В нашому базовому таборі 40-го окремого мотопіхотного батальйону біля Дебальцевого із самого першого дня участі в антитерористичній операції погано працював мобільний зв'язок. Давалася взнаки віддаленість від міста та розташування табору в ямі. Телефонувати вдавалося рідко через мережі “Київстар” та “Лайф”, інколи – МТС. Дивом мені вдавалося протягом майже цілого січня мати доступ в інтернет завдяки інтернет-модему оператора МТС, який працював тільки на підвіконні в моїй кімнаті.
Але, починаючи з 20-тих чисел січня, а особливо після перших обстрілів 28 січня мобільний інтернет зник повністю, а зв'язок через “Київстар” погіршився настільки, що зателефонувати чи вислати СМС можна було лише пару разів на день, коли до табору якимось чином пробивався сигнал з якихось веж сотового зв'язку. Щоб зателефонувати, бійці були змушені виходити на пагорби на околицях табору, вилазити на дах будинку, ризикуючи пострапити під осколки випадкового обстрілу чи кулі снайперів.
Я виходив телефонувати на пагорби лише двічі за весь час перебування в таборі, й вдруге це зробив 28-го січня за лічені години до масованого обстрілу, встигнувши поговорити з сестрою, дружиною і сином. В основному ж я відсилав СМС-ки та телефонував через “Київстар”, вилазячи на лаву на другому балконі нашого будинку навпроти своєї кімнати. Це теж було ризиковано — через кілька днів ракета російського “Граду” впала увечері якраз в цей балкон. Добре, що зв'язок з “Київстаром” погіршився напередодні настільки, що і я й інші військовослужбовці вже облишили спроби телефонувати звідти.
Читайте також: Дебальцевський щоденник. Перший обстріл і перший порятунок
Врешті-решт постійні обстріли Дебальцевого бойовиками зруйнували там інфраструктуру мобільних операторів, в місті зникло електропостачання, а отже і наші останні надії на телефонні комунікації з рідними та близькими. Залишалася єдина можливість скористатися секретним військовим телефонним зв'язком через супутникові системи “Фарлеп” та “Пелена” й додзвонитися до якогось близького знайомого військового чи у свій військомат, щоб попросити їх перетелефонувати рідним. У мене не було близьких знайомих серед військових з інших частин та штабів, та я й не міг собі дозволити використовувати військовий зв'язок у приватних цілях. Наскільки я бачив, то не дозволяли собі цього й багато інших військовослужбовців, щоправда дехто зловживав цим практично кожного дня. (В СБУ, напевно, записані цілі години цих приватних розмов).
Я ж до кінця сподівався, що наша ситуація на Дебальцевському напрямі не погіршиться аж настільки, не триватиме ця складна ситуація аж понад 2 тижні, й хоча б один з операторів мобільного зв'язку України незабаром все ж таки відновить комунікації в районі нашої дислокації. Проте сталося не так, як гадалося. Відрізаних від світу, нас почали розшукувати через системи військового зв'язку самі рідні та близькі, особливо після 15-го лютого, коли попри Мінські домовленості про припинення вогню про-російські бойовики тільки посилили атаки й обстріли району Дебальцевого й поширювали дезинформацію про втрати в нашому батальйоні.
Під час щоденних обстрілів протягом понад два тижні бойовики використовували запозичені в спецслужб Росії пересувні станції мобільного зв'язку, через які надсилали на мобілки військовослужбовців нашого батальйону СМС-повідомлення з метою дезінформації та дестабілізації ситуації зсередини. Так, 12 лютого в день підписання нового мирного плану в Мінську на мій мобільний телефон, який я ввімкнув лише, щоб перевірити є зв'язок чи ні, одразу прийшло СМС-повідомлення такого змісту: “Параша (Порошенко) нас здав. Треба його на вила!” Інше СМС-повідомлення, що прийшло на початку лютого, звучало приблизно так: “Ротний (командир роти) втік в Краматорськ. Ми теж звалюємо цієї ночі”.
Звісно, СМСки від бойовиків, що надходили на мобільні телефони бійців, були неправдиві та анонімні — ніхто нікуди не тікав, не здавав позицій, номери відправників цих СМСок були скорочені й недійсні, а самі сеанси подібного зв'язку тривали від 5 до 10 хвилин, під час яких було неможливо ані самому відіслати СМСку, ані зателефонувати. Командири підрозділів кілька разів категорично забороняли бійцям користуватися мобільними телефонами, вимагали відключити їх повністю, особливо 28 лютого під час та після першого масованого обстрілу, однак бажання бійців включати мобілки знову і знову та намагатися додзвонитися до близьких було непереборним.