Важливі трансформації відбуваються з тим, як ми розказуємо значущі для нас історії. В них нині відзначаємо насамперед героїзм і стійкість, які дозволили сформуватися опірності наступних генерацій: герої Крут виграли час — не лише години-дні, а сто років — для захисту Києва. Вшановуємо поразки дідів, які навчають онуків перемагати. І з того постають цікаві книжки. Анна Безпала дебютувала з історичною белетристикою, яка паралельно опрацьовує події зими 2022 року і зими 1918-го, й подієвий час її роману припадає на Січневий заколот. Це текст про велику перемогу, яка стала причиною великої поразки. Історична белетристика, яка проблематизує, що саме назвати перемогою, хоча точно знає, чим є поразка — цікавезне явище, бо таке собі хіба белетристика й може дозволити, щоби не впадати в риторизм і профанацію.
Одне з перших речень роману — цитата з новин, мовляв, Зеленський мав розмову з Джонсоном 27 лютого 2022 року і, на думку обох, «наступна доба буде вирішальною для України». Дещо саркастична репліка в тому сенсі, що в нашій історій треба ще пошукати таку добу, яка нічого не вирішувала. «Кассандра курить папіроси» має присвяту: «Києву та його Захисникам, тоді і зараз», та й без неї перетини «тут» і «зараз» були б очевидними. А наразі я зверну увагу на те, як вдало працюють на паралельні «історичний» і «сучасний» текст у «Кассандрі» епіграфи. Їх тут три. Спочатку Клим Поліщук змалює життя киян узимку 1918-го, які простоювали під будинком Центральної Ради і нервово гортали газети, шукаючи натяків на непевне майбутнє. Затим Павло Тичина нагадає, що соціалізм не спинити ніякими гарматами. І наприкінці підсумує Лесина Кассандра: «Не знаєш ти ціни жіночим жертвам…». Ці три репліки не лише «передбачать» сюжет роману, а й зорієнтують у його змісті. Перед героями Безпалої, насправді перед кожним із них, постане саме такий доленосний вибір: зберегти себе, пожертвувавши життям (Клим Поліщук), зберегти життя і втратити себе (Павло Тичина) — і принести найважчу жертву, втративши і життя, і себе, але реалізувавши ідеї суспільного блага (Кассандра).
Для головної героїні роману цей вибір оформиться у запитання, котрі вона ставитиме знову і знову. Їхати чи залишатися? Якщо залишатися, то (з) ким? Якщо їхати, то для чого?.. А знайомі ж запитання, скажіть? Обирати між провиною вцілілих і митарствами залишенців ми вже добре вміємо.
У романі є три оповідачки. (До речі, в «Кассандрі» багато чого «трикутного», «триразового» і «трифазного»: окрім трьох любовних трикутників, є три помічники, три квести, три ситуації, що несуть загибель, три на вибір винагороди для героїні — навряд ці казкові архетипи тут усвідомлені, але потрібний ефект справляють.) Голоси трьох жінок ми чутимемо весь час, вони синхронізуються з іншими.
Леся — зовсім молода, якщо не юна жінка — ховається від обстрілів у підвалі батьківського будинку. Лютий 2022 року. Вона вдома сама, батьки-журналісти виїхали на зйомки, й зв’язку з ними наразі нема. Леся намагається відволіктися, перебирає якийсь мотлох у коморах і натикається на стару забуту коробку з мереживними візерунками. У тій коробці — рахунки від паризьких і київських модисток, щоденник і лист, адресований якійсь Ірині. В тому листі якась Наталія просить зберегти її щоденник, щоби він не загубився, поки вона тікатиме з Києва, який от-от окупують червоні, до Відня. Аби відволіктися від обстрілу, Леся береться читати щоденник Наталії.
Наталія Федорівна Горовська має двадцять три роки, закінчує жіночі курси, працює медсестрою в Кирилівській лікарні й має цікаві спостереження навколо випадку шизофренії. Її пацієнт — колишній царський чиновник Олександр Сухобус, одружений із жінкою з родини Бродських — демонструє незвичну симптоматику і пізній дебют хвороби. Його випадок може підказати, як контролювати недугу, з якою наразі не ясно, що робити. Але Олександра було б непогано евакуювати з Києва. Колеги-лікарі забезпечують Наталію необхідними виїзними паперами, але найвдаліший момент для евакуації втрачено. Починається Січневий заколот і вуличні бої. До того ж Сухобусів треба вивезти всією родиною: психічно хворого Олександра, його дружину з туберкульозом кісток і двох доньок, з яких старша точно успадкувала хворобу батька. У Наталії ж і своїх проблем без краю.
Її батьки зараз у Житомирі, який окупували червоні, відомі своїми звірствами. Від них нема жодних звісток. Найкраща подруга доєдналась до повсталих робітників з «Арсеналу», бере участь у боях і вимагає, аби Наталія визначилася — вона з революцією чи з самостійниками. Наталія давно визначилася: її тітка і мати — активістки руху за самостійність, вона не може обрати нічого іншого. А щоби мало не здавалося, в ці самі дні в житті Наталії з’являються двоє чоловіків, в яких вона примудряється одночасно закохатися. Один із них пропонує допомогу з евакуацією Сухобусів, і чомусь саме через його втручання та евакуація затримується, аж поки не стає запізно. Перший — Анатоль (насправді Леві) Петрович Зарецький, любитель Блока, Ніцше і чужих статків. Другий — Василь Степанович Чучупак, мабуть, не треба пояснювати, хто це, і з ним у роман приходить непроговорена згадка про Холодний Яр. (Пам’ятаєте Чучупака Шкляра? Забувайте!)
Поки обирає між хлопами і країнами, Наталія відвідує вечірки з українською богемою і потрапляє на гостину до українського бомонду. Сцени з родиною Грушевських, з Тичиною, з Дмитром Дорошенком, бесіди з Анатолем Петрицьким, із Михайлем Семенком тощо тощо скидаються часом на фансервіс (але, знаєте, тим вони і чарівні). Щовечора Наталія питає себе, чи їхати їй з України, — і щовечора не може вирішити. Ще одна мила деталь: майже кожен запис у щоденнику починається і закінчується з переліку розділів із підручника хімії, які Наталія опрацювала. Вона готується до фінального іспиту. Їй і на думку не спадає, що того іспиту може не бути й що вона вже його здає — просто тут, просто зараз. І це таки фінальний іспит.
Письмо Наталії стилізоване — не поручуся на всі сто, але, здається, Безпала взорувалася на романи Домонтовича, особливо на «Дівчину з ведмедиком». Аж до симпатичних підморгувань: молодша донька Сухобусів Зіна з’явиться в сюжеті раз — тринадцятирічною підліткою з плюшевим ведмедиком у руках напередодні еміграції з окупованої України до Європи. Старшу сестру Зіни у Безпалої звуть Кассандрою, що, в принципі, плюс-мінус і дорівнює Лесі Домонтовича (Леся = Кассандра: надто очевидно, ні?). Співзвучність прізвищ тамтешнього Варецького і тутешнього Залецького теж не здається випадковою. Ба більше: я майже переконана, що й Кассандра — центральний троп роману — тут не так Лесина, як Віктора Петрова, який аналізує Лесину «Кассандру» і якого, своєю чергою, вельми іронічно перечитує Безпала.
В Києві в театрі Соловцова у січні 1918 року ставлять виставу за драмою Лесі Українки. Безпала доручає грати головні ролі Вер і Дмитрові Ровінському. Ровінський у ролі Деїфоба мало відрізняється від свого біографічного двійника, хіба що отримує поранення в боях Січневого заколоту (про це нема історичних відомостей) та ще й є коханцем Вер, одним із. А от вигадана Вер — розкішна персонажка, фамфаталь, що втекла з чорно-білих кіношок 1910-х: діаманти, опій, багаті шанувальники і, здається, шпіонаж. Сучасники до Лесиної «Кассандри» за якоюсь внутрішньою іронією апокаліптичних часів прихильними не були, цей текст резонує радше у сучасній, ніж у попередній війні з росіянами за нашу Незалежність. Тон поеми, зосередженої на концептах «пізнання», «правда» і «пророцтво», зловісний і похмурий. А в точці, де ці концепти сходяться, — майбутнє, яке вислизає від потрактування. Саме так читав «Кассандру» Петров. Ми, читачі роману Безпалої, живемо в тому майбутньому, яке передрікає Кассандра на сцені у 1918-му, це саме ми вислизаємо зі спроби нас інтерпретувати. Ну і, до всього, у Петрова, який читає Лесю Українку, Кассандра — не містичка-візіонерка, а аналітикиня екстрарівня, її передбачення — продукт не осяяння, а «довершеності реального бачення». Це насправді злегка саркастичний, навіть дотепний хід — змусити провидицю в 1918 році спиратися на інформацію, яку знає читач 2025 року. Але цим Безпала не обмежується.
І тут час поговорити про третій жіночий голос у романі. Він, власне, і керує історією, що її розказує Наталія, а слухає Леся. Ця третя жінка може бути чи то абсолютною вдачею роману, чи його епічним провалом — як подивитися.
Для спраглих точної інформації в «Кассандрі» є примітки з посиланнями на джерела — переважно це сучасні науково-популярні видання, але часом і мемуарні першоджерела. Ці примітки корисні, а ще ним твір завдячує вкрай шизофренічному (ну так!) ефекту, що формується і наростає з другої ж сторінки. Перша примітка заговорить до нас: «Щоб Наталі не переривати оповіді, залишаю мої коментарі щодо нього, як і інших відомих персоналій того часу, а ще наших газет та різних подій і визначень, наприкінці». На той час ми й Наталію ще не почули, а її слова, котрі ще не прозвучали, вже хтось коментує. У такий спосіб ми й знайомимося з головною героїнею роману, яка позичила своє ім’я його назві, — з Кассандрою Олександрівною Сухобрус.
Коментує щоденник Наталі Кася — старша донька Олександра Владиславовича. Пише вона зазвичай від «ми», й ці «ми», про які йдеться Касі, — вона сама та її молодша сестра Зіна. Але ми, читачі «Кассандри», зрозуміємо, хто ж це злобно просторікує в примітках, лише на 32-й сторінці. І далі починається квест: із якої точки часу і простору Кася корегує розповідь Наталі? Виринають назви перейменованих київських вулиць, за ними можна встановити — Кася пише не раніше 2006 року, бо на якійсь-там-сотій сторінці згадана вулиця Симона Петлюри. Ну добре, вона в Києві (вже дивина, бо інтрига роману якраз і полягає в тому, чи евакуюється її родина з України, хто б оце спойлерив власний сюжет?), вона в 2006 році. Отже, їй 108 років. Аж от вона починає робити відсилки до подій російсько-української війни — і виглядає так, що Касі вже стільки років, скільки люди і не живуть. Вона і не живе. Природа її непрояснена — вона привид, текст чи то марення, — але в фіналі саме вона надиктовуватиме пророцтва про ХХІ століття Вер, котра в 1918 році зображала на сцені Кассандру.
Це Кася з приміток. Бо є ж іще Кася зі щоденників Наталії (і її історію я вже не спойлеритиму).
Три Кассандри. Одна — шизофренічка. Друга — акторка-наркоманка. Третя — архетиповий наратив. А ще Кассандра Лесі Українки — чотири. І Кассандра Віктора Петрова — п’ять… До кольору до вибору. Кожна, до того ж, виголошує апокаліптичні пророцтва з такою наполегливістю, що аж у голові паморочиться. Я особисто шаленію від можливості обирати собі ту версію апокаліпсису, яка більше до вподоби. Тому вважаю Касю-в-примітках цікавим ходом. Але й роздратування читача від цього оповідного прийому — в примітках пишуть іще один роман, який не вліз у головний сюжет — теж можу передбачити. Кассандра номер шість, понімаєте.
Наталія, бо все-таки вона нам тут за головну — людина спостережлива, і з тими пучками сюжетних двійників ця якість не зайва. Вона за мить сканує соціальні дисплеї й визначає людину за тим, як та себе презентує. Оця сувора жінка схожа на старшу медсестру з багаторічним стажем. А цей виглядає як вокзальний босяк. Сходка комуністів-соціалістів нагадує студентську їдальню. А очільник пролетарського руху, що агітує з інтонаціями вечірньої служби, — мабуть, колишній семінарист. Хтось схожа на курсистку-емансипантку. Хтось — на київську тітоньку середнього достатку. А цей нагадує мертвого чиновника з якогось відомства. В кожній людині, з якою взаємодіє Наталія, акцентується риса зовнішності, яка співвідносить ту з певною соціальною стратою. Це багато розкаже нам і про саму Наталію, напрочуд залежну від ієрархії, в якій зростала і яка на її очах обертається (не руйнується, а модифікується) на свою протилежність: хто був нічим, той стане всім. А ще більше — про цю-таки систему, котра руйнується і перетворюється на знак, який не має підтвердження. Симулякр, а радше знак, що пережив інфляцію. Раз на десяток сторінок Наталія обґрунтовує комусь свої погляди, своє самостійництво. Тоді як погляди інших людей — аж до чорносотенських симпатій її професора Лапинського — такого пояснення в просторі роману не потребують, вони просто існують. Натомість відданість Наталії самостійній Україні потребує знову і знову проходити перевірки Реальним. Це теж про різницю буття і репрезентації.
Ааа, до речі, забула розказати: папіроси з назви курить Кассандра Сухобрус, бо нікотин пригнічує її галюцинації — перепрошую, осяяння. А про рак легень, який куріння спричиняє, в 1918-му ще ніхто не знає.