Нагадаємо, що Друга промислова революція – це, фактично, революція винаходу конвеєрного виробництва в США на початку ХХ-го століття. Тобто, масового виробництва товарів. Її також називають ще Технологічною революцією, й недаремно – адже в її результаті почалося масове використання електрики, телефону, електродвигунів, почалася ера нафти тощо.
Натомість, в Україні за останні 20 років стався відкат на багато десятиліть назад – це ні для кого не секрет. Але, здається, широкі суспільні кола не до кінця розуміють всю глибину прірви, в яку ми наразі скочуємося. Сухий висновок звучить так: грабіжницька політика «комсомольців 1980-х», що в союзі з відвертим криміналом захопили владу в середині 1990-х й тримають по сьогодні, по швидкому заробітку на розпилюванні та дерибані виробничих підприємств, а тепер ще й військові дії на Сході країни, призвели до того, що ми втратили переважну частину своїх промислових потужностей.
Ні-ні, це не індустріальний «плач Ярославни» в стилі «донецьких» – мовляв, якщо в місті нема заводу, то це не місто. Питання в іншому – в безугавному процесі втрати виробничих потужностей як таких. Тобто, з кожним роком Україна перетворюється все більше на сировинну державу, яка не здатна до виробництва високотехнологічної продукції. Й хай нікого не радують все більш зростаючі з року в рік показники агрогалузі та навіть IT-сектору. Адже в першому випадку мова йде про продаж збіжжя, тобто, сировини, в другому – в основному, про аутсорс за кордон не готового продукту, а пазлів, які складатимуться в цей продукт в США чи ще десь. Тобто, все, на чому наразі реально заробляє країна – це вивіз сировини, природного чи виробничого характеру. І якщо ще кілька років тому ми вивозили хоча б металеві чушки та труби, то тепер валюта приходить за продаж жита чи соняшника з рапсом. Це вкрай небезпечна ситуація, яка загрожує національній безпеці нічим не менше російської агресії.
Дивіться також: Індустрія в хмарі
Й не нам кепкувати з РФ з її сміховинним «імпортозаміщенням», що цілком передбачувано зійшло на «пси». Так, там це зробити нереально через ті ж причини, що й в нас – правда, до всього цього вони ще й їжею самі себе не забезпечують. Однак у нас ситуація майже ідентична.
Найкращим прикладом цього є порівняння суспільного дискурсу 10 років тому й зараз. Якщо в середині 2000-них більшість списів в економічній площині ламалися навколо права власності великих заводів – згадайте лишень знамениту історію з Нікопольським феросплавним заводом чи «Криворіжсталлю», то тепер вся країна обговорює нелегальне видобування бурштину. Й це невипадково й дуже симптоматично. Ні, бурштин добували й 10 років тому, але тоді це був абсолютно нелегальний й мало кому відомий вид кримінального заробітку. Зараз же, в наслідок деградації економіки, будь-яка сировина – бурштин, ліс, вугілля, збіжжя – перетворюється на головний рядок прибутку. Й володіння чи кришування його перетворюється на головний ресурс – на відміну від часів, коли показником була наявність заводу чи якогось працюючого виробництва. Ось це найкраща ілюстрація того шляху стрімкої деградації, який пройшла країна за останні роки.
Казати, що ми остаточно перетворилися на «бананову республіку», звичайно, не можна – на щастя, не все настільки безнадійно. Але абсолютно бездарна політика нинішньої влади в купі з військовим лихоліттям стрімко добиває все, що ще животіє й змушує тікати з країни тих, хто хоче щось реально виробляти. А не заробляти на присмоктуванні до все більш куцого державного бюджету чи державних компаній-напівбанкрутів.
Читайте також: Вугільний договірняк
З такими темпами досить скоро нам прийдеться наново вчитися виробляти готову продукцію, що цілком співставно з необхідністю проводити Другу промислову революцію. Тобто, вчитися не торгувати сировиною й красти, а самому виробляти товари масового вжитку. Бо, як показує світова історії економіки, жодна країна світу не приходила до процвітання, якщо не починала виробляти готові товари, які потім завойовували світові ринки. Так розпочинали свою експансію британці ще наприкінці 17-го століття, так зробили «далекосхідні тигри» в другій половині ХХ-го століття, так зробив Китай, зараз робить Індія тощо.
Час, коли найбільш працюючої схемою набуття капіталу в країні було вкрасти гроші на банкрутстві заводу й виведення їх в офшори остаточно закінчився – вже нема чого банкрутити. Тож, якщо українське суспільство не зрозуміє, що ми маємо виробляти й це має стати нашої національною ідеєю – на нас очікує вже багато разів в історії відігране майбутнє сировинної постколоніальної держави з корумпованою владою та перманентними кризами/революціями. Хочемо дійти до Четвертої революції – давайте хоча б Другу до пуття доведемо.