Після того, як 6-го лютого ракета російського “Граду” влучила в балкон будинку нашого табору, зруйнувала кілька кімнат та травмувала бійця, далі мешкати в кімнатах на 2-му поверсі стало дуже небезпечно. Тому практично всі наступні ночі я почав проводити або в тісному підвалі, або в коридорі на першому поверсі між перестінками — в морозні ночі спав на матрасах прямо на підлозі або на ліжках бійців, коли ті перебували в нарядах чи на постах. Інколи, будучи дуже знесиленим і сонним після 24-годинного чергування, я вирішував поспати повністю екіпірований в 20-кілограмовому бронежилеті, кевларовій касці та з автоматом у руках у ванній секції своєї небезпечної кімнати на другому поверсі. Знесилений, я міг тільки сподіватися, що минеться.
Але навіть спати в своїй кімнаті зрештою не вдавалося так, як слід — через якихось півгодини-годину мене будили вибухи, і я негайно схоплювався та вибігав в укриття. Пізніше, навчившись орієнтуватися під час обстрілів, я почав розуміти напрямки, звідки вони ведуться, з яких відстаней та наскільки далеко розриваються ракети та міни. І, якщо росіяни з бойовиками стріляли не з небезпечного північно-східного напрямку й їхні боєприпаси розривалися на відстані понад кілометр, то я просто перечікував такі залпи і далі засинав до наступного бомбардування.
Читайте також: Дебальцевський щоденник. Майор Вакуленко
Востаннє я спав у своїй кімнаті у ніч з 11-го на 12-те лютого, після того, як були нарешті підписані Мінські домовленності та цілий день середи виявився порівняно спокійним — було не понад 100 обстрілів щопівгодини, а пару десятків за добу. Так за всю ніч “Гради” прилетіли тільки о 3-й годині та й то впали далекувато.
Звісно, в усіх нас в 40-му батальйоні була надія, що Мінські домовленості будуть дотримуватися бойовиками та їхніми московськими кураторами і настане довгоочікуване припинення вогню. Ми навіть отримали вказівку не відкривати вогонь, а реагувати лише у відповідь. Щоправда, як журналіст аналізуючи ситуацію в середині лютого, я відчував, що довіряти такому противнику як сучасна путінська Росія неможливо, вона неодмінно вдасться до загострення конфронтації, й тому кожному військовослужбовцеві варто було готуватися до найтяжчого, в тому числі й до відходу. Нетривалі періоди абсолютної тиші після підписання лютневих Мінських угод для мене починали означати ніщо інше, як просто час, який бойовики використовують, аби перезаряджати свої артилерійські та ракетні системи. Тому вранці 12-го лютого я приготував собі каву в кімнаті та зібрав один з двох рюкзаків, який почав тягати з собою, і куди вклав найнеобхідніше — лаптоп, фотокамеру, зарядні пристрої, документи, важливі особисті речі — й попрощався зі своєю потенційно небезпечною кімнатою.
Читайте також: Дебальцевський щоденник. Зник мобільний зв’язок
Інстинкт самозахисту знову не підвів, адже наступної ночі з 12-го на 13-те лютого наш табір пережив наймасованіший прицільний обстріл протягом 50-ти хвилин з усіх видів важкого озброєння — реактивних систем залпового вогню, мінометів, артилерії та танків — одразу з трьох напрямків. Снаряди влучали прямо в наш будинок, багато кімнат на другому та першому поверхах були розбиті, в тому числі й приміщення храму. В мою кімнату влучило принаймні три снаряди й вона була зруйнована вщент. Від моїх речей майже нічого не залишилося. Другий рюкзак з одягом (в т.ч. з уніформою) був посічений осколками, Біблія розірвана. А мої підручники з міжкультурних комунікацій для 4-го курсу в Каліфорнійському університеті Берклі безслідно зникли під проламаними перекриттями та горами цегли разом з моїми надіями закінчити цей курс до кінця березня. Єдине гріло душу – тієї ночі ніхто з військовослужбовців, які перебували в таборі, не постраждав, бо всі ховалися по різних укриттях. Після обстрілу 13-го лютого в мене тимчасово погіршився слух, дзвеніло у вухах та пару днів боліла голова. Але, дякувати Богу, не контузило.