Відносно спокійний день і вечір 12-го лютого — коли були підписані нові Мінські домовленності. Оголошене перемир'я дало всім в нашому батальйоні багато надії на припинення вогню, а мені надію на те, що я нарешті зможу поспати вночі не на підлозі в морозному коридорі, а в теплі під ковдрами за перестінками в своїй кімнаті на другому поверсі. Дякуючи Богу, та ніч дійсно пройшла спокійно і я виспався: кілька ракет російського “Граду” прилітали десь о третій ночі й розірвалися порівняно далеко. Вже майже звичний й прогнозований обстріл табору о шостій годині я зустрів в укритті, адже прокинувся о п’ятій, приготував кави й заздалегідь сховався.
Читайте також: Дебальцевський щоденник. Храм батальйону
День 13-го лютого спокійним не став, хоча сонячне тепло і чисте небо навіювало певний мир і спокій. Тому я знову спав у коридорі на першому поверсі. Проте, незважаючи на кілька ковдр на собі та матрас під собою, десь о першій ночі я дуже замерз і від цього прокинувся.
Блукаючи в ночі коридором й таким чином зігріваючись, мені пощастило зустріти помічника комбата з правової роботи молодшого лейтенанта Максима Тимочка. Він допізна працював у підвальній кмінаті оперативного чергового. Там завжди не вистачало місця не те що спати, але й просто перебувати, тому я часто не наважувався проситися туди на ночівлю. Але тієї морозної ночі у відповідь на моє запитання Максим сказав, що місце для мене знайдеться. Недовго думаючи, я одразу перебрався з рюкзаком і автоматом у теплий підвал.
І це було вже четвертим Божим провидінням, завдяки якому я уникнув небезпеки. Невдовзі, десь о 3-й ночі 14-го лютого про-російські бойовики розпочали масований обстріл нашого табору з трьох напрямків та з усіх видів важкого озброєння: систем залпового вогню “Град”, мінометів, артилерії і навіть танку прямою наводкою. Протягом 50-ти хвилин наш будинок здригався й руйнувався від влучання численних ракет, мін та снарядів. А я, сидячи з десятком офіцерів та солдатів у підвалі, молився Богу.
Читайте також: Дебальцевський щоденник. Розбомблені кімнати
Після того, як майже годинний обстріл закінчився, в мене почало дзвеніти у вухах, я почав чути вдвічі гірше, ніж звичайно, заболіла голова. Спробував заснути, але прокинувся від тошноти і втрати свідомості. Дякуючи Богу, свідомість я тієї ночі в тісній кімнаті не втратив й знову заснув аж до ранку. Сподіваюсь, це не була контузія.