“Готуючись до конференції, ми недооцінили спротив наших опонентів, – зізнався Тижню філософ Філіпп де Лара, один із співорганізаторів заходу. – Інститут Східних мов, Фундація пам’яті Шоа отримали купу обурених листів, була запущена протестна петиція, з’явилися публікації в деяких ізраїльських виданнях та в Russia Today.» Формально супротивники конференції заперечували проти участі в ній керівника українського Інституту національної памяті Володимира В’ятровича. За суттю, чітко проглядалося несприйняття декомунізації, що здійснюється сьогодні в Україні, а також самого перегляду радянсько-російського прочитання історії, що його уособлює, в очах супротивників дебатів на українсько-єврейські теми, пан В”ятрович.
“Підбиваючи підсумки, вважаю цей захід вчасним та продуктивним”, – узагальнив Філіпп де Лара. Аналогічних висновків дотримується другий співорганізатор заходу, письменниця та журналіст Галя Аккерман: “Протидія з боку прокремлівських кіл лише доводить, що ми — на правильному шляху. Мусимо продовжувати боротьбу за порозуміння між українцями та євреями.” Конференція зібрала фахівців з України, Франції, Німеччини, Нідерландів, Італії, Великої Британії, Сполучених Штатів, Канади та Ізраїлю. Чому її зорганізовано саме в Парижі? Бо в цьjму місті, 1927 року, відбувся процес над Самуїлом Шварцбардом – убивцею голови Директорії Симона Петлюри. Справа Шварцбарда спричинилася до тривалої конфронтації та відчуження між євреями та українцями Франції. Відголоски подій 90-річної давнини досі відбиваються на ставленні французьких дослідницьких та політичних кіл до України. Конференцію замислила, але не встигла втілити в життя голова української громади Франції Наталка Пастернак, якої не стало в січні минулого року.
Читайте також: Сімон Ґайссбюлер: «Пам’ять про Голокост у Румунії та на румунсько-українсько-молдовському прикордонні дуже крихка і фрагментована»
“Сьогодні ми реабілітуємося, – написала на своїй сторінці в Facebook художниця Анна Кантер, співзасновниця Українського культурного центру Анни Ярославни у Франції. – Більшість українців приїхали сюди з порожніми руками, позбавлені прав, рідної землі, ідентичності… Щира подяка всім цим дослідникам, вченим, священникам, громадським активістам, які працювали для того, щоб повернути оцим людям гідність”.
Скільки за цими рядками щирого болю та невиплаканих україньских сліз зрозуміє лиш той, хто системно вивчав становище української еміграції у Франції. “Чорна легенда щодо українського антисемітизму”, про яку кажуть організатори в програмі конференції, активно використовується московською пропагандою для дискредитації України, сьогодні як і сто років тому. В умовах гібридної війни удари по репутації держави завдають, у контексті пошуку підтримки та союзників, часом не менш руйнівних наслідків, ніж артилерія та танки.
“Непропрацьовані конфлікти ятрять та не заживають, допоки не стануть усвідомленими на рівні всіх соціальних прошарків,” – зауважив один з учасників конференції, колишній дисидент Йосип Зісельс. Він наголосив, що часто конфлікти між поневоленими народами імперій виникають через конкуренцію за місце у трона. Вони починають інтригувати один проти одного, вдаються до взаємної дискредитації… “Влада імперій спонукала до того, щоб міжетнічні взаємини поневолених народів у спільній пам”яті не мали позитиву, лише негатив,” – зазначив пан Зісельс. Аби вийти за межі замкненого кола взаємних образ та звинувачень, учасники колоквіуму пропонують відмовитися від поширеного як в українців, так і у євреїв комплексу віктимності, позбутися автоматизмів народу-жертви та навчитися бачити події не лише згідно власних відчуттів, але й очима іншого.
Не дозволяти Росії розділяти та владарювати, – таким був лейтмотив виступу директора центра Іудаїки при Київській Могилянській академії Леоніда Фінберга. “Межа сьогодні в Україні проходить не між представниками різних культур та етностів, а між тими, хто відстоює людську гідність, та згідними на рабський світ”, – узагальнив він. Володимир В’ятрович наголосив, що Україна у ХХ столітті пережила два геноциди — Голодомор та Шоа. “Ми мусимо знайти у своєму серці місце для обидвох трагедій,” – закликав керівник Інституту національної пам’яті.
Читайте також: Голокост: у пошуках парадигми пам’яті
Пан В’ятрович розповів, що СРСР системно вдавався до підробки документів, від імені то українців, то євреїв. Фальшивки фабрикувалися, аби підживлювати взаємну неприязнь. Але, попри зусилля радянської пропаганди та провокації, у 70-ті роки, у таборах, зародилося справжнє дисидентське братерство, солідарність між засудженими за український буржуазний націоналізм, за сіонізм і за антирадянську діяльність. Нині знову на часі спільна протидія дезінформації про Україну, що поширює світом Кремль, аби виправдати своє загарбництво та імперіалізм.
Майдан, а за ним війна поставили Україну перед необхідністю змоделювати новий стандарт етичних взаємин всередині держави не лише для себе, але й, можливо, для цілої Європи. В цьому сенсі неупереджені історичні дослідження про сумні сторінки історії грають особливу роль. Лише слабкі держави обминають складні теми. Україна сьогодні виходить на той рівень усвідомлення себе в світі та власної історії, коли вона з об”єкту зовнішньої політики потужніших державних утворень стає суб”єктом зовнішньої політики.
“Вважаю це наукове спілкування вчасним та доречним, – поділився висновками з Тижнем Богдан Білогоцький, голова Об”єднання українців Франції. – Дуже добре, що у дебатах зміг узяти участь Володимир В’ятрович, що в Парижі зібралися представники багатьох впливових дослідницьких центрів та університетів, що дикусії були змістовними та якісними, і що опонентам не вдалося зірвати захід.”
Майже очікувано, під час обговорення ролі ОУН у фізичному винищенні євреїв у 1941 році, виникла суперечка між трьома українськими істориками: Ярославом Грицаком та Володимиром В’ятровичем. Останній вважає, що українці в 30-40 роках не вдавалися, як німці, до етнічного та расового антагонізму з євреями й практикували суто політичний антисемітизм, лише стосовно тих, хто ставав колаборантом більшовиків. Ярослав Грицак наполягає, що расовий антисемітизм існував також, і що українці причетні до Голокосту.
Читайте також: Як голокост став «Голокостом»
“Те, що Україна змогла репрезентувати декількох істориків, які працюють над дуже болючими і чутливими питаннями та готові кожен свої висновки відстоювати спираючись на документи – здорова тенденція, – вважає Ірина Дмитришин, завідувач кафедрою українських студій в Паризькому інституті Східних мов INALCO. – Наявність внутрішньої української дискусії заперечує вигадки про існування “партійної лінії”. Ми всі побачили, що здійснюється професійна, неупереджена, глибока дослідницька діяльність, як в Україні так і за її межами, і що українці не бояться говорити на складні теми.”
Чимало дослідників наголошували на тому, що архіви довгий час не були доступними, і що безліч історичного матеріалу поки що залишається неопрацьованим. Отже, нині зроблено лиш перші кроки. Справжній шлях — попереду. Міжнародна конференція в Парижі, поміж усього іншого, довела, наскільки глибокими є антиукраїнські упередження в певних політичних колах, а також – як активно реагують дослідницькі середовища, близькі до крайніх лівих, на заперечення сфабрикованих у Москві історичних штампів. Науковий симпозіум також продемонстрував, що українська тема, навіть коли йдеться про сумні сторінки історії, здатна об’єднувати дослідників світового рівня, зацікавлювати людей доброї волі та сприяти науковому прогресу. Ціною крові своїх найкращих захисників Україна починає виходити на власні орбіти. Аби лиш ця кров не стала марною.