Ситуація змінилася, у чомусь кардинально. Минулої суботи Курултай (національний з’їзд, вищий представницький орган) кримськотатарського народу заявив про «початок політичних та правових процедур зі створення (відтворення) національно-територіальної автономії кримськотатарського народу на його історичній батьківщині – в Криму». Поки що незрозуміло, на які території претендує гіпотетична автономія, адже колись кримцям належали найласіші шматки землі, які нині ніхто їм не віддасть. Так само незрозуміло, який відсоток представництва у владі вимагається й який буде здобуто. Питання не в самій автономії, а в чиєму складі. Звісно, Російської Федерації.
Ні, кримські татари не визнали результатів «референдуму» (в лапках це слово стоїть і в постанові Курултаю), у якому вони не брали участі. Так само не йдеться про офіційне визнання окупаційного режиму, але… «Фактично ми виходимо з того, що існує в реальності на цей момент», – заявляє заступник голови Меджлісу Наріман Длелялов. І додає: «Ми втомилися шукати своє місце у відносинах між двома державами. Тому поклопоталися передусім про захист інтересів власного народу».
Таку позицію можна зрозуміти. Офіційний Київ ніколи однозначно не ставав на бік кримців у їхніх постійних суперечках із попередньою владою автономії в складі України. Повернення їх починаючи з 1989 року на свою історичну батьківщину після сталінської депортації ніколи не відбувалося організовано, тим більше ані пізній СРСР, ані незалежна Україна жодного разу не зафіксували відновлення їхніх прав включно з реституцією майна (втім, це слово не вживалося й на решті української території). Нині кримські татари становлять близько 13% населення півострова, й головне їхнє завдання – виживання.
Читайте також: Кримські татари: «Між двома кіньми…»
На користь нинішньої кримськотатарської ініціативи – засадничі документи, починаючи від Статуту ООН і закінчуючи Декларацією ООН «Про права корінних народів» від 13 вересня 2007 року, у яких ідеться про фундаментальне право народів на самовизначення, зокрема на автономію, самоврядування, а також «за власним вибором на повноцінну участь у політичному, економічному, соціальному та культурному житті держави свого проживання». Водночас керівництво Російської Федерації в ході агресії наочно продемонструвало, як воно поважає міжнародне право й саму ООН. Воно також не менш наочно показує приклади ставлення до прав інших корінних народів РФ, починаючи від Чечні й закінчуючи так званими малими народами Півночі й Далекого Сходу. До того ж, потрапивши під владу Москви, Крим, як було сказано, потенційно знову стає полем битви за перерозподіл Південного узбережжя, де з інтересами місцевого населення ніхто не рахуватиметься за визначенням.
Але на боці кримців розгубленість окупантів. Здається, розробляючи плани приєднання території, московські стратеги не врахували кримськотатарського фактору як такого. Наявність на півострові аборигенів, не схожих на масу ностальгуючих совків ані мовою, ані поведінкою, ані ставленням до окупантів, виявилася для «зелених чоловічків» неприємним сюрпризом. Красномовне свідчення того, наскільки Кремль не уявляв, із ким має справу, – стрімке ввімкнення в ефір регіонального татарського телеканалу з Казані: виявляється, окупанти вважали, що волзькі та кримські татари – це те саме! Нічого дивного, така зверхність – вияв магістрального уявлення типових представників імперії до всяких там меншин як до «чурок», які не заслуговують на те, щоби на них знатися і якось їх розрізняти, а російська верхівка, точно за прислів’ям, вже така розбещена абсолютною владою, що не вважає за потрібне звертатися до експертного середовища по справжню картину світу.
Тож із політичного погляду розгубленістю треба скористатися.
Читайте також: Допомога дружньому народу – це допомога Україні
Тим більше що кадровий склад нового маріонеткового уряду Криму залишає бажати кращого. Не без непорозумінь, але Курултай прийняв постанову про делегування кримських татар до органів місцевої влади. Не як виняток представник громади Рустам Теміргалієв уже з перших днів агресії погодився стати заступником «гобліна» Аксьонова, а на постійних засадах: в ідеалі кримські татари претендуватимуть на третину всіх посад в адміністрації півострова. Можливо, далася взнаки відсутність на з’їзді морального авторитета Мустафи Джемілєва (тиждень тому росіяни не пустили його додому, а в день Курултаю він мав переконувати в Нью-Йорку членів Ради Безпеки ООН), можливо, з кимось із членів Меджлісу, постійно діючого органу кримських татар, уже вдалося попрацювати, але випадковістю такий вибір не назвеш.
Понад те, визнаний кримськотатарський лідер і голова Меджлісу Рефат Чубаров висловився на користь прийняття охочими російських паспортів. Щоправда, він дозволив собі красномовний коментар: «Окупаційна влада в місті – й усе населення, яке опинилося під окупацією, вимушене жити так, як установила влада: і аусвайси беруть, і на роботу ходять, і локомотивами керують, і корчмарями працюють, і двірниками – живуть за аусвайсами… Вони змушені жити за тим законом, який тут встановлено». Паралель між двома окупаціями зрозуміла, та й опортунізм не від хорошого життя. Обпікшись одного разу, відповідальні політики не хочуть піддавати свій народ зайвим випробуванням. Звісно, відвертих етнічних чисток у Криму не дозволять, але в разі загострення ніхто не завадить втілити в життя випробувані рецепти провокацій, використавши ну хоча б «казаків» або міфічні «сили самооборони». На міжнародну спільноту тепер уже можна не зважати, а ще одного випробування 250-тисячний народ, не виключено, й не витримає.
Тож намір колаборації з окупантами позначено – хай з обмовками, хай зціпивши зуби, але це факт. До речі, Курултай ушанував своєю присутністю президент Татарстану (того, що на Волзі) Рустам Мінніханов, який посилався на свої повноваження безпосередньо від Владіміра Путіна й закликав присутніх до компромісу. Тож Кремль, як і до того, покладається на посередництво «двоюрідних братів» і дає зрозуміти, що найближчим часом не схильний до різких рухів. Припустімо.
Читайте також: Як виглядатиме Крим на світових картах
Тепер залишається стежити за подальшими діями Меджлісу. Зокрема, йшлося про організацію окремого кримськотатарського референдуму (як відомо, у терміновому «загальнокримському» самі кримці участі практично не брали, та й реальна явка становила ніяких не 80%, а не більше ніж 34% усього населення півострова), але йому має передувати важка робота з узгодження початкових позицій і формулювань відповідно до політичних реалій. Можливо, виявивши, що отримала непосильну валізу без ручки, Москва погодиться на будь-які умови згідно з легендарною формулою Бориса Єльцина «беріть суверенітету, скільки можете проковтнути», колись потім усе одно воно уніфікується й вертикалізується. Крім того, вочевидь, уже триває посилена обробка рядових членів Меджлісу, щоб посунути надто принципових непохитних патріархів на користь більш молодих, реалістичних і компромісних. Не забуваймо ще фактор гоблінської адміністрації – звісно, вона маріонеткова, але в конкретних питаннях на місцях, передусім майнових, від неї залежить чимало й так чи так вона залишається однією з вершин трикутника. Тож доводиться дбати про рівновагу всієї хиткої конструкції нової імперської провінції.
Нарешті, слід нагадати про міжнародний фактор. Приблизно половина всіх кримських татар (орієнтовно ще 250 тис.) перебуває в діаспорі у Туреччині. З цією країною вони мають безліч напівофіційних та особистих зв’язків, не кажучи про схожість мов. Не те щоб спадкоємиця колись спільної з Кримом Оттоманської держави досі висловилася щодо останніх подій на повний голос, але передбачити поведінку члена НАТО з 1952 року не так важко. За будь-якого помітного загострення втручання Туреччини практично гарантовано, й залишається вираховувати його міру – від перекриття Босфору (прозорий натяк уже прозвучав) до кооперації з іншими сусідами Росії. І ще одне: кримські татари – мусульмани-суніти, тож у разі чого можна чекати створення потужного фронту з державами Близького Сходу проти невірних, а там можливості для маневру на межі з фантастикою (уявімо хоча б узгоджене зниження цін на нафту, що означатиме практично негайну смерть кремлівського Кощія, залежного від нафтової голки).
Читайте також: Крим: російська агітація і гуманітарна криза
У будь-якому разі українці мають почуватися відповідальними за долю своїх братів (а те, що кримці – наші брати, зайвий раз засвідчив Майдан). Нікого не має зупиняти факт вимушеного примирення з окупантами. У недавньому минулому Україна зробила для кримських татар, безумовно, недостатньо, і від того, наскільки вони стануть тепер одним із пріоритетів української міжнародної політики, залежить, зокрема, подальша доля як Криму, так і в чомусь усієї держави.