У. Т.: На форумі багато прихильників нашої країни. В Україні теж відбулися дві великі конференції, де збиралися її симпатики – інтелектуали та експерти. Це бачиться формуванням такого собі українського лобі на противагу російському. Як ви гадаєте?
– Російське лобі – куплене лобі. Воно підживлюється великими активами, які приходять з енергетичного сектору й дають змогу купувати консультантів та вкладати гроші в рекламу. До цих коштів належать і тіньові, що їх одержують університети, ЗМІ, політичні партії та аналітичні інститути. Ось що створює російське лобі.
Українське – працює інакше. Воно об’єднує людей, зацікавлених у демократичній, вільній європейській державі, на ґрунті їхніх переконань, бо ж вони розуміють, що це таке. Стратегічно вони частина того лобі, адже мають певний стосунок до України. Їх пов’язують із цією країною минуле, діаспора, ділові інтереси, що, на мою думку, добре. Це органічніше лобі. Воно слабке. Не завжди скоординоване. Нині криза в Україні є шансом для її громадян насамперед здобути почуття власної державності, ідентичності, розуміння, що зараз на кону для їхньої країни. Водночас це можливість для тих із нас на Заході, хто, як і я, вболіває за демократичну Україну в Європі, мобілізувати широку впливову спільноту й зібрати разом таких людей, як Стів Гедлі чи Енн Епплбом, котрі були на форумі, щоб допомогти мобілізувати цю вільну мережу друзів України. Вона могла б просувати правильну політику у Вашингтоні, Берліні, Брюсселі та Києві. Зараз ми намагаємося створити впливову спільноту, яку може зібрати Атлантична рада на підтримку України.
У. Т.: Цю проукраїнську спільноту можна водночас назвати проєвропейською, зважаючи на агресивні дії Кремля. Які її основні завдання?
– По-перше, вони стосуються того, як правильно підтримувати в Україні людей, котрі зрештою візьмуть на себе відповідальність і визначатимуть майбутнє держави. Але водночас це пов’язано і з нашою сьогоднішньою роботою у Вашингтоні, Берліні, Брюсселі та інших ключових столицях, спрямованою на гарантування того, щоб політика Заходу ефективно підтримала цю трансформацію (як у сенсі запровадження санкцій, так і в сенсі більш стратегічних питань, як-от довгострокова підтримка України, що мала б сприяти її процвітанню). Це включає і економічну, і дипломатичну підтримку, і військову допомогу та ширшу стратегію стримування Путіна. Усе пов’язане з тим, як оживити НАТО, як ми працюватимемо надалі в Центральній Азії, як покращуватимемо енергетичну й торговельну політику. Це стратегічна відповідь, і саме тут ми відіграємо найефективнішу роль та впливаємо на американську трансатлантичну політику. Але, думаю, є певні речі, які треба робити всередині України.
У. Т.: Ви згадали про ключові столиці. Якими мають бути відносини між Росією та США? Політика перезавантаження не працює, і тепер її саму треба перезавантажити. Як це зробити?
– Політика насамперед повинна бути зосереджена на стримуванні агресії Путіна. Нам не вдалося це зробити у 2008 році, ми не змогли зупинити його досі в Україні, тож наша політика відносин із Росією має бути впевнена й сильна, щоб утримати його від ескалації своїх цілей, від продовження руху Україною. Окрім того, йдеться ще й про інші питання: політику щодо України, Грузії, Молдови, НАТО, Центральної Азії, енергетики, торгівлі, про все, завдяки чому можна показати, що він не здатен існувати без нас. Це по-перше.
Читайте також : Без ілюзій. Чим Захід допоможе Україні
По-друге, дуже важливо чітко дотримуватися нашого бачення Європи, де Москва має своє мирне місце. Щоб ми тримали нашу руку простягнутою Росії у довгостроковому баченні, в якому вона має змогу стати частиною нашої спільноти; Росії, демократичнішій, Росії після Путіна, таким чином висловлюючи повагу її народові. Це важлива частина того, як ми повинні думати про політику щодо цієї країни, щоб у довгостроковій перспективі трансатлантичної стратегії підтримати ці голоси в ній, не малюючи суцільних ліній розмежування й не виключаючи її назавжди.
По-третє, ми маємо розробити певний прагматичний порядок денний щодо питань, у яких іще повинні працювати разом. Афганістан, Сирія, Іран – тут стратегію Росії насправді варто перевіряти, бо вона підриває вплив США. Ми мусимо визначати й контролювати ці процеси на практиці.
У. Т.: Барак Обама нещодавно був у Варшаві. Чи можна сказати, що частиною стратегії стримування Путіна є зміцнення Центрально-Східної Європи й Польщі як її основної країни? Чи може бути розрахунок у довгостроковій перспективі на створення певного альянсу між Україною та Польщею?
– Як на мене, чудова ідея. Не думаю, що це власне пропозиція Обами. Він пропонує Європейську ініціативу перестрахування, спрямовану на допомогу нашим союзникам для розвитку їхніх можливостей, зокрема Польщі, яка перебуває в авангарді. Зобов’язання США щодо польської та регіональної безпеки полягає не лише у збільшенні власної присутності, а й у роботі з Україною, Молдовою, Грузією, щоб вони розвивали свій потенціал і могли захистити себе. Ось ключовий момент, адже це те, чого ми не робили належним чином досі. Ми не хочемо нових ліній розмежування між НАТО й не-НАТО в цьому регіоні.
Читайте також: Європейські ребуси
Ми хочемо, щоб наші зусилля щодо надання безпекових гарантій Польщі не підривали української безпеки. Згадаймо певні історичні й нещодавні прецеденти, як-от ГУАМ (регіональне об’єднання Грузії, України, Азербайджану та Молдови. – Ред.). Щоб пов’язати Київ та Варшаву і щоб вони спільно розвивали військову сферу, ми маємо, наприклад, польсько-український батальйон; ми повинні продовжувати ці ініціативи з американським фінансуванням, підтримкою та навчанням.
Подумаймо і про політичне об’єднання, яке включало б Польщу, країни Балтії, Румунію, а також Молдову, Грузію, Україну, Азербайджан. Це не альтернатива НАТО. Але воно чітко пояснювало б, що зв’язки між Заходом і Сходом міцнішають. Ми не говоримо, що Альянс – це безпечно, а решта – сіра зона. Зітрімо цей поділ новими відносинами в Центральній Європі, пов’яжімо країни інституційно, політично тощо й переконаймося, що Україна тут разом із Польщею.
У. Т.: Ви були помічником старшого директора з європейських справ у Раді національної безпеки США у 2008 році під час саміту в Бухаресті, коли Україна і Грузія не отримали ПДЧ. Чи може Київ здобути його в нинішній ситуації?
– Ми повинні планувати входження України до НАТО як життєздатний варіант на майбутнє. Це не є питанням сьогодні, бо в ній немає ані політичної, ані громадської підтримки тих зусиль, не існує також сприйняття цієї концепції в усіх європейських столицях. Однак дуже важливо, щоб рішення, яке ми ухвалюємо сьогодні, не зачиняло цих дверей. Так, постійний нейтралітет, «статус Фінляндії» – погана ідея для власне українських інтересів. Я переконаний прихильник сильних відносин між Києвом та НАТО і підтримую його членство в Альянсі.
Думаю, ми повинні побачити вирішення цієї кризи в Україні, відновлення контролю її уряду над територією, подолання заколоту на Сході, рух до справжніх реформ, повернення у звичне русло, щоб переконатися, що українське населення й український політичний клас справді цього хочуть. Не бажаємо, аби виглядало так, ніби ми це нав’язуємо. Ми не Варшавський договір, ми цього не робитимемо, проте я хочу бути певен, що наша допомога залишається досяжною і що українці самі не зачиняють перед собою двері для цієї можливості в майбутньому.
Читайте також: Вольфґанґ Ішинґер: «Путін кидає виклик основам європейської інтеграції»
Існує також радикальне рішення: наприкінці 1940-х – на початку 1950-х років Греція і Туреччина мали проблеми. Першу розривала громадянська війна, у другій був безлад іще після Першої світової, а Сталін накинув оком на ці території. Адміністрація Трумена спершу ініціювала двостороннє оборонне зобов’язання та зобов’язання фінансування Афін і Анкари, відтак дуже швидко прийняла їх до Альянсу в 1952–1953 роках, привівши його до кордонів СРСР і знищивши таким чином загрозу на південному фланзі Європи. Це була рішуча відповідь, бо тоді в нас точилася війна в Кореї. Перед нами були неймовірні виклики, і це насамкінець привело до стабільності й безпеки. Отже, є радикальне рішення: рухатися швидко й діяти рішуче. Хоча реальність така, що це не пасує Україні сьогодні.
У. Т.: Українські військові воюють нині з бойовиками, а не з регулярною армією. Америка мала такий досвід в Іраку, розробляючи ефективні методи боротьби. Як це мало б діяти?
– Це ключовий момент. США 15 років боролися із загонами бойовиків у Афганістані та Іраку. У нас величезний досвід, і мені здається, ми повинні бути зараз в Україні й працювати на серйозному рівні з консультантами, з тими, хто брав участь у розробці протипартизанської доктрини, щоб допомогти українцям продумувати стратегії. Це комплексне питання, воно складне, то не просто сила, воно включає хитру політику, політичний контекст. Я служив у Іраку. Був начальником штабу в посольстві у Багдаді, перебував там, коли ми втрачали контроль над ситуацією і коли його налагоджували. Частково нам це вдалося, бо ми переконали місцевих сунітів у провінції Анбар, що в небезпеці життя не американців, а їхнє. У них був радикальний бунт, повстанці приносили смерть і хаос у свої сім’ї, руйнували економіку. Ми змогли укласти угоди з місцевими сунітами, сказавши: «Досить!».
Читайте також: Жак Рупнік: «Коли імперія розвалюється, потрібні десятиліття, щоб установився новий порядок і настала стабілізація»
Якщо ж мова про Схід України, то центральний уряд має подібним чином працювати з партнерами в Донецькій та Луганській областях, зокрема із цивільною владою, з тими, хто має бізнес-інтереси. Він повинен дати їм зрозуміти, що заколот є заколот. Річ не в тому, що вони повалили мера від УДАРу чи «Батьківщини». Цей заколот витісняє традиційні владні структури з Донецька та Луганська. Отже, ключове питання у визначенні правильних партнерів, правильних альянсів, щоб скинути нарешті невелику групу людей, що добре озброєні й підживлюються з Москви, багато з котрих є росіянами. Як змусити мовчазну більшість, налякану та вкрай дезінформовану, змінити свою долю і заявити: «Ми не хочемо війни й стрілянини в центрі Луганська»? Це потребує хитрої стратегії. Ви повинні бути впевнені у власних силах, військовому потенціалі, але, окрім того, ще й кмітливі, здатні дипломатично створювати місцеві коаліції.
У. Т.: Під час форуму сенатори МакКейн та Мерфі погодилися, що США можуть і повинні допомогти Україні переозброїтись. Чи можливо це, на вашу думку?
– Моя відповідь – «так». Йдеться не про найважливіше питання, але це дуже важливо, особливо як сигнал для Путіна. Збільшення ціни російської інтервенції в Україні для самої Росії має бути частиною нашої стратегії. Це не означає, ніби ми наївні й нічого не розуміємо. Українське військо має деякі проблеми, але якщо ми не почнемо сьогодні, то не зможемо нічого зробити потім. Отже, слід бути однозначними в нашому зобов’язанні допомогти трансформувати українську армію в сучасні збройні сили, що насамперед здатні відстояти державу та її територію, і це передбачає обладнання, засоби захисту, зброю та можливості використовувати її ефективно, а отже, навчання. Ми повинні серйозно допомагати не лише ЗСУ, а й міліції та Національній гвардії, аби вони могли відігравати належну роль у демократичному суспільстві. Зараз в Україні криза, ця ситуація є надзвичайною, але в довгостроковій перспективі країна потребує внутрішньої стабільності, а для цього потрібно мати виконавців, здатних уміло працювати, тож потрібно бути діяльними вже зараз.
Біографічна нота
Деймон Вілсон – виконавчий віце-президент Атлантичної ради. Серед його зацікавлень – НАТО, трансатлантичні відносини, Центральна і Східна Європа, а також питання національної безпеки. У 2007–2009 роках служив спеціальним помічником президента і старшим директором з європейських справ у Раді національної безпеки США. Раніше працював у американському посольстві в Іраку як виконавчий секретар та начальник штабу, допомагаючи керувати одним із найбільших американських дипломатичних представництв.