Пригадую, як у 1992 році мої батьки втратили всі свої гроші в Ощадбанку. В матері згоріло небагато – близько двох тисяч рублів – частина невеличкого спадку її батьків, неграмотних селян, які все життя поклали на виховання дітей.
Батько мав «на книжці» більше грошей, бо збирав на автівку. Тоді машину купити було не так просто, треба було кілька років вистояти в черзі. Якось йому запропонували придбати поза чергою «Москвич». Але тато відмовився, бо дуже вже мріяв про «Жигулі». Було це в розпал перебудови.
Я тоді щойно повернувся з війська і мав на власному рахунку менше тисячі карбованців. Зняв їх та й витратив на одяг і родовитого собаку. Чим дуже тішився, бо за кілька місяців Ощадбанк перестав видавати вклади.
Чи не кожен в Україні може розповісти з цього приводу свою історію. Понад 15 років я не довіряв ані вітчизняним банкам, ані вітчизняним грошам. Та й іноземним теж. Спрацьовувала кризова логіка: гроші треба негайно витратити на необхідні речі.
І ось торік наважився – відкрив депозитний рахунок. Начебто й банки видивлявся найнадійніші, й гроші не складав «в один кошик». Проте знецінення гривні й банківська криза знову похитнули мою довіру до вітчизняних банків та грошей.
Але якщо всі ми разом заберемо свої заощадження, то банківська система або обвалиться, або ж Національний банк України профінансує її інфляційними грошима. Хоч так, хоч так ми втратимо те, що маємо. Однак і залишати гроші в банку, який будь-якої миті може відмовитися від своїх зобов’язань, теж не хочеться.
Сьогодні ніхто не скаже, що наші гривні вивезли до Москви, як це було з коштами радянського Ощадбанку. І це ще один привід знайти ту межу, яка відділяє цивілізований і відповідальний ринок банківських послуг від жадібної та ризикованої політики банківських спекулянтів…