Трасу почали прострілювати артилерією, яку підтягнули поближче, створюючи реальну небезпеку для проходження українських військових. Як відомо, станом на початок лютого штаб АТО заборонив автомобільне і вантажне сполучення цією трасою й закрив цей “коридор”. Більшість автомобілів, які нею далі продовжували користуватися з ризиком для життя, були військовими, але траплялися й цивільні. Неприцільний вогонь ворожої артилерії та велика швидкість пересування трасою давала значні шанси проїжджати нею безпечно.
Крім нових позицій для артилерії, після втрати Вуглегірська на західному фланзі контрольованого українською стороною коридору між Артемівськом і Дебальцевим з'явилася діра. Адже за Вуглегірськом аж до Логвинового не залишилося опорних пунктів сил АТО й тягнулися вибалки з ручаєм, по яких теоретично були можливі непомітні рейди противника. Більше того в самому Логвиновому, яке розташоване в 6,5 км на південний захід від Дебальцевого, був виставлений тільки спостережний пункт 54-го окремого розвідувального батальйону з одним БРДМ, як пізніше 29 серпня 2015 р. зізнався начальник Генштабу Віктор Муженко в інтерв'ю газеті “Дзеркало тижня”.
Село Логвинове на карті.
Тому не дивно, що через тиждень бомбардувань о 5-й ранку 9-го лютого загін спецназу т.зв. Головного розвідувального управління т. зв. “Донецької народної республіки” в складі понад 30 осіб на бронетехніці висунулися до траси М-103 вибалками через село Калинівка під прикриттям артилерійського обстрілу. Не зустрівши опору на своєму шляху, вони успішно перекрили трасу протитанковими мінами і дерев'яними балками, та захопили селище Логвинове, що впритул прилягає до цієї траси. Спостерігачі 54-го українського розвідбату в кількості 4 військовослужбовців на БРМ (зі слів начальника Генштабу ЗСУ генерала Віктора Муженка в інтерв'ю газеті “Дзеркало тижня” 28 серпня), коли зафіксували наближення великої групи озброєних людей на бронетехниці, то доповіли про це в штаб “Сектору “С” і залишили Логвинове.
За деякими данними, першою дорогу перекрила рота під командуванням вихідця з Донецька російського офіцера Сергія Петровського, яка на 90% складалася з росіян-найманців, за данними “Новой газети”. Вони ж, за іншими даними, захоплювали Логвинове спільно з 25-м полком спецназу Збройних сил Росії, з яким напередодні штурмом брали Вуглегірськ. Після перекриття траси, росіяни привезли до Логвинового принаймні двох відеорепортерів для документування свого успіху та поширення пропагандистського месиджу, що “кришку Дебальцевського котла зачинено”. Насправді, це було не так. Вони усього лише перекрили трасу м-103, закріпилися в невеликому селі, звідки могли прострілювати прилеглі грунтові дороги, які йшли паралельно основній трасі. Проте бравурно попозувавши пару годин перед відеокамерами, російські найманці зі своїми кишеньковими відеорепортерами відійшли до Вуглегірська, залишивши караулити нову позицію місцевих ополченців та приданих до них “донських казаків”. Прокладеним коридором в Логвинове вже поспішала додаткова бронетехніка бойовиків, за якою пішли в т.ч. і танки російської 5-ї танкової бригади з Улан-Уде з бурятськими екіпажами, які тієї ночі вже почали заїжджати з Ростовської області.
Читайте також: Дебальцевський щоденник. Полонений замполіт
Про заборону на проїзд трасою М-103 штаб Сектору “С” не повідомляв по загальному радіозв'язку протягом майже 6-ти годин після її перекриття. Принаймні, перша звістка про це надійшла на вузол зв'язку 40 омпб тільки приблизно об 11-й годині. Як вже зазначалося, розвідники 54-го бату одразу ж сповістили штаб. Принаймні про це мені особисто сказав полковник Ігор Щербина (загинув 17.02.2015 р.), який того ранку був в штабі сектора. Можна припустити, що, не вдаючись до відкритого радіооголошення, штабісти намагалися не сіяти паніку серед 2 тис. 600 бійців АТО, які були в Дебальцевому і тримали оборону навколо міста. Можливо, штаб вживав термінових заходів, щоб відновити контроль над Логвиновим. Але кожна хвилина того ранку, яка була витрачена на оцінку ситуації, коштувала життя понад двох десятків українських військовослужбовців і волонтерів. Протягом всього ранку бойовики безперешкодно розстрілювали їх на трасі з автоматів, кулеметів і гранатометів, а також захоплювали декого в полон.
Хмарний, туманний і морозний ранок 9-го лютого 2015 р. в околицях Дебальцевого. Видимість на слизькій трасі М-103, яка вкрита ожеледицею посеред коридору із засніжених дерев, становить ледве сотню метрів. Військовий радіозв'язок на автошляху з Дебальцевого працює нестабільно, як ніби ти “поїхав і пропав”, а мобільний — й поготів. В село Логвинове, куди траса провалюється між двома протилежними пагорбами, в'їжджаєш на автомобілі абсолютно раптово. Через це у тебе практично немає шансів збагнути, що ти вже під прицілом бойовиків, а тим більше мерщій розвернутися на вузькій двополосній трасі й вийти звідти живим чи з мінімальними втратами. Так починаються 6 годин розстрілу проїжджаючих машин.
Одними з перших рано вранці в Логвиновому (до чи протягом першої години перекриття траси) гинуть 4 військовослужбовця ракетно-артилерійського дивізіону 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади, не доїхавши з Артемівська якихось 5 км до своєї бази. Розстріляні артилерією та добиті з автоматів вантажівки “ЗіЛ” і “Урал-4320” так і залишаються на трасі. Серед загиблих командири одразу 2-х батарей: зенітно-ракетної майор Олексій Гуртов та артилерійської старший лейтенант Василь Білак. Вони разом з водіями сержантом Романом Чорнобаєм і солдатом Роман Совличем не довезли очікувані снаряди і ракети. Так ті, хто в Дебальцевому, дізнаються, що гармати й РСЗВ 128-ї бригади, які прикривають Дебальцеве, починають економити боєкомплект. “Ми кинемо туди тільки парочку”, дедалі частіше звучить по раціях.
Наступна найболючіша для всіх Збройних Сил України подія – загибель одразу 4-х старших офіцерів та водія на джипі “УАЗ-469”, які везуть в Дебальцеве пошту Генштабу і секретне радіообладнання.
Читайте також: Дебальцевський щоденник. Храм батальйону
Вони виїхали з Артемівська о 5-й ранку, та в умовах відсутності радіо- і мобільного зв'язку мовчки пронеслися порожньою трасою понад 60 км в обійми власної смерті. Швидкість руху гарантувала виживання в умовах артобстрілу, але не цього разу. Їхній джип на повному ходу бойовики розстрілюють з автоматів, стоячи прямо перед об'єктивами відеорепортерів. Водій в останню мить вивертає кермо в кювет, щоб не підірватися на протитанкових мінах, розкиданих по асфальту. Разом з полковником Ігорем Павловим (начальник кафедри тактико-спеціальної підготовки Військового інституту телекомунікацій та інформатизації Національного технічного університету «Київський політехнічний інститут») в автівці були підполковник Артур Музика (відділ організації зв'язку головного управління Генштабу), полковник Сергій Циганок і майор Святослав Василенко (обидва з 330-го центрального вузла фельд'єгерсько-поштового зв'язку Генштабу), а також молодший сержант А. Макаренко.
Бойовики обшукують розстріляний "УАЗ-469" (скріншот з відео)
47-річний полковник Ігор Павлов з “Київської політехніки” напередодні був призначений 1-шим заступником керівника штабу АТО, про що бойовики дізнаються по документах після його обшуку. На відео- і фото бойовиків, які оприлюднені в інтернеті, видно, що скривавленого Павлова й Циганка ще живими витягують з розстріляного авто, обшукують і б'ють ногами.
– Ти ще за все заплатиш! – відповідає Павлов російському найманцю, який постійно погрожує його добити.
Пізніше в березні пошуківці заберуть тіла трьох, але доля майора і мол. сержанта залишиться невідомою. Варто зазначити, що за данними з різних інтернет-джерел, які аналізують дії незаконних збройних формуваннях на неконтрольованих частинах Донецької та Луганської областей, добровольці т.зв. спецназу т.зв. ДНР відрізняються не лише наявністю бойового досвіду (що вони продемонстрували в операціях із взяття Вуглегірська та Логвинового), але і жорстокістю щодо українських полонених.
Читайте також: Дебальцевський щоденник. Розбомблені кімнати
Наступний ключовий офіцер, який гине в перший же день блокування траси М-103 — це киянин майор Микита Недоводієв зі 101-ї окремої бригади військової служби правопорядку, що напряму підпорядковується Генеральному штабу Збройних сил України. О 8-й ранку він виїхав на “КамАЗі” з Дебальцевого в Харків. Про обставини його загибелі та про його місію практично нічого не відомо. Але можна припустити, що київський ВСПшник не скористався заблокованою автотрасою, а намагався об'їхати Логвинове грунтовою дорогою. Причому, не віддаленою, а найближчою. Принаймні, напрошуються саме такі висновки, адже через тиждень російський фотограф зафіксував понівечений “КамАЗ” на околиці цього села, кабіна якого була пошкоджена від прямого влучання міни чи снаряду, й 18 лютого цей знімок разом із фоторепортажем з Логвинового був опублікований в американському виданні BuzzFeed. Крім майора Недоводієва, не з'ясованою залишається доля зниклого вочевидь разом з ним того трагічного ранку солдата Вадима Федорченка.
Ймовірно, підбитий "КамАЗ" Недоводієва. Фото BuzzFeed.
Далі жертвами бандформувань, що вільно полюють на трасі, стають щонайменше 8 військовослужбовців 30-ї окремої новоград-волинської механізованої бригади. На двох вантажівках вони виїжджають в Артемівськ за боєприпасами і потрапляють в засідку. Одразу загинули 40-річний старший лейтенант “замполіт” роти Сергій Романчук (доброволець 1-ї хвилі, якому залишалося якихось 2 тижні до демобілізації), 42-річний сержант Сергій Сухенко та 34-річний військовослужбовець Сергій Лялевич. 43-річний командир БМП Василь Демчук, сержант Павло Плацинський, якому днем раніше виповнилося 37 років, та 34-річний військовослужбовець Олександр Бердес потрапили в полон і були закатовані бойовиками прямо в Логвиновому, причому їхнє катування знімали на відео. Після розправи замордовані тіла трьох солдатів прикопали за селом, а тіло командира Демчука через деякий час опинилося в морзі в Донецьку з понівеченою головою без вуха.
В другій вантажівці “ЗіЛ” 30-ї омб, яка теж ніби-то того дня прямувала в Артемівськ за боєприпасами, загинули 45-річний старший сержант Євген Корота, який сидів за кермом (доброволець 3-ї хвилі мобілізації родом з Луганщини). Щоправда, його бойовий побратим Олександр Климчук в інтерв'ю газеті “Трибуна праці” Іванківського району Київщини 5 березня стверджує, що трагедія сталася не 9-го, а 12-го лютого. Ймовірно, в цій же вантажівці перебував також і 36-річний солдат Віталій Катішов.
Ймовірно, підбитий “ЗіЛ” 30-ї омб в Логвиновому. (скріншот з відео бойовиків)
Різниця в датах фактичної та задокументованої загибелі тих чи інших бійців на Дебальцевському плацдармі, на жаль, непоодинока річ. Адже, приміром, під час інтенсивних боїв в лютому належний облік командирами і штабами втрат та дат загибелі серед особового складу був значно ускладнений з багатьох об'єктивних причин. Так само, швидше за все не 9-го, а 12-го лютого загинув 19-річний наводчик тієї ж 30-ї бригади Віталій Харитонюк, підірвавшись на міні в своєму танку під час атаки на Логвинове по відкритій місцевості.
На превеликий жаль, той трагічний ранок на трасі М-103 забрав життя і шістьох медиків. Спочатку підірвалася на фугасі та впала в кювет автівка невідкладної допомоги Хмельницької автомедичної роти, яка відчайдушно виїхала з Дебальцеве рятувати поранених в Логвиновому. Колеги-санітари згодом розкажуть журналістам, що 48-річного старшого солдата водія Анатолія Сулиму та 25-річного солдата Михайла Балюка, як були в ній, бойовики на трасі добивали пострілами в голови і шию.
Авто в кюветі в Логвиновому на початку березня 2015 р. Фото з соцмереж.
Як тільки з Сулимою і Балюком зник зв'язок, їм на виручку з Артемівська вирушила бригада львівських санітарів 1-ї окремої медичної роти ім. Пирогова Національної гвардії. Вони чули про обстріли траси в районі Логвинового в попередні дні, але того ранку ще достеменно не знали, що автошлях і село вже захоплені. На джипі в супроводі БТРа, який йшов ззаду, вони пронеслися приблизно 55-57 км на свій страх і ризик в надії знайти на дорозі зниклих товаришів та поранених. Проте на в'їзді в Логвинове джип із капітаном медслужби Тарасом Кончевичем, 50-річним солдатом водієм Василем Задорожним (позивний “Кавказ”), 49-річним санітаром Дмитром Лагуновим та 49-річним санітаром Максимом Овчаруком підривається на одній з протитанкових мін, розсипаних бойовиками. Ті, хто були в БТРі, з позивними “Мішаня” і “Вова”, встигають прикрити вогнем колег, які вивалилися в правий кювет й почали відстрілюватися; їм навіть вдається знищити кулеметника в засідці. Але далі джип і поранених санітарів накривають мінометним вогнем, а БТР привозить назад в Артемівський госпіталь Нацгвардії страшну звістку.
Читайте також: Дебальцевський щоденник. Зник мобільний зв’язок
Приблизно об 11-й ранку туман над трасою М-103 поволі щезає, по ній вже ніхто не їде, й настає тиша. На узбіччі та в кюветах догоряють деякі вантажівки, а навколо розкидані трупи десятків українських військовослужбовців. Т.зв. спецназ т.зв. ДНР, вочевидь наситившись помстою “укропам” та уникаючи удару української артилерії у відповідь, забирає відеорепортерів й повертається у Вуглегірськ. “Ополченці” з російськими “казачками” починають зносити тіла загиблих до одного місця та поправляють на трасі протитанкові міни. Вони чекають на прибуття вантажівок з боєкомплектом та “бурятських танкістів”. На автомобільній зупинці з бетонних блоків та з великим написом “Логвінове” розпочався сніданок — бойовики їдять подарунки українських волонтерів, витягнуті з розстріляних автівок ЗСУ: салати, сало в трилітровій банці, консерви, печиво, цукерки і т.д. Пару поранених “ополченців” з перев'язаними головами та руками, яких зачепили кулі тих бійців АТО, хто за мить до смерті намагався відстрілюватися, просять місцеву жительку надати їм медичну допомогу й дати якесь знеболювальне.
– Я ничего такого не брала сюда. Ви ж сказали — ми с вамі ідьом только в разведку! – відповідає жителька Логвинового, яка привела їх сюди.
В той самий час приблизно об 11-й годині по радіозв'язку “Сектору “С” в Дебальцевому лунає попередження: “На трасу не виїжджати. Вона перекрита бойовиками. В ефірі не спілкуватися — можливий перехват. Втрачені термінали заблокувати і перепрошити”. Противник все це чує і розуміє, що час у нього є. На перепрошивку терміналів та контрудар знадобиться не одна година.
Це оголошення просто фізично не встигли довести чотирьом військовослужбовцям 40-го окремого мотопіхотного батальйону, включно з підполковником Володимиром Саричевим, які буквально о 10:45 залишили базовий табір в Дебальцевому та на джипі УАЗ “Патріот” виїхали на трасу М-103. Зв’язок з ними увірвався. Розслаблені “казачки” без російських кураторів не розстрілюють українців, а зупиняють, оточують і захоплюють в полон. Джип відбирають, а полонених окільними шляхами доставляють в підвали Луганська. (Про їхнє захоплення докладніше написано в частині №8 “Дебальцевського щоденника”). Таким чином вони стають останніми відомими, хто зник біля Логвинового 9-го лютого.
Штабам “Сектора “С”, АТО і Генштабу конче потрібна достовірна інформація про те, скільки сил і яке озброєння проникло в Логвинове. Структури військової розвідки, в т.ч. глибинної та повітряної, в ті дні на Дебальцевському плацдармі не працювали настільки оперативно й достовірно, наскільки слід. І це, зокрема, по Логвиновому згодом визнав начальник Генштабу Віктор Муженко.
– Не було чіткої інформації від нашої розвідки. Ми поміняли керівника Головного управління розвідки, тому що не отримували в достатніх обсягах необхідної інформації, – заявив він в інтерв'ю газеті Дзеркало тижня” 29 серпня.
Тому першим загоном сил АТО, який пообіді 9-го лютого (поки не виставлені всі засідки) безстрашно пішов у розвідку в захоплене село, був змішаний загін 30-ї омпб та 54-го розвідбату в складі 5 осіб, зокрема, майбутнього Героя України і капітана Володимира Гринюка та його стрільців з позивними “Гіббон” і “Євген”.
– Наш ротний назвав цей вихід, як вийти “зігрітися”! А поверталися ми звідти під сильним обстрілом, – пригадав “Гіббон” з 30-ки ці події 14 жовтня в інтерв'ю інтернет-виданню “Цензор”.
Той обстріл… То по селу вперше вдарила артилерія АТО з району Світлодарська. Отримавши свіжі розвідданні, штаб АТО прийняв рішення знищити і унеможливити підсилення ворожого угруповання на трасі. Артилерія завдала 2 масованих вогневих удари по свіжих позиціях бойовиків в районі Логвинового та в районі нещодавно захопленого Вуглегірська, де формувалися їхні підкріплення.
Дивитися, як працює артилерія, особливо якщо це своя і б’є не по тобі — це цікаво з точки зору військової підготовки. Увечері 9-го лютого в Дебальцевому в короткий період часу між чергуваннями я вилажу на 2-й поверх будинку базового табору й спостерігаю спалахи та розриви на півночі на суцільно темному горизонті. Проміжки між ними складають 25-30 секунд, що означає, що бомблять саме Логвинове. Видовище триває годинами. Проте, як не прикро, внаслідок артударів спостерігалися лише часткові втрати серед бойовиків та відхід їхніх розрізнених груп, про що тоді повідомив народний депутат України й координатор групи “Інформаційний спротив” Дмитро Тимчук.
Читайте також: Дебальцевський щоденник. Майор Вакуленко
Тим часом в штабах в Дебальцевому, Краматорську і Києві тривають наради — генерали і полковники відчайдушно шукають резерви, аби сформувати ударну групу й розробляють план “А” по Логвиновому. Сформувати броньований “кулак” зі щонайменше батальйоном піхоти ізсередини, тобто з тих 2,5 тис. військових Дебальцевського угруповання неможливо, бо це оголить якийсь з флангів і без того нещільної лінії оборони міста, крізь яку, як таргани починають просочуватися замасковані диверсійні групи російських військ. Як зізнався в інтерв'ю газеті “Дзеркало тижня” 29 серпня начальник Генштабу Віктор Муженко, боєздатних резервів (і головне — мобільних, щоб швидко прибути) для відбиття Логвинового у Збройних Сил практично не було. В наявності були лише батальйон 30-ї окремої новоград-волинської механізованої бригади, частина з якого щойно завершила важку місію із захисту Донецького аеропорту, підрозділ на базі 1-го аеромобільного батальйону 79-ї окремої миколаївської аеромобільної бригади, підрозділ 95-ї аеромобільної бригади та танкові взводи 1-ї танкової бригади.
Отже, підрозділи 30-ки терміново викликають в район селища Луганського: одна рота йде маршем з Донецького аеропорту в район, решта прибуває ешелонами з Херсонщини. В рамках спільних дій в антитерористичній операції Національна гвардія надає для операції в Логвиновому групу батальйону оперативного призначення “Донбас”, але, щоправда, тільки невеликий боєздатний взвод.
Одночасно Генштаб і особисто його начальник сідають за розробку плану “Б” з виведення сил АТО з Дебальцевого. Але тут крім очевидної подвійної тактичної поразки – здачі залізничного вузла, який підсилить противника, та ймовірності значних втрат при поспішному виході – свою роль починає відігравати і політика. Негайно залишати Дебальцеве з втратами напередодні намічених на 12-го лютого переговорів в Мінську президентів Німеччини, Франції, України і Росії в рамках Контактної групи, швидше за все, не слід. На переговори, як водиться, треба виходити з сильною позицією.
Плани “А” і “Б” взаємопов'язані. Але час введення в дію другого припаде на період після Мінських переговорів, і успішність його реалізації повністю залежатиме від результатів контрударів по Логвиновому та рівня безпечності грунтових доріг в обхід нього. Проте, як відомо, планувати операцію на картах з огляду на жорсткі міжнародні торги з агресором — це одне, а спробувати з високим ступенем успіху реалізувати її силами заблокованого угруповання за відсутності достатніх резервів й належної підтримки розвідки — це зовсім інше, особливо в безпрецедентних умовах скоординованого масового наступу кадрової російської армії по всьому периметру Дебальцевського плацдарму.
Ранок 10-го лютого після ударів артилерії АТО по селу, де вже нікого з цивільних не було, крім бойовиків, здавалося б, дав надію на те, що Дебальцевського “котла” не трапиться. В першій половині дня Міністерство оборони України навіть розповсюджує акуратно сформульоване повідомлення, щоб заспокоїти стурбовану чутками громадськість.
– Напрямок дороги між Дебальцево та Артемівськом деблоковано силами українських військових, – повідомляє прес-служба Міноборони.
Зазвичай неуважна масова аудиторія не помічає підтексту езопівських формулювань, які застосовуються в інформаційно-психологічних спецопераціях. Але тим, хто “в темі”, стає зрозуміло, що про розблокування траси та Логвинового не йдеться. Бойовики в Логвиновому продовжують отримувати підкріплення живою силою — а це кадрові російські військові – боєкомплект, бронетехніку і танки, які виставляють на панівних висотах, в т.ч. на двох протилежних пагорбах обабіч траси. Як професіонали, вони використовують кожну годину, щоб мінувати підступи до населеного пункту, найближчі стежки і грунтові дороги, облаштувати засідки та “секрети”. Таким чином після ударів артилерії АТО сили противника не відступили з Логвинового, а роззосередилися на проміжних позиціях: частина – на північ у напрямку Нижнього Лозового (для перерізання шляхів відходу та недопущення контратак), частина – на схід в напрямку Новогригорівки (зустрічати запланований прорив російського спецназу для подвійного перекриття шляхів відходу сил АТО з Дебальцевого).
Те, що ситуація вкрай серйозна, стає зрозуміло вже о другій половині дня 10-го лютого, точніше о 15:00, коли поблизу Логвинового в засідку потрапляють 2 легкових автомобілі з очільниками міліції Донеччини та Львівщини, які намагалися однією з грунтових доріг проскочити в селище Миронівське. Від вибуху фугасу в першому автомобілі гине Дмитро Терновий — начальник відділу внутрішньої безпеки на Донецькій залізниці. Двоє інших офіцерів міліції, а саме начальник львівської обласної міліції Дмитро Загарія й командир батальйону спецпризначення МВС «Львів» Ігор Вольский отримують поранення, але приймають бій та упродовж кількох годин в снігах і темряві тримають оборону, сподіваючись на підмогу. Бійці спецбатальйону «Львів» та підрозділ Нацгвардії кидаються їх шукати. Але тільки з третьої спроби група з 8 бійців «Львова» за підтримки ЗСУ знаходить та рятує офіцерів. (Тіло Тернового так і залишилося лежати посеред поля і його передадуть українській стороні лише після виведення сил АТО з Дебальцевого, а саме 21 лютого).
(далі буде)