– На всі Ваші запитання [поставлені Еллою Євтушенко — Ред.] я відповів гамузом, в стилі потоку мислення, а не потопу свідомості.
– Літературознавці та критики ідентифікують вас як насамперед прозаїка. Але загалом ваше письмо знаходиться на помежів’ї есею, поезії, прози, потоку свідомості. Чи пригадуєте, що саме вас скерувало до письма? Та що скеровує зараз?
– До письма скерувало те, що й сформувало мене: Бог, Всесвіт і космомислення. До останнього спонукав Бог. Відриваючи від земного мислення і земних нахилів. Стимулюючи щоб я вивчав космогонію і мислив космічним масштабом. Я перечитував «Нариси про Всесвіт»1 і все, що стосувалося зір, галактик, створення Всесвіту, життя на інших планетах. Мені тринадцятий минало і я пас зорі над селом. Не стільки бачити їх, як думати про Всесвіт, уявляти процеси в світилах і галактиках, мислити космомасштабом, складало мою любов. Ту мисленнну, чисту Любов, яка і є найкращою. Найвищим рівнем її трансформації. Читати, думати про співвідносності всього, від атомарних систем до сонцесистем, бачити в цьому незриму руку Творця, приносило захват і благість. Я не знав тоді слова благоговіння, але воно точніше. Мене проймав холод богонатхненності від споглядань зоренеба, від читань і роздумів, що там, за ним, від безміру Творіння. Той малий простір, в якому я перебував, тільки підсилював безкінечність того, в якому жив дух, моя думка. Живучи в малому селі, я жив за обрієм Всесвіту, думав про нього, думав, як винайти енергію, щоб подолати світловий бар’єр і туди долетіти. Думаючи про нього, про закрай Всесвіту, я розширював свою малу реальність. Я приносив з нього те, що перетворило земну дійсність. Все це мене захоплювало, як ніщо потім. В цьому і полягав стимул. Тепер я розумію, що так діяла Любов Бога, сигнал Бога на певні зони мозку. Нею Він розвивав його. І вводив в стан богонатхненності. Та сила, що створила все, перетворювала нейрони для тоншої провідності. Без цього витримати Сигнал неможливо. Мозок просто перегорить. Та Сила, що і є Бог, формує приймача тисячами життів. Вона і є тим Світлом або творчою Енергією, що живить мозок. Більшість живе свідомістю або земною частиною мозку, що не приймає цієї Енергії. Вони живуть на фізичній енергії, відповідно, і їхні думки суто земні. Сигнал, що поступає в людину, поступає як енергоінформація. В земну – земна, в духовну – Божа. Центр Прийому – антена Бога – розташовані в іншій зоні. Це Божий мозок, духовний розум. Коли він розвивається, що є наслідком багатьох життів, людина отримує об’ємну пам’ять – здатність все бачити, запам’ятовувати, аналізувати, відчувати духовним відчуттям, що безмежно перевершує п’ять рецепторів тіла – і ця пам’ять, коли вона повниться надемоційним досвідом, починає писати. Пише переповняюча її Надемоція. Пише не людина, а людиною пише Бог, якщо Він присутній Енергією. Людина ще не знає, що нею пише – це, як правило, співпадає з першим захопленням – але переповнюється співом, як весняний птах. Вона пише невтямно, малослівно, наївно, пише, не знаючи слів… потім вона навчиться писати, але ніколи не писатиме так, як вперше. Це пише нею Любов Бога. І перший доторк Любові найкращий. Нею ж формується і світовідчуття і глибина проникнення в предмети реальності, в усі інші форми життя, які набагато кращі людини. Це проникнення також досягається через Любов, співчуття, невимовний жаль до всього. Те відчуття, яке людина має в дитинстві, правильне відчуття; потім вона грубіє, жорсточіє і тим втрачає життя. Вона проживає час, але не має Життя в якості Енергії. Вона огрубила собі його вловлення. Її Любов і була життям, та вона проміняла її на комфорт і вигоду. Та сила, що зветься Любов, і єЖиттям. Є тим, що людина найменш цінує. Вона, а не інший хто, пише, творить, перетворює невимовне, некрасиве, трагічне, невловиме нікому – в нову, кращу реальність, і тим змінює світ на краще. Із мислеформ воно переростає в дійсність. Незбагненним чином духовний – творчий – мозок створює нову реальність. Не просто на письмі, а реальність великих масштабів, створення нових структур, нову дійсність. Найкраще це видно на фантастиці, але й реалістична література, написана з Силою, є формою творення нового. Слово не просто збувається, не просто є передбаченням, як це бачиться дурням, слово є інформою2, слово є ембріоном, з якого народжується Все. Для цього воно має мати Заряд. Бути народженим енергоємним мозком. Незаряджене слово –мертвий ембріон. Ще сильнішу силу має творча думка. Як струм у реакторі, все це і спрямовує потік електронів Духу – писати.
– Ви народились на Житомирщині, де мешкаєте й останні роки. Скільки вам було років, коли ви вперше переїхали зі свого рідного села? Як постійна присутність ландшафту та сільської рутини в дитинстві вплинула на ваше письмо, світовідчуття? Яке було враження від тодішнього міста?
– В Київ, на навчання, я потрапив у 16 років. За ритмом життя і звичаями Київ тоді мало відрізнявся від села. Сотні тисяч вихідців з села робили його великим селом. Якби не одне не: все навколо було російськомовним і комуністичним. Це й визначало його дух. «Гаварі, скатіна, па чєлавєчіскі», я чув на свою адресу мільйони раз. Оскільки скатіна писала вірші, то її впертість викликала ще бурхливішу реакцію. Вчорашні селяни перевчались моментально і ставали як всі. Одиниці, як завжди, викликали ненависть і відторгненння. Мене не цікавлять враження ні від міста, ні від села, ні від чого. Я не курсистка, щоб цікавитись враженнями і збирати їх. В 27 я обійшов пів-Союзу і переспілкувався з понад мільйоном людей. Я отримав досвід, який мало хто мав з письменників. Це ж не виступи перед читачами, не сучасний туризм, а життя простою людиною у вирі реальності. Саме тоді людина проникається ним і стає частиною великого Життя. Мене цікавили великі об’єми, риси часу, а не його перебіги і дрібні сюжети. Мене цікавив голос часу, часонастрій і те, як міняються люди в різночассі. Як їх міняє присутність чи відсутність в них Любові. Залежно від цього, одні й ті ж люди, одні й ті ж країни будуть різними, як і їхня доля.
Те, що люди боготворять як місто, за його комфорт і легшу роботу, часто є непридатним для духовної праці. Тому там мало кому пишеться. Тодішнє місто було цілковито російськомовним і люто ворожим до українського слова. Як молодий поет, письменник я зрозуміло як говорив. Про те, якою була реакція, яким був Київ тоді, я описав у книзі «Художник і Бог». Після того, що я пережив, не стільки тут, як у духовному світі, ті враження для мене цінні, як життя в кам’яному віці.
– Яким було ставлення совєцької влади (наприклад, номенклатури Спілки Письменників) до вашої творчості?
– З владою як такою я не пересікався. Ставлення Спілки до всіх молодих, і я не виняток, було поколінністним. Вони трималися свого покоління і відстоювали своє покоління. Спілку вважали своєю власністю. Як кожна влада вважає своєю власністю Україну. Це звичайний стан недержавної свідомості, недержавного підходу. Я намагався відстояти своє покоління. Щоб про це оповісти, треба писати книги, а не зв’язати кілька речень. Із творчих умів, із творчого середовища і, організаційно, із Спілки постало державне утворення Україна. Без Спілки його однозначно не було б. Ті, що вкрали у творців владу, так і не наповнили утворення державним змістом. Країна є, держави нема. Але не будь Спілки, не було б і того.
Тим, хто подарували країну, влада подарувала смерть. Поцікавтеся, як живуть письменники, а не якою була номенклатура. Порівняно з тим, як живуть олігархи, що загарбали країну, порівняно з тим, як живуть ті, хто не має нічого спільного з її утворенням, вони були святими. Я був у них вдома, в кабінетах, на дачах і бачив, і знаю,як вони жили.
Спілка була великим господарством по розвитку літератури, а не тільки тим, що її душило, як тепер прийнято вважати. Відберіть у поліції їх міністерство і фінансування, відберіть у армії їх міністерство й асигнування і побачите, що у них вийде. Якою буде їх діяльність. Яким буде результат їх діяльності. Що вони привнесуть у скарбницю держави.
Яка може бути література, коли в неї нема свого осідку, державної уваги. Приміщення, як і назва, нічого не означає. Нам заговорювали зуби, що буде, як на Заході. А вийшло – нічого. Повторюю, не влада і її підрозділи зробили Україну, а творчий Дух і, значною мірою, письменники зробили Україну, щоб ті, непричетні, активно її продавали. І одним із наслідків такого державництва стало те, що прийшла війна.
Про те, що вона буде, мені було зрозуміло з 92 року. І не просто зрозуміло, а я боровся проти цього. Я виступав проти віддачі атомної зброї, яка б ніколи не допустила війну. Інші, які були «за», тепер чомусь проти війни. Чомусь вона їм не подобається, чомусь вони обурюються нею. А чому не обурювались тоді, коли їх руками віддавали атомну зброю? Чому не обурювався народ? Майже всі були «за», як і з комуністичною і російськомовною одностайністю. А з того, хто хотів одвести атомну війну, робили фашиста, терориста і те ж саме кричали про Україну. Читайте, вивчайте роман ЩЖ3 – там це прекрасно оспівано: як українці за два ящики гандонів віддали атомну зброю.
То якою вас довбнею ще треба вчити? За два ящики… тепер старцюють по світі. Це писалося 93-го року. Я виступав за відшкодування світом атомної зброї. Це десятки трильйонів доларів, як відкрив нещодавно Бог. За ці кошти ми мали реформувати економіку, зміцнити ЗС, і бути, на сьогоднішній день, однією з передових країн. У повній безпеці. Мафія президента, який все це віддав, мільйони відданих йому чиновників, мафія мафій добре мене запам’ятала і викреслила скрізь з життя. Той україновбивця понині пафосярить, що треба було посилювати безпеку, тоді як в його руках був третій ядерний потенціал. В якому дурдомі ще можна таке почути? Ті, що віддали, нехай підуть заберуть. Вони не розуміють, як на них, на нас будуть дивитися з висоти історії. Поки мафія колишніх парторгів править Україною, їй бачити перемогу, як свої вуха. Вони вже раз перемогли, з атомною зброєю. Породжена ними система сама собі завдає смерть і ні скільки не усвідомлює цього. Базовий принцип, що правити може будь-хто, розходиться з дійсністю. Беззаконне всередині породжує зло в реальності. Зло завжди прикрашає себе привабливою і усталеною ідеєю, від того не перестає бути злом і творити смерть і руїну. Як завжди при онкології, хворий думає, що житиме вічно. Раз сформована злосистема ніколи не бачить і не визнає себе злом. Я доношу їй точку Бога на наші скорботні справи. Що йшло за чим. Я виступав за незнищення підракетних шахт, це ще трильйони. Тих коштів, які Україні не заробити за віки. Бог все тут дав, включно з розташуванням території, для добродієвого життя. Та ті, хто керувались власною вигодою, зуміли все продармувати. Зробити все для злодієвого життя і дуже цим обурюватись – корупцією, крадійством – аби на темі їх щоразу приходити до влади. І робити все проти Засад Бога і Плану. Бога це втомило. І Він допустив війну.
Мене тоді пекла війна, а не тепер. Лікар переживає за хворого, а не за того, хто своїми звичками і нехтуванням пересторог вкоротив життя.
Бог дав безпековий засіб на віки. Де були всі, коли його віддавали?
Де були ті, хто мовчки дивились на це?
Держава і хатоскрайнє ставлення несумісні.
Їх протистояння з начханням на державне приводить до трагічного.
У нас ніхто ні за що ніколи не відповідав.
І прийшла пора відповідати всім.
Без розуміння того, як все робилося упочатку 90-х, неможливо зрозуміти нічого з нинішнього, і виправити – так само. Атомне роззброєння і розпродаж ППО – ключове питання, після якого Україна автоматично ставала ареною зіткнення. Горе-політологи, випадкові політики засироплюють вуха, а не говорять про це, доленосне. Одні прямо, другі дотично, своїм невтручанням, причетні до того, що вилізло сьогодні боком. Найпоказовіше те, що вони й далі спасають Україну. Ті, хто це допустив, ті, хто це наробив, ті, хто розставлені ними, спасуни України. З такими рятівниками можна тільки вішатись.
Якби я був владою, я б знав, як спинити війну, а говорити про це – потрясати повітря.
Без мене вдосталь. Позитивні ідеї будуть вкрадені і спрофановані, як велось усі 35 років. Позитивні ідеї можуть здійснити тільки віддані справі, чесні, духовні люди. В системі безчесності, із суто земних, таке неможливе. Вкрасти, спрофанувати ідею і тим її вбити – основний їх здобуток. Побільше красивих бульок – і жодних добрих, корисних народу, позитивних для історії, справ. Земні такими категоріями не мислять. Влада і користь – ось їхні побудження у владі. Категоріями користі народу й історії можуть керуватися тільки відземлені, духовні люди. Для яких погляд історії і те, що їх бачить Бог, не порожній звук. Вірні вигадці, що за могилою нічого нема, роблять таке як є.
При всьому ідеологізмі і засиллі стукачів КГБ Спілка зробила для становлення України, її мови і культури, більше від всих наступних творчих структур і влад. Вона була середовищем, що сформувало тисячі письменників. В різні роки, а я пам’ятаю її з 83-го, це була різна за ідеологічним вмістом і можливостями, організація. Просто вчасно не реформувалася, як і вся держава. Ті, що прийшли під видом реформаторів, реформували її так, як і всю державу. В суспільстві, якщо це суспільство, а не збіговисько глитаїв-споживачів, має бути організація, яка б займалася плеканням молодого літературного покоління, школа майстерності, школа літератури, академія Вищої словесності. Більшість початківців так і залишається початківцями, не маючи з кого перейняти відповідних рис і досвіду. Письменником не стають за день, цьому не навчать у жодному закладі – письменника формує середовище і його власний досвід. Якщо середовище “я сам”, такий буде зміст і трудоголізм. Це праця праць, яка неможлива на одному пориві, ідеї, таланті. Всі, хто потім відходили від середовища, (школи) були сформовані ним. Так само як людина закінчує Академію, вона переймає з старших їх хист, їх навички, їх любов до Слова, та головне – працеголізм. Без нього неможливе нічого.
Те ж саме стосується всіх інших творчих Спілок у суспільстві. Вони служать школами майстерності, передання досвіду, а не прибіжищами негідників, як повелось вважати. Мають служити розвитку духосфери, духовному зростанню людини. Таке їх призначення в суспільстві. В результаті воно отримує активний народ, якісну літературу і пам’ять про себе у віках. В протилежному – назву «література», забуття і безпам’ять про себе у віках. Були тисячі народів, тисячі країн, які не залишили по собі звуку, саме з причин відсутності якісної словесності. І навпаки: ті, хто дбали про неї, як Рим, є прикладом цивілізації навіки.
Питання не в ставленні Спілки до того чи того. Думати так – це повторювати штампи. Структура погана, а ми всі – добрі. Питання в тому, що вона, як сама авторитетна на той час організація, не подала прикладу реорганізації. Що влада в ній не була передана новому, некомуністичному поколінню. Людина залишається такою, якою з дитинства сформований її дух. Що вписано в дух, в її інформаційну людину, така і свідомість. Її неможливо змінити просто перефарбуванням в демократів і нацдемократів, що старе покоління скорчило тоді. Те ж саме стосувалося всієї системи. При народженні нової необхідно повністю замінити стару еліту. Це духовний закон, порушення якого в подальшому призводить до погублення системи. Старе і нове, змішуючись, не можуть породити живий організм. Мені це зрозуміло було тоді і тому я був автором ідеї люстрації. Комунопатріоти лякали мною людей і казали, що я хочу громадянської війни. Це були люди, які трималися за свої крісла більше, як помираючий за життя. При цьому вони вірили, що люблять Україну, вважали себе патріотами, але нічого, крім горя, з їхньої мертвої любові не вийшло. Вони нічого не могли в нових обставинах. Їх дух не відповідав новій реальності. Вони не могли любити нічого більшого від свого маленького гетто. Зрештою і воно зачахло. Вони любили себе українцями, а не саму Україну. Яка потребувала дбання, книговидання, погляду в майбутнє і творення його, а не їхніх історичних рефлексій. Своїм авторитетом і непоступливістю вони заглушили її подальший розвиток.
Замість творити історію, вони проговорили її.
Мода на говірню з тих пір переросла в епідемію.
І тим спалюються залишки Енергії і можливе краще майбутнє.
Без неї воно неможливе.
Майбутнє пов’язане не з виборами чи зміною лідера на будь-якій території. Думати так – бачити рух локомотива, а не те, що його породжує. Майбутнє є вислідом творчої Енергії і присутності духовних людей, її носіїв, на тій чи іншій території. Це головне родовище, якого нині ніхто не цінує і не помічає. Заряд території і заряд мас, посередністю духоносіїв, створюють краще або гибле майбутнє. І те, що цінують мертве, приносить закономірну дяку.
Я не хочу нікого образити, але ті люди, які потім приходили до влади, є абсолютно непідготовленими до такої справи. Це їхня трагедія, трагедія країни. І, як виявилось, історії. Вони можуть повторювати ті гасла, які я сам особисто формулював, ті інформи, які вже витають в інфопросторі і вловимі їх мозком, але ніколи, повторюю ніколи, не жити згідно них. Це земний тип, а не духовні люди, які можуть жити духовними принципами. Духовних зараз нема. Тоді вони були. Україна, згідно Плану Бога, мала бути епіцентром Його Перетворення. Ці люди – декілька десятків – були посіяні Ним для цього. Якби я Вам назвав їх по прізвищах, Ви б ніколи не повірили. Про це не знають і вони самі. Деякі ще живі, деякі продались різним панівним силам. Бачать зло у всьому, тільки не в собі, не в тому, що просрали План Бога. За що Бог і гладить, уже всіх, по голівці.
– У 1984 році ви покинули навчання в Національному педагогічному університеті імені Драгоманова. Що спонукало вас прийняти таке рішення?
– Інститут я не полишав, а взяв академвідпустку. В 1987, по закінченні III курсу. На той час я написав перший великий роман (понад 500 ст), який схвально оцінив тодішній проректор і літературний критик, П.І.Орлик. На одній з лекцій, як мені переказували, він сказав: «серед вас новий Шолохов». М.Шолохов тоді був письменником №1 Союзу. Орлик відговорював мене від перерви навчання, але моя ситуація складалася так, що я не послухав. Я мав померти від радіації, якби залишився, уже в 1988. Мене вивів Бог – я знаю особисто від Нього. Роман нічим не поступався тому, що я писав потім. Але деякі старші письменники і один критик з Інституту літератури його сильно розкритикували. З причин, як я тепер розумію, заздрості й егоїзму: вони себе вважали письменниками, а інших зарубували. Так це тоді називалось: «Зарубати книгу». Рукописи з видавництв їм подавали для рецензій і платили за це гроші. Зарубати книгу означало зарубати й автора. Так вони залишали себе, своє покоління в літературі, і знищували конкурентів. Це не вважалось нічим поганим, хоча було і є духовним вбивством. Під їхнім впливом я знищив роман. Потім довго не писав. Той критик і ті письменники вважали себе ве-ли-кими письменниками. З точки зору часу написане ними – ніщо. Зараз в дурдомі пишуть краще. Автори десятків книг так нічого і не написали. На сьогодні це читати неможливо. Але тоді це читалося, видавалося. Стояла страшна боротьба за друк і кожен бачив у кожному ворога. Десятки, сотні молодих талантів були зарубані, так ніколи і не побачивши першої книжки. Якщо не був в партії чи комсомолі – а я не був – це автоматично робило ізгоєм. Вжити в правильному значенні слово Україна означало викреслити себе з життя. Я ж не просто вживав, а в національному середовищі з 80го року. Зараз попідтирали біографії, де і як, і завдяки чому стали письменниками. Ті, хто модно брешуть про свій антирадянізм. Вони всі виросли з одної шинелі, одної системи. Система літературної геронтократії була точною копією партійної. Обидві вони дбали про збереження й забезпечення себе, а не про те, як реформувати країну. Спочатку Союз, а потім – новоутворену систему. Країна поміняла назву, тільки не зміст, що категорично заборонено при зміні систем. Зміна систем, творення нового ладу передбачає заміну всього віджитого. Якщо вчасно цього не зробити, все згниє. З цієї причини я активно виступав за люстрацію з 1991. Перші збори на цю тему були скликані за моєю ініціативою в кабінеті ПЕН-клубу – доти парткомі СПУ. Прийшло аж п’ятеро: тодішній голова ПЕН-спільноти Сверстюк, Валерій Шевчук з доповіддю, Цибулько, Лавренюк і я. Тисяча інших були мовчки проти. Знаючи, чим це їм загрожує. Потім вони зробили так, що нас не стало в інфополі, в літературі, в масовій свідомості, а вони, кегебіси як мінімум, всюди є. Я був за люстрацію не тільки в літературі, а і всьому державному житті. Це був єдиний спосіб сформувати нову державу. Старе не може робити нове так само, як мертве дерево народжувати нові плоди. Мене звинувачували в розпалі громадянської війни. «Ви хочете громадянської війни», прямо казав, в своєму кабінеті з сталінським столом, тодішній голова СПУ. Все комуністичне прикинулось патріотичним, наслідки очевидні. До війни, але вже іншої, привело нереформування країни людьми старої системи. Старе, віджиле стало перепоною всьому новому. Розмовами про Україну й довкілполітику підмінили творення держави. Розмови про етноприналежність, чим тільки й займалось старше поколіня, це не держава. Поки вони умилялись етнічним і народним, власність, а з нею і влада, перетікали в неправедні руки. Держави як не було, так і нема, є фікція. Держава – це Закон, якого як не було, так і нема. І це є показником, що нема держави. Держава – це добір кращого, якого як не було, так і немає. А гірше лізе тільки, щоб красти і нищити державне. Яка може бути некорумпованість тоді? Коли нема держави, немає державної свідомості, влада є інструмент наживи і людогубства. І, відповідно, погублення країни і себе. Та їхньої висоти ума не вистачає для бачення цього. Якими вони будуть в історії. У земного типу нема історичного мислення. Ними керує кілька інстинктів, а не слід в історії. Держава – це свідомість одної сім’ї, якої, тим більш, нема.
Людину слід розглядати як одну батарею. Мільйони правильно складених батарей дадуть Заряд, одну мільйоневольтну батарею, один порив, одне мислення, духовне й фізичне зусилля, один великий позитивний результат. Так постають великі цивілізації. Мільйони неправильно складених батарей дадуть один розряд, одне мислення, духовне й фізичне конфліктування, доказування кожним свого его, хто розумніший, хто кращий, де краще, дасть один роз’єднавчий, негативний результат. Загальний розпад. Вам нічого це не нагадує? Так гинуть цивілізації.
Люди в епіцентрі подій не бачать їх відсторонено, не розуміють їх масштабу.
Причина розпаду в невчасному реформуванні системи, у профанації держави як такої. Стара/нова система не може мислити й діяти по-новому. Старе/нове не має стратегічного мислення і стратегії розвитку. Як все старе, воно працює на збереження себе, а не на творення нового. Стара/нова система живе по старому, живе так і тим, що й привело до розвалу попередньої. Це нежиттєва апріорі структура. Мертве тіло з жвавим лицем. Постсоціалістична система бачить мету в добробуті, в споживацтві, в задоволенні матеріального. Попередня система – матеріального соціалізму також ставила собі таку мету, що й призвело до її розпаду. Будь-яка суто матеріальна система нежиттєздатна. В неї не поступає Заряд, який формується творчим життям, духовним життям і єдністю батарей. Заряд, який є Життям у чистому вигляді і внутрішньою Енергією в енергосистемі самої системи. Будь-яка система, в якій перестають творити, читати, мислити, обрізає собі Струм Бога. Особливо це стосується Божої творчості. Де пишеться про Бога, Бог поступає в енергетичному вигляді. Де Слово Бога перестає звучати, перестає поступати Струм. В системі, повільно і неуникно, починаються процеси розпаду. Стаючи просто тілом, вона вимикається від Життя. З точки зору матеріалістичності це звучить дико, але так є насправді. Вся історія тому приклад. Система, цивілізація постає з наявності творчої Енергії і гине від її нестачі. Жодним матеріальним способом цього поправити неможливо. Парадокс в тому, що чим менше Енергії, тим тіло-система більше тяжіє до матеріального. І тим прискорює і робить невідворотнім свій кінець. Неможливо зупинити розпад задоволенням тіла. Це доспалює Заряд, а не додає Енергії.
Практично цим ми і займаємось 35 років.
Якщо Ви думаєте, що країна може жити і розвиватись завдяки футболістам і олігархам, видовищам і крихтам, то будь ласка, ніхто не заважає. Тільки не жалійтесь на наслідки. Парадоксально, але тоді було духовне життя. А звідтоді – чорт на чортові їде і обіцяє, що буде рай.
1 Б.А. Воронцова-Вєльямінова
2 Інформація у вигляді форми
3 «Щоденний жезл». Нова, остаточна редакція з’явиться у видавництві «Комубук» невзабарі