Вимоги до України «припинити переписування історії» надто вже нагадують заклик «тримати злодія». У російській історіографії, не кажучи вже про масову свідомість, зміна наголосів на протилежні в історичному дискурсі відбувається напрочуд легко. Ці історичні новороби завдяки діяльності цілої низки афільованих із російським телеефіром каналів потрапляють в Україну, атакуючи мізки наших співгромадян. Часто-густо такі історичні модерні «одкровення» покликані стерти межу між істиною і брехнею, між добром і злом, між маячнею і здоровим глуздом.
Враховуючи, що маскульт зорієнтований на широкий загал, не переобтяжений фаховими знаннями, така художньо-історична пропаганда стає доволі ефективною, виступаючи потужною політичною силою, знаряддям впливу на нашу державу на геополітичному рівні. Звісно, йдеться не тільки про примітивні агітки на кшталт «Ми з майбутнього-2», а й про пропагандистські «витвори» з претензією на історичність і «пошуки істини». Але особливістю таких псевдоісторичних телесеріалів є тенденція подавати гіпотези, а часто навіть плітки й вигадки як доведені історичні факти. І над усім цим панує чітка ідеологічна схема, потрібна на сьогодні певним керівним кланам. Пральня з промивання мізків жителям Росії та суміжних країн працює безупинно.
Історія «під КДБ»
Яскравим прикладом такої продукції, зразком політично-історичного кітчу можуть бути російські телесеріали на телеканалі «Інтер». Вони нібито мають за мету «просвітити» глядачів щодо драматичних подій радянської історії сталінсько-хрущовської доби. Але важко не помітити, що насправді йдеться про насадження гостротенденційних поглядів на ці події з позиції сучасної політичної кон’юнктури Російської Федерації і всупереч пропагандистським заявам президента Росії Дмітрія Мєдвєдєва про якусь там «десталінізацію». Фактично ж докладаються відчайдушні зусилля до легітимізації сталінізму. Це робиться в контексті неприйняття російським політичним класом рішень європейських структур (ОБСЄ, ПАРЄ, Євросоюзу) про тотожність злочинів фашизму і комунізму, нацизму й сталінізму. В основі цього неприйняття є внутрішнє переконання в тому, що є два варіанти тоталітаризму: поганий (коричневий) і добрий (червоний), а також у тому, що ніяких процесів декомунізації (за аналогією з денацифікацією в Німеччині та дефашизацією в Італії) Російська Федерація не потребує. Ба більше, сталінщина, всупереч усім офіційним «засудженням», направду сприймається російською верхівкою і мільйонами росіян як «наше славетне минуле». Проте це «славетне минуле» часто справляє враження такого брудного й кривавого, що потребує періодичного відмивання.
Прикладом є телесеріал російського виробництва «Тухачевський. Змова маршала», який протягом тижня демонстрував канал «Інтер». Фахівці з очищення історії екранізували сталінсько-єжовську версію репресій проти командного складу Червоної армії 1937–1938 років, цілковито ревізувавши постанови ХХ з’їзду КПРС про «необґрунтовані репресії». Виявилося, що товариш Сталін придушив дуже небезпечну змову, заколот, який міг обеззброїти СРСР перед загрозою імперіалістичної агресії. Автори серіалу явно хотіли догодити тій силі, яка нині замість КПРС є «керівною й спрямовуючою» в РФ і з надр якої вийшов нинішній російський прем’єр-міністр. Природно, що репресовані маршали й командарми показані моральними покидьками, а товариш Сталін – мудрим і далекоглядним вождем.
«Державник» Берія
Ще більше вразив легковажним поводженням з історичними фактами телесеріал «Берія», якому люб’язно надав свій ефір канал «Інтер». Зрозуміло, що шеф сталінської опричнини постав перед глядачами видатним організатором, успішним менеджером, визначним державним діячем, якого несправедливо звинуватила й знищила «хрущовська банда». А насправді це саме Берія нібито почав ліквідацію ГУЛАГу, саме він мав величезний реформаторський потенціал. Виявилося, що Хрущов і його прихильники на чолі партії та держави намагалися ще тоді, 1953 року, розвалити Радянський Союз, а правдивий радянський патріот Лаврентій Павлович Берія прагнув його за будь-яку ціну зберегти. Творці серіалу приписують Берії відчайдушну боротьбу за збереження єдності Радянського Союзу, що не підтверджується фактами, як не підтверджується позірне прагнення Хрущова розвалити імперію.
Чи були бодай якість підстави говорити про загрози розпаду СРСР на початку 1950-х років? Були. Хоча ті, кого в підготовці цього підозрювали, навряд чи розуміли, куди ведуть їхні дії. Цього не розуміли навіть за часів пізнього Горбачова, коли сірий партійний бонза на прізвище Полозков створив Комуністичну партію Російської Федерації. А ще за життя Сталіна в цьому (доказів досі не надано) було звинувачено партійних керівників Ленінграда, нібито ті хотіли створити російську Компартію (як в інших республіках СРСР) і перенести столицю Російської Республіки з Москви до Ленінграда. Як відомо, було сфабриковано так звану ленінградську справу й розстріляно керівників міста на чолі з Алєксєєм Кузнєцовим. До кола жертв потрапив і визначний радянський економіст, шеф Держплану Ніколай Вознєсєнскій, також виходець із Ленінграда.
Якщо справді йшлося про окрему російську компартію, то це було дуже серйозно. Російський політолог Вячєслав Ніконов згадує, як він якось запитав свого діда Вячєслава Молотова, чому в усіх республіках є своя компартія і свій ЦК, а в РРФСР немає. Досвідчений дідусь відповів: «Коли в Росії з’явиться своя компартія, Радянський Союз розпадеться». За часів «пєрєстройкі» деякі російські інтелігенти дуже обурювалися тим, що Росію в складі Радянського Союзу «скривдили»: в інших республіках є свої академії наук, а в РРФСР немає, скрізь є республіканські КДБ, а в Росії немає, скрізь є республіканські компартії, а в Росії немає. Ну для того щоб перейменувати АН СРСР на РАН (Російську академію наук), знадобилося кілька хвилин. Із КДБ також проблем не виникло. А що стосується партії…
Як відомо, в Радянському Союзі існували КПРС і 14 компартій союзних республік. Щоправда, повноваження компартії України дорівнювали повноваженням (за статутом) Московського обкому чи Краснодарського крайкому. Що становило КПРС за винятком 14 компартій республік? 89 крайкомів і обкомів Росії, де на партійному обліку перебувала абсолютна більшість радянських комуністів. Ось саме з позицій цього моноліту, з позицій сили ЦК КПРС міг розмовляти з компартіями союзних республік, а відтак і з їхнім населенням. Фокус, який не зрозуміли російські патріоти 80-х років минулого століття, полягав у тому, що КПРС (за винятком компартій союзних республік) – це й була компартія Росії. Це й забезпечувало їй особливе становище в Радянському Союзі, а Росія (насправді) була СРСР, а СРСР – Росією. Але щойно товариші Полозков, Зюганов і Купцов (яким дуже хотілося покермувати, але в КПРС таких шансів не було) утворили КПРФ, КПРС утратила всі 89 крайкомів та обкомів, стала нічим, генералом без армії, бо їй уже не підпорядковувався навіть який-небудь Бауманський райком Московського міськкому КПРФ. Замість моноліту, де на ядро (89 крайкомів і обкомів) немов би нашаровувалися компартії союзних республік, виникла аморфна конфедерація республіканських компартій.
Вячєслав Молотов дуже добре знав державу, якою так багато років керував. Його прогноз реалізувався на 100%. Він знав, що СРСР – це партійна держава й що структура імперії є лише копією структури партії. Полозков, Зюганов і Купцов цього не знали. Розваливши КПРС, зруйнувавши її структуру, вони фактично виконали найбільшу й найважливішу роботу з руйнації СРСР. Бо розпад Радянського Союзу – то наслідок розпаду КПРС.
Цілком можливо, що такі самі наслідки були б ще на початку 1950-х років, якби справді в Ленінградському обкомі КПРС зреалізували наміри щодо окремої Компартії. Але чи були такі наміри, чи йдеться про звичайне для тих часів безпідставне звинувачення? Автори серіалу, не обтяжуючи себе доказами, звинуватили Хрущова, Кузнєцова та Ігнатьєва в прагненні проголосити відповідно Україну, Росію та Білорусь незалежними державами. Це виглядає як пізніша карикатура на Кравчука, Єльцина й Шушкєвіча та їхні дії в Біловезькій пущі. За суперсміливою версією творців серіалу, саме Хрущов і його спільники, дізнавшись про те, що Берія ось-ось викриє їхні зловісні плани, вбили спочатку товариша Сталіна, а потім і його самого.
Насправді жодних федералістських тенденцій у Хрущова помічено не було. Радше в цьому можна було звинуватити Лаврентія Берію. Зокрема, знову ставши шефом МВС СРСР у березні 1953 року, він запропонував гнучкішу поведінку щодо національно-визвольного руху. Саме під впливом Берії Президія ЦК КПРС у травні – червні 1953 року ухвалила припинити необґрунтовану політику масових репресій, насамперед у Західній Україні, Литві, Латвії та Естонії, висувати на керівні посади місцеві кадри, запровадити в республіках діловодство національними мовами тощо. Берія розумів, що лише репресіями не можна придушити повстанський рух. Будучи людиною ідеологічно цинічною, він у родинному колі обходився без компартійної демагогії. Як згадував його син Серго Берія (Гегечкорі), коли вони з батьком обговорювали події в Західній Україні, Лаврентій сказав: «Там люди воюють за свою свободу. Таке ж саме було в нас, у Грузії».
Берія знав, що лише 1952 року «органи» провели в Західній Україні 1023 воєнні операції, з яких 946 закінчилися провалом. Він призначив новим керівником МВС УРСР Павла Мешика, який негайно зажадав, щоб усі члени колегії міністерства опанували українську мову. Також своїм наказом призупинив виконання смертних вироків щодо членів ОУН. Проводилася робота з лідерами національних рухів Балтії, зокрема із захопленим у полон литовським генералом Йонасом Жемайтісом. Берія шукав якогось компромісу з цими рухами, пропонуючи їм прийнятні умови припинення боротьби.
26 червня 1953 року в Москві Берію заарештували, а його національну політику визнали помилковою. Після цього почалися нові репресії, розстріляли тих діячів національного руху, з якими намагався вести переговори Берія, зокрема Охримовича та Жемайтіса. Це вже було на совісті Хрущова, як і вбивство агентом КДБ Степана Бандери. Тож зображення московськими авторами серіалу «Берія» Микити Хрущова як «українського самостійника» не витримує критики…
Прикро, що ось такими антиісторичними вигадками послідовно й цілеспрямовано засмічують мізки мільйонам громадян України (і не лише України), позбавляючи шансів на здорове сприйняття історії, підміняючи її корисливими псевдоісторичними міфами.
Днями на російському телеканалі НТВ письменник із дуже характерним псевдонімом Кремльов доводив публіці, що Берія за часів його роботи на Закавказзі був великим благодійником Грузії. Насправді ж він організував масові криваві репресії проти грузинської інтелігенції. Достатньо лише ознайомитися з текстами виступів Берії того часу: «Радянські письменники Грузії очистили свої лави від огидних зрадників і шпигунів – усіх цих Джавахішвілі, Міцішвілі, Яшвілі, Табідзе та інших, що, будучи агентами міжнародного фашизму і вміло маскуючи своє справжнє вороже обличчя, зраджували Радянську Грузію і грузинський народ. У літературних організаціях зникли рештки буржуазно-націоналістичних угруповань…
У період 1927–1935 рр. націонал-ухильництво, злившись із контрреволюційним троцькізмом, переросло у найману агентуру фашизму, перетворилося на безпринципну і безідейну банду шпигунів, шкідників, диверсантів, розвідників і вбивць, на оскаженілу банду заклятих ворогів робітничого класу. В 1936 році було розкрито троцькістський шпигунсько-шкідницький терористичний центр, до якого входили Б. Мдівані, М. Окуджава, М. Торошелідзе, О. Гіхладзе, Н. Кікнадзе та ін.».
А нині російський дослідник Колпакіді заявляє: «Берія – то наш Ден Сяопін, якому не дали провести реформи». І жодних звинувачень щодо переписування та спотворення історії не лунає на адресу цих московських «дослідників»…
Створюється дуже небезпечна атмосфера історичного та морального релятивізму, коли можна виправдовувати будь-якого кривавого тирана, будь-який злочин, коли зникають критерії прийнятного й неприйнятного в людському суспільстві, коли люди опиняються про той бік добра і зла… 23 лютого 1944 року частини НКВС, виконуючи наказ безпосереднього керівника депортацій Лаврентія Берії, маючи труднощі з конвоюванням чеченців із гірського аулу Хайбах, загнали всіх у стайню і спалили живцем. У вогні загинуло понад 500 осіб. Усі учасники звірячого «подвигу» отримали урядові нагороди, зокрема й командир частини полковник Гвішиані. Жодних претензій нюрнберзького зразка ніхто ніколи ні йому, ні його підлеглим не висував. Кажуть, що син цього самого Гвішиані потім зробив кар’єру в Раді міністрів СРСР. Добре вже те, що сьогодні принаймні не закликають шанувати «героїв Хайбаху», цих славетних ветеранів… Не оголошують їх «успішними менеджерами» районного масштабу. Поки що не оголошують…
А «Інтер», вочевидь, найближчим часом не заспокоїться.
НАТХНЕННИКИ АГІТПРОПУ
З анотації до книги Юрія Мухіна «Неизвестный Берия. За что его оклеветали?»
«Заслуги Берии перед Советской державой огромные; он мог бы сделать и больше, если бы не был подло убит почти сразу после убийства Сталина. Автор книги, Ю.И.Мухин, не сомневается, что это были именно убийства…»
«ПРОТИВНИКИ». За версією серіалу «Берія», «підступний» Хрущов убив Сталіна, а потім вже й Берію
ТУХАЧЕВСЬКИЙ. В угоду кадебешній версії історії передвоєнні репресії показані доцільними