У Росії є Стабілізаційний фонд, об’єкт національної гордості росіян і водночас предмет суперечок економістів та політиків.
У ньому наразі накопичено більше $160 млрд. Нині Стабфонд розділено на два фонди, але сутність залишилася та сама: через податки акумулювати надприбутки, що утворюються в нафтовидо-бувних компаній внаслідок стрімкого подорожчання чорного золота. Коли світові ціни на нафту впадуть, країна зможе підтримувати свій сталий розвиток, черпаючи резерви зі Стабфонду. Таке собі страхування від глобальних потрясінь. Україна такої страховки не має. Попри те, що, як і Росія, дуже залежна від світової торговельної кон’юнктури. Тільки роль нафти в нас виконує метал. Чорні метали та вироби з них – це близько 40% українського товарного експорту, що цілком подібно до тих 50%, які посідає в російському експорті нафта.
Мені одразу скажуть, що прибутковість нафтовидобування значно вища, ніж виробництва металу. Відповім: реальна рентабельність металургійних холдингів, які фактично контролюють увесь ланцюжок – від видобутку руди і вугілля й аж до поставки металопродукції кінцевому споживачеві – є інформацією, закритою від суспільства. Якщо ж керуватися оцінками аналітиків, то цифри рентабельності, які вони називають – 30%, 40% та навіть більше, – можна зіставити із заробітками нафтовиків.
Але це ще не все. У 2008-му ціни на руду зросли на 65% – майже на стільки, на скільки зросла вартість нафти. Вітчизняна гірничодобувна галузь, тобто Ахметов, Коломойський та інші, отримують надприбутки внаслідок сприятливої кон’юнктури. І, на відміну від своїх російських колег-мільярдерів, ніяким чином не діляться з держбюджетом своїм тимчасовим щастям. Тому що плата за користування надрами для виробників металургійної сировини в нашій країні мізерна, й при розрахунках аналітики для простоти закладають її рівною нулю…
Більше того, щойно уряд починає говорити про оподаткування надр, гірничо-металургійне лобі одразу починає шантажувати його зменшенням соціальних гарантій своїм численним працівникам. Такі реалії феодалізму, який існує, принаймні, на частині території України. Тим не менше, перехід до «нафтоподібної» системи оподаткування металургійних холдингів приніс би вигоди всім. У Росії ставка оподаткування видобутку нафти та мито на її експорт (джерело для формування Стабфонду) залежать від світових цін. Якби в Україні можна було запровадити подібну систему тільки стосовно видобутку руди та експорту металу й узалежнити розмір обох виплат від вартості металів та руди на світових ринках, то всім жилося б спокійно. В період високих цін Шифріни та Новінські платили б більше податків, у скрутні періоди – менше.
Ще один аргумент для запровадження цільового оподаткування гірничо-металургійних підприємств – це справедливіший перерозподіл доходів у країні. Так, це на тему «Донбасс кормит страну». Справді, податок на прибуток та ПДВ з Донеччини, Запоріжжя, Дніпропетровщини потрапляють у загальний бюджетний казан країни. Водночас ці регіони, на жаль, відстають за рівнем розвитку від менш щедрих на податки регіонів. Навпаки, якщо збільшити ренту з користу- вання надрами, то ці гроші наповнять місцеві бюджети – їх отримають ті, хто живуть навколо екологічно шкідливих видобувних та металургійних підприємств у вигляді кращої медицини, освіти, інфраструктури.
Втім, поки що великий український бізнес женеться за покращенням своїх поточних фінансових показників і не хоче добровільно брати на себе відповідальність за ті регіони, які приносять йому мільярдні прибутки.