культури на глобальному рівні. Це складний процес, але кожен крок до створення нових наративів допомагає відновити справедливість і посилити голос України у світі».
Деколонізація як інструмент збереження культури. Висновки дискусії
Знищення музеїв, крадіжка й руйнування пам’яток стали систематичною частиною неоімперського проєкту Росії. Ключовим завданням для всіх залучених до руху захисту культурної спадщини є сприяння координації зусиль між державними, громадськими й міжнародними організаціями, а також налагоджування партнерства між українськими й іноземними музеями. Адже лише так стає можливо створювати проєкти, які розширюють розуміння України за кордоном.
Експертки, які взяли участь у заході, наголошують на важливості домашньої роботи, глибшому дослідженні своєї культури, яка багато в чому досі залишається невивченою. Архіви в Києві не досліджують, а на окупованих територіях Росія викрадає документи й артефакти, унеможливлюючи вивчення української історії. Експертки закликають до активнішої роботи з архівами, створення якісних досліджень і напрацювання нових форматів, які допоможуть Україні утвердити свою ідентичність на міжнародній арені.
Варто також не забувати, що кожен українець і українка за кордоном є амбасадором культури. Є позитивний приклад Німеччини, де українці на побутовому рівні, розповідаючи свої історії, працювали з громадською думкою місцевих мешканців, що збільшило зацікавленість серед німців українською кухнею та музикою.
