Поки ми сиділи у вогневому мішку під Дебальцевим, я писав щоденник про все пережите день за днем. Починаю ділитися цими нотатками з вами, друзі. Ці записи допоможуть вам зрозуміти, з чим нам довелося зіткнутися.
Нас почали обстрілювати увечері о 18:30 в середу 28-го січня. Я в той момент перебував у нашій 2-кімнатній оселі на другому поверсі будинку базового табору, де за звичкою в таку пору готував вечерю. Пічка-буржуйка була розтоплена, дрова мирно потріскували в ній, в на плиті закипав рис. Разом зі мною в кімнаті був і заступник командира з озброєння майор Олександр Іванович Вакуленко (він загине 15 лютого). Пізніше, я зрозумію, що цей перший масований обстріл буде початком кількаденноої атаки сепаратистько-терористичних угруповань на позиції української армії біля Дебальцевим, активна фаза якого триватиме 6 днів поспіль до ранку 2-го лютого.
Якщо раніше обстріли відбувалися десь далеко й ми вже звикли до звуків віддалених вибухів, то в той вечір ракети ворожих “Градів” та міни почали вибухати прямо біля базового табору, і настільки часто, що здавалося — по кілька вибухів у секунду. Ми з майором одразу попадали на підлогу кімнати. Я був без бронежилета й без каски. Тому відповз до проходу між кімнатами, щоб хоч якось сховатися тілом за металеву пічку-буржуйку. Протягом хвилини інтенсивного і дуже гучного обстрілу, я з жахом розумів, що розриви снарядів наближаються. Розрив одного з останніх був найгучнішим, я вперше почув як осколки задзвеніли десь прямо поряд, можливо по металевому даху будинку.
Як тільки перша хвиля обстрілу закінчилася й все стихло, майор наказав мерщій підніматися й бігти вниз до підвалу кімнати оперативного чергового. Добре, що я був вдягнений — виробилася звичка постійно ходити взутим у черевики, в куртці та шапці — тому, похапцем натягнувши на голову кевларову каску і долаючи страх, я вибіг спочатку на балкон і далі спустився металевими сходами до підвалу.
Читайте також: Дебальцевський плацдарм: хроніка боїв
Тісна кімната оперативного чергового вже була наповнена військовослужбовцями — обстріл застав усіх зненацька, тому вони ховалися, хто куди встигав заскочити. Командир батальйону керував ситуацією, роздаючи команди. Всі напружено сиділи навколішки чи на стільцях, стояли та чекали, коли вгамується обстріл та настане тиша.
Мій бронежилет лишився під ліжком в кімнаті. Тому, скориставшись першою ліпшою перервою між обстрілами, я побіг нагору вдягнути його. Оскільки цей обстріл був для мене першим в житті, я не до кінця усвідомлював всю небезпеку, на яку тоді наражався, адже цілком довіряв запевненням деяких старших офіцерів, котрі, як виявилося згодом, проявляли необачність.
Отже, забігши до покинутої кімнати, я миттю вдягнув бронежилет, прихопив автомат, рюкзак із компьютером, фотокамерою, ще якісь речі першої необхідності та попрямував до виходу. Але мені раптом захотілося замкнути двері кімнати про всяк випадок, щоправда навісного замка на звичному місці біля дверей не виявилося. Шукаючи його на полицях та столах, я таким чином затримувався всередині із кожною наступною секундою. Мене це починало дратувати. Але ця затримка по суті й врятувала мене.
Зрештою, облишивши пошуки й нервуючись через неможливість зачинити кімнату, я почав виходити й став у дверях. В цю мить поруч зправа і пролунав надзвичайно гучний вибух. Я впав на підлогу, стрімко заповз назад до кімнати, тягнучи за собою автомат, й сховався під стіною між перегородками. Пролунало ще пару гучних вибухів, будинок щоразу здригався й хитався, як під час землетрусу, але невдовзі все знову затихло. Тоді я знову здійснив спробу вибігти до підвалу — цього разу успішно.
Оскільки увечері було неможливо все роздивитися, то лише наступного дня я зрозумів, як ризикував. Того вечора наш табір обстрілювали одночасно як із систем залпового вогню БМ-21 “Град” так і з потужних 122-міліметрових мінометів. У дворі поруч з будинком, на відстані в 70-80 метрів від нашої кімнати була воронка завглибшки з метр, на стінах споруд виднілися сліди від влучання численних осколків, усюди була розкидана земля. На щастя, снаряди та ракети не влучили в самі будинки, тому втрат чи поранених серед військовослужбовців не було. Місцерозташування воронки від міни вказувало на те, що мені вдалося уникнути неприємностей просто дивом та з Божою поміччю, адже в момент вибуху я перебував в дверях і мене прикривали стіни. Якби я не затримався в кімнаті на ті кілька секунд, поки шукав замок, то міг би опинитися безпосередньо в секторі ураження осколками.