Вибори останнім часом головна тема. Ми з приятелькою обговорюємо президентські перегони за столиком в улюбленій кав’ярні. Аж тут мій погляд мимохідь вихоплює звичне графіті у вікні навпроти. Трафарет злився з пейзажем. «Вріс» у штукатурку. На це зображення я натрапляю по всьому місту вже кілька років: огидний регіт невловимо схожого на Януковича обличчя «кривавого Вальцмана» — Порошенка.
Виявляється, я бачила його всі ці роки. Бачила, але не помічала. Мене, попри все доволі критичне ставлення до Порошенка, не зачепило це високотехнологічне емоційне розгойдування, яке змушувало нещодавно притомних людей заходитися від люті: «Ненавиджу Пороха! Хочу, аби він здох!». Складна, майстерно відкалібрована, гібридна, капілярна технологія нагадує здвоєну алхімічну посудину.
Колба, у якій визріває «слуга народу», дивним чином сполучена з ретортою, у якій переганяється дистилят ненависті до його опонента. Ще до того, як Зеленський виходить на політичну арену, всі майбутні електоральні претензії до нього дзеркаляться та коротяться на особі президента. Що голосніше сміється страшний кондитер «Вальцман», то серйозніший погляд «слуги народу» Голобородька. На момент другого туру виборів демонізація Порошенка сягає такого розмаху, що фігура його антипода на контрасті набуває воістину христологічних рис.
Читайте також: Велика Популістична Революція
І от відповідно до пророцтв екзит-полів 21 квітня, у Вербну неділю, на велосипеді Він в’їжджає в місто, де на Нього вже чатує народ із пальмовим гіллям. Перекидання столів міняйл і кондитерів очікується одразу після інавгурації. Це не перша технологія, націлена на розкол країни. Проте якщо раніше кроїли географічно, відрізаючи від «пирога» ласі шматки території, то тепер надріз зроблений «горизонтально». Пасивні споживачі телевізійного продукту, які здебільшого становлять 73% тих, хто віддав голоси «слузі народу», відокремлені електоральним секатором від 25% виборців Порошенка, серед яких значна кількість українських інтелектуалів і митців. Цей горизонтальний поділ дуже скидається на обезголовлення. Екс-міністр юстиції(часів Януковича) Олена Лукаш радіє: «Всё. Экзит-полы показывают, что свиноферма уже без головы. Какое-то короткое время она сможет автоматически двигаться, как безголовый петух, и даже автоматически пытаться что-то украсть, но она больше не жилец. Разве сегодня не прекрасный день?».
Після декапітації капсуляція відрізаного культурного шару в межах безпечної для нової влади території. Там, у своїх фейсбучних бульках, «головастики» матимуть змогу обмінюватися інтелектуальними жартами, сповненими зневаги до «телеглядачів». («Відчула себе членкинею таємного ордену обраних!» — пише моя френдеса). Для особливо активних можна буде створити контрольовані платформи — «острівці опору». Головне, щоб «голова» не приростала назад до «тіла». І цей процес, здається, можна контролювати з урахуванням сучасного рівня розвитку технологій. «Не хвилюйтеся так, друзі! Якщо щось піде не так, зберемося і влаштуємо новий Майдан. Януковича погнали, і з цим розберемося в разі чого», — читаю в стрічці Facebook. Розумію, що ці самозаспокійливі тиради помилкові. Ми опинилися в новій реальності. Ми побачили силу нових соціальних технологій, яких не було в Януковича. Сьогодні вони сконцентровані в руках однієї групи людей, яка завдяки їм прийшла до влади.
Читайте також: Бельведер наш
Щоб опонувати їм на належному рівні, потрібний чималий інтелектуальний, фінансовий та часовий ресурс. Необхідні стратегія й співмірні можливості. Цей потенціал був у Порошенка. На жаль, він ним не скористався. Інформаційна війна не просто програна. Команда, що програла, не здатна була навіть побачити «театр воєнних дій». Озираючись назад, розумієш, що інакше, напевно, і не могло бути. Петро Порошенко — політик старого, традиційного гарту. Дивує інше. Як вийшло, що Майдан не сформував політичного представництва, партії, не висунув справді нових облич? У мене немає відповідей на ці запитання. Як, на жаль, і на запитання, що робити в ситуації, коли технології перемагають цінності.