Вранці 16-го лютого про-осійським терористам вдалося знищити радіоретранслятор 40-го батальйону на одній з будівель в Дебальцевому, який забезпечував зв'язок штабу з усіма опорними пунктами. Таким чином управління батальйоном було практично паралізовано. Єдиною ниткою лишалася секретна військова телефонна лінія, через яку ми виходили на рідних й близьких в Дніпропетровську, Кривому Розі і Кіровограді, а ті додзвонювалися по мобільних телефонах до опорних пунктів, де ще працювали мобілки, й таким чином хоч якось передавали інформацію між нами, в тому числі координати скупчень противника для наведення артилерії.
У другій половині дня 17-го лютого наш комбат Віктор Почерняєв віддав нам команду зібрати найнеобхідніші речі та бути будь-якої миті готовими до відходу з Дебальцевого. Багато хто вже зробив це пару днів тому в готовності до найгіршого. Ми, щоправда, не знали, куди відходити — до розташування Сектору “С”, що на західній околиці міста, чи до розташування 128-ї бригади, що в полі за 5 км на північний захід від міста, або прямо на Артемівськ по трасі чи полями. Нас в таборі було того дня зосереджено до 130 осіб, включно з рештками опорного пункту “Лагуна”, який отримав наказ відійти до базового табору. Ми також не мали на чому нормально відійти — після обстрілів лишилися тільки бортовий КРАЗ, куди могло влізти осіб до 50-ти, дві “вахтовки” ГАЗ і КамАЗ на 25 осіб кожна, броньований мікроавтобус розвідки Volkswagen осіб на 10 та легковик Ranault ще на 3-4 осіб.
Читайте також: Дебальцевський щоденник. Полонений замполіт
Технічний стан автомобілів був не надто задовільний, “вахтовки” були без вікон, тому був ще й ризик, що вони зламаються десь по дорозі, прирікаючи нас на загибель. Оперативна ситуація навколо 40-го батальйону 17-го лютого стрімко погіршувалася і я з острахом усвідомлював, що, якщо ми хочемо вижити, то слід забиратися геть звідси до ранку 18-го — інакше бойовиків вже ніхто не стримає і вони остаточно знищать базовий табір разом з опорними пунктами.
Щоб вивести всіх військовослужбовців з табору, потрібно було зробити принаймні 2 “ходки” на наявних автомобілях. Перша партія — бортовий КРАЗ, “вахтовка” КАМАЗ і мікроавтобус “Фольксваген” – набиті бійцями майже під зав'язку, вирушили до розташування 128-ї бригади о пів на четверту дня. Вони успішно прибули туди, але за нами так і не повернулися.
Основна, але не єдина версія їхнього неповернення — обстріл табору 128-ї бригади, через який ніхто не міг звідти виїхати. Але в нас (майже 60 бійців з комбатом) з однієї “вахтовкою” та оголеними постами навколо табору складалося враження, що наші ж військовослужбовці зрадили нас і ми реально були кинуті напризволяще. Ми просили 128-му бригаду, зв'язувалися по раціях з усіма – повний ігнор. Партія виїхала і забула про нас. Це виглядало, як справжня зрада.
Читайте також: Дебальцевський щоденник. Храм батальйону
Комбат, як міг, підтримував високий бойовий дух серед тих,хто лишився в таборі та іронізував, що в разі чого ми його підірвемо та будемо відходити до Артемівська пішки. Пішки відходити нам радили по телефону як командування Сектору “С”, так і командири сусідньої 128-ї бригади, які ніяк не могли вислати за нами свій транспорт.
Опівночі, в ніч на 18-те лютого, лишившись з парою працюючих автомобілів та в складі 60-ти осіб, ми в базовому таборі почали розуміти, що у нас немає іншого вибору, як негайно забиратися звідти або пішки, або хоч якось на колесах. Небо було затягнуте хмарами і геть темне. Місяць, який міг підступно висвітлити противнику наші шляхи відходу, мав з'явитися на небі після третьої ночі. Чекати до ранку було самогубством. В разі нападу противника на табір, ми б понесли значні втрати, а вранці в нас були б мізерні шанси вийти з “вогневого мішка” Дебальцівського плацдарму.
Було вирішено негайно зробити два рейси до розташування 128-ї бригади “вахтовкою”, яка могла вмістити до 30 осіб. Друга партія начолі з комбатом мала в останній момент підірвати все в базовому таборі. Мені було наказано сідати в перший рейс, і я з трома десятками хлопців залишив те місце о пів на другу ночі.
Коли я залишав табір, обстріли з боку противника дещо притихли і міни розривалися досить далеко. Ми їхали єдиною засніженою дорогою до траси Дебальцеве-Артемівськ, через розбомблені блокпости, розбите перехрестя “Хрест” і аж до табору 128-ї бригади, поворот до якої був практично поблизу захопленого бойовиками Логвинового. Вантажівка ГАЗ з вибитими вікнами і вимкненими фарами неслася порожньою трасою, з вікон нам в обличчя бив морозний вітер, а ми, прихилившись до автоматів, сиділи мовчки на торбах, які вдалося взяти з собою. Хтось молився, а хтось просто дивився у вікно і мовчав. Шлях до порятунку знав лише один наш розвідник з позивним “Лі”. І коли хтось раптом в машині припустив, що ми, здається, прогавили в темряві потрібний поворот — стало не по собі. Адже це могло означати нашу загибель прямо в Логвиновому, куди ризикували наївно заскочити на переповненій вантажівці.
Слава Богу, ми не пропустили потрібний поворот і через деякий час зупинилися прямо посеред поля для вивантаження. Вантажівка мала повертатися назад за другою партією, а ми — подолати у відкритому полі понад 300 метрів по засніженій, розбитій танками й замерзлій грунтовій дорозі до укриттів 128-ї бригади. І як тільки ми почали йти по тій дорозі, зовсім неподалік за нами почали рватися міни. Ми бігли по дорозі, спотикаючись об замерзлі колії, падаючи, але встаючи та біжучи далі. На кожному з нас було приблизно до 30 кілограмів ваги зброї, екіпірування та особистих речей. Мій рюкзак з лептопом та дзеркальною фотокамерою теж був не з легких. Я падав двічі, від морозу та болю вже не чув ані долонь, ані ніг у берцях, лише чув, як бійці кричали попереду “Коваленко, вставай! Не відставай! Наздоганяй” Я теж кричав іншому колезі “Макс, не відставай!” Всі якось старалися дивитися один за одним, щоб ніхто не лишився позаду. Гучні звуки вибухів мін лякали й підганяли нас, а спалахи освітлювали нам дорогу. Вибору не було: або залягти посеред того поля, сподіваючись, що мінометний обстріл закінчиться, або продовжувати бігти до першого-ліпшого укриття.
Читайте також: Дебальцевський щоденник. Розбомблені кімнати
Так ми цілі добігли до першого блок-поста, а потім — до укриттів 128-ї бригади, в тому числі й штабу. Я впав у перший-ліпший окоп поміж численних вантажівок та бронетехніки, щоб перепочити. Молодший лейтенант Максим дав свої теплі рукавиці й мої розбиті долоні поволі відігрілися. Я закурив. Поряд стояли і ходили інші бійці — багато було наших з 40-го батальйону, хто приїхав ще вдень, так за нами і не повернувшись. Ми про щось поговорили і я обмовився, що зараз треба молитися за другу партію наших бійців, на чолі з комбатом, яка ось-ось має прибути з табору, і щоб вони були живі та здорові.
Раптово хтось із тих, хто стояв поруч, зі злістю та ненавистю гаркнув мені в обличчя: “Ми тобі в Кривому Розі за казармою виб'ємо зуби за твого комбата! Ти бач, молитися він просить за комбата! Та він…” В темряві не було видно обличчя цього бійця 40-го батальйону, і я не встиг його роздивитися, бо він швидко пішов. Але за віком йому було десь 40. Він навіть не став слухати, що молитися треба за всіх…
Злість і ненависть на командирів дійсно була серед тих бійців, хто опинився у “вогневому мішку” під Дебальцевим, пережив загибель своїх побратимів і протягом майже 20-ти днів не міг підняти голови із замерзлих бліндажів та окопів під час щоденних обстрілів. Звинувачувати в усьому безпосередніх командирів, перекладаючи відповідальність за всі біди тільки на них — це найлегше, що спадає на думку, і найзручніше. Це також наслідки радянського виховання багатьох мобілізованих з таких індустріалізованих міст, як Кривий Ріг, Дніпропетровськ чи Дніпродзержинськ, де люди поколіннями звикли в усьому залежати від своїх підприємств, місцевих можновладців, не вважаючи за потрібне самостійно вирішувати власну долю, боротися за себе, в тому числі, якщо доведеться, виживати на війні.