Судові процеси над опозиціонерами – і значними, і рядовими, – кримінальні справи проти реальних і потенційних противників режиму, юридичні «наїзди» на бізнес тих, хто підтримує ворожі до влади політичні сили, заборони масових акцій громадянського протесту… Список того, що зазвичай охоплюється поняттям «вибіркове правосуддя», кожен може продовжити сам. Та й у світі цей термін добре відомий – досить набрати у будь-якому інтернет-пошуковику Selective Justice in Ukraine, щоб одержати тисячі й тисячі результатів.
Та от тільки проблема – де воно в нинішній Україні те правосуддя, хоча б і вибіркове? Де воно ховається не лише від політиків, журналістів активістів й активістів громадських організацій, а й від пересічного люду?
Бо ж, якщо воно існує, хіба б 35% опитаних в ході загальнонаціонального дослідження (фонд «Демократичні ініціативи») українців вважали суд Лінча загалом неприпустимим, але прийнятним в окремих випадках, а ще 19% респондентів хіба б висловлювали впевненість, що «у наших умовах самосуд – це єдиний спосіб здійснити правосуддя»?
Читайте також: Суд Лінча в Україні?
Цифри не просто красномовні, цифри просто-такі кричущі. І засвідчують вони те, що в принципі і так усі знають: неправедність українського суду на чолі зі столичним Печерським (тобто «Печерним») райсудом. Або ж, як звуть те, що робиться у судових органах наші співгромадяни, «кривосуддя».
А відтак термін «вибіркове правосуддя», як на мене, не годиться.
Читайте також: Вибіркове правосуддя і вибіркова реакція на нього
І далеко не тільки тому, що один хитрий жак, котрий устиг послужити і Тимошенко, і Януковичу, і Черновецькому, зауважив: ви дивіться, опозиціонери самі визнають, що стосовно Тимошенко і Луценка здійснюється правосуддя, хоча й вибіркове. Звісно, це погано, що вибіркове, слід судити всіх корупціонерів та законопорушників, але ж треба з когось починати…
Проте чи можна застосувати термін «правосуддя» до діяльності сталінських «трійок», кастрівських «ревтрибуналів» чи нацистських «народних судів»? Ні. І це не емоційна оцінка – це міжнародно-правовий вердикт, на жаль, поки що не стосовно всіх подібних «органів юстиції», але принаймні одного з них – а саме судових структур Німеччини за Гітлера.
Мало кому в Україні, крім хіба що фахівців, відомо, що після Нюрнберзького процесу над головними нацистськими злочинцями у 1946-49 роках відбулися ще 12 так званих «малих Нюрнберзьких процесів над нацистськими діячами меншого штибу. Один із них вирізнявся тим, що на ньому судили… суддів. І судили, якщо коротко, то за надто ревне виконання законів. З 14 підсудних 10 були визнані винними й ув’язнені на різні терміни, 4 – виправдані.
Власне, що було визначено на цьому суді у Нюрнберггу (як і на інших, але на цьому – найбільш рельєфно)? Те, що «право» і «закон» – це відносно різні речі, які за певних обставин можуть не збігатися. Закон може не бути правовим (як-от «расові закони» нацистів), і його виконання є антиправовою дією, злочином. Саме за це і були засуджені німецькі судді…
Звісно, не всі судді у нацистській Німеччині коїли злочини: хтось намагався уникнути розгляду політично вмотивованих справ, хтось виносив найм’якіші з можливих вироки, хтось навіть відпускав на волю відвертих ворогів режиму (згадаймо лишень Лейпцігський процес – нічого подібного не було за всю історію радянської влади). Але загалом судова система працювала як складова тоталітарного режиму, як один із його важливих механізмів, і її дії аж ніяк не можна називати правосуддям.
А тепер згадаймо, що низка європейських інституцій у своїх документах чітко та недвозначно прирівняла сталінізм до гітлеризму…
На щастя, Україна – не Німеччина 1930-х і не СРСР того ж періоду. Проте це ще не робить український (як і, скажімо, зімбабвійський чи іранський) суд осердям правосуддя, а судову системою – місцем, де панує справедливість.
З іншого боку, поняття «вибіркове правосуддя» – не порожній звук; саме таке правосуддя існувало у франкістській Іспанії в останнє двадцятиліття режиму, коли фашистська партія Іспанська Фаланга була відставлена від влади, а тоталітаризм перетворився на авторитарне правління генералісимуса Франко. За цього правління характерними були поблажливість до «своїх» та репресії щодо «чужих» – але при цьому абсолютна більшість населення користувалася всіма благами справжнього правосуддя, без чого неможливе виявилося б «іспанське економічне диво», що розпочалося в середині 1950-х.
Але хіба ж наш «проффесор» з двома «університетами життя» за спиною – це іспанський генералісимус з його рівнем розуміння національних інтересів?
Отож і виходить, що у нинішньої України стадія «вибіркового правосуддя», можливо, ще попереду. Якщо, звісно, не станеться дива у вигляді швидкого і радісного торжества демократії. Та за всіх обставин потрібно, як говорили французькі ідеологи Руху Опору, «називати речі своїми іменами». І замість «вибіркового правосуддя» вживати нейтральне – «вибіркова юстиція».