Дбайливе володіння: п’ять історій землевласників-меценатів

Українських землевласників ХІХ століття розглядали в різних контекстах. Довгий час їх за інерцією радянського дискурсу зараховували до панів-поміщиків, будівничих Російської імперії. Часом соромливо виносили за дужки певні аспекти біографії, кажучи тільки про збережені маєтки. Не всі аристократи, що володіли землями на українських теренах, належать до української еліти. Були серед них і аферисти, що діяли за російськими бізнес-моделями для власного збагачення. Однак були й ті, хто мав почуття гідності, пам’ятав про своє коріння й прийшов до усвідомлення, що, лише дбаючи про добробут народу, який мешкає на цих землях, можна досягти процвітання

Дмитро Трощинський, покровитель Гоголів

Правнук племінника Івана Мазепи гадяцького полковника Степана Трощинського, Дмитро Трощинський зробив блискучу кар’єру в державних структурах Російської імперії. Він розпочав службу канцеляристом Миргородського полку, а згодом став статс-секретарем Катєріни II, сенатором, членом Державної ради та міністром уділів, пізніше міністром юстиції. Він пережив кількох імператорів, але за правління Алєксандра І посварився з близьким до царя Віктором Кочубеєм, одним зі своїх сусідів на Полтавщині. І 1806 року Дмитро Трощинський вийшов у відставку й повернувся до України, де він був одним з найбагатших магнатів. Йому належали приблизно 70 тисяч десятин землі на Полтавщині, Київщині, Поділлі й Воронежчині. Для постійного проживання відставний високопосадовець обрав маєток у Кибинцях.

Читайте також: Нація чиновників

Трощинський був споріднений з Гоголями за жіночою лінією (Ганна Матвіївна Косяровська, тітка матері Гоголя Марії Іванівни, була заміжня за братом власника Кибинців Андрієм Прокоповичем). Батько Миколи Гоголя — Василь Опанасович — працював у Трощинського управителем і завідував домашнім театром, на сцені якого відбувалися постановки творів Гоголя-старшого. Юний Микола Гоголь виконував ролі у виставах і користувався домашньою бібліотекою свого покровителя, а Дмитро Трощинський сплачував за його навчання в Ніжинській гімназії.

Читайте також: Сфінкс, що снить батьківщиною: 215-ліття Миколи Гоголя

Трощинський був шанувальником української старовини, меценатом багатьох українських діячів, зокрема письменника Василя Капніста, хроніста Якова Маркевича, історика Василя Ломиковського, художника Володимира Боровиковського, композитора Артемія Веделя. Трощинський — один з ініціаторів видання «Енеїди» Івана Котляревського, а також утримував власним коштом виховний заклад для дітей незаможних дворян у Полтаві.

Власними руками розбудовуючи Російську імперію, нащадки козацької старшини не втрачали сподівань на відродження Гетьманщини: 1812 року Трощинський разом з Капністом активно підтримали складений сенатором Миклашевським проєкт реставрації козацьких полків на Лівобережжі, який так і не було втілено. Відголос слави Трощинського зафіксований у повісті Тараса Шевченка «Близнята»: «Хотів Никифор Федорович проїхати на Миргород, щоб уклонитися прахові славного козака-вельможі Трощинського, та Парасковія Тарасівна учинила опір».

Григорій Ґалаґан, засновник Колегії

Григорій Галаган народився в родовому маєтку Сокиринцях у родині великого землевласника. Тоді під впливом пошуків свого історичного коріння, щоб дістати дворянські титули, нащадки українських старшинських родин активно цікавилися своїм походженням. Ґалаґани віднайшли предка, щоправда, такого, яким важко було пишатися: засновник роду полковник Гнат Ґалаґан перейшов на бік Пєтра І й допоміг захопити Запорозьку Січ.

Потроху Григорій Ґалаґан перейнявся народолюбними ідеями, у його щоденнику є записи штибу: «Навіщо я, презренна істота, народився, щоб зробити стільки нещастя?.. Навіщо я засуджений бути невільним винуватцем нещастя стількох людей?.. Все моє бажання, найбільше до цих пір, є, щоб зробити щасливими, наскільки можливо, ті 3000 душ, які вручила мені доля. Я багато про це думаю, більше, ніж про що-небудь інше».

Читайте також: Безнадійна романтика

Ґалаґан стає членом чернігівського комітету з поліпшення життя селянства. Він організував допомогу селянам, постраждалим від неврожаю, у 1850-х був активним прихильником скасування кріпацтва — 1858 року його запрошують до комісії, яка працювала над підготовкою майбутньої селянської реформи.

У тому ж таки «Щоденнику» крім описів краю, спостережень за психологічними відмінностями українців, є свідчення інтересу до української справи, про інтенцію віднайти власну ідентичність — національну, а не лише соціальну. 1840 року він залишив такий запис: «Після обіду всі розійшлись по своїм квартирам. Я пішов на квартиру Міші… Я приніс із собою “Кобзаря” Шевченка, і ми почали читати. Коли Загуленко почув, як я читаю по-малоросійськи, то почав від радості мене обнімати». Згодом Галаган був на весіллі одного зі своїх кріпаків: «Переповнений духом української національності, я тріпотів з радості від виду, як парубки і дівчата витанцьовували. Мало-по-малу я став вникати в танці, вирази облич, в костюми, які так швидко змінюються. Почав згадувати при виді кольорів і шапок на головах дівчат і парубків про нашу милу сторону».

На згадку про свого померлого 16-літнього сина Павла Ґалаґана заснував колегію в Києві, яка відчинила свої двері для учнів 1 жовтня 1871 року. Колегія виховала плеяду визначних українських діячів, серед яких Агатангел Кримський, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара.

Симиренки та Яхненки, фундатори культури

У 1820–1830-х роках нащадки козацьких родин, а натоді кріпаки Федір Симиренко разом зі своїм тестем Михайлом Яхненком орендували млини, торгували хлібом, худобою і шкіряним крамом та зрештою здобули статки, щоб викупитися з кріпацтва. Успіхами власної праці Симиренки та Яхненки з кріпаків дорівнялися до вищих щаблів суспільства. Їхній рід асоціюється з першими паровими цукровими заводами, першими металевими пароплавами на Дніпрі, першим промисловим виробництвом пастили й мармеладу, першими карликовими промисловими фруктовими садами, майже мільйоном пристойно оплачуваних робочих місць на заводах і в садах за часів криз та реформ. Паралельно з комерційними успіхами представники роду сприяли добробуту своїх працівників та інвестували в розвиток української культури.

Один із синів Федора Симиренка Платон у своїх садах у Млієві на Черкащині плекав нові, удосконалені сорти плодових дерев. Це на його честь син Левко назвав відомий сорт яблук. Платон Симиренко фінансував видання «Кобзаря» Тараса Шевченка 1860 року й допомагав українським культурним установам.

Читайте також: «Солодкі» гроші для Кобзаря

Михайло Чалий згадував: «Обідав Тарас Григорович у Платона Федоровича. До нього виявляли найщирішу гостинність. Після обіду звичайно ішли оглядати завод з усіма його службами. Шевченка багато що дивувало, багато що викликало в нього захоплення, а, оглянувши училище, він поривчасто обняв К. М. Яхненка, поцілував його і з почуттям промовив:

— Батьку! Що ти тут наробив! — І на очах його з’явилися сльози».

Інший син Федора Симиренка, Василь Федорович, здобув славу як «український Хорс». «Хорс засівав» — так казали, коли знаходилися кошти на українські культурні справи, хабарі цензорам, нові видання. Коштом Симиренка видавали журнали «Киевская старина», одеська «Громада». Він заповідав свій капітал — приблизно 10 мільйонів рублів — Товариству допомоги українській літературі, мистецтву й науці.

Єлизавета Милорадович та академічна наука

Яскравою постаттю на громадсько-культурному тлі 1860–1880-х років була ще одна представниця української аристократичної еліти Єлизавета Милорадович із роду Скоропадських.

Читайте також: Єлизавета Милорадович та її «пігмаліонівський» витвір

Подружжя Лева та Єлизавети Милорадовичів володіло 50 тисячами десятин землі на Полтавщині й Катеринославщині. Тільки-но було скасоване кріпацтво, Милорадовичі подарували кожному своєму колишньому кріпакові по десятині землі, окрім того, що їм належало згідно з реформою.

Єлизавета Милорадович доклала рук до заснування літературно-наукового товариства імені Тараса Шевченка у Львові, фінансувала товариство «Просвіта», була фундаторкою полтавських недільних шкіл і домагалася, щоб навчали там за українськими підручниками. За сприяння Єлизавети Милорадович загальна шкільна рада Полтави організувала читальню для міщан, де бібліотекарем був Олександр Кониський. 1861 року полтавська громада почала організовувати для народу науково-популярні читання.

«Мені, наприклад, дуже болить сильний перекос у нашому баченні держави й ідентичности, як ось та епоха Емського указу, коли українська культура, література й книжка змогли вижити завдяки тому, що книгодрукування вчасно перенесли в підавстрійську Україну. І так Галичина стала нашим П’ємонтом, бо там були дозволені українські книжки, а в Російській імперії — ні. А завдяки чому книгодрукування перенесли, і хто був відповідальний за це? А це абсолютно фізична акція, це була Єлизавета Милорадович, графиня Скоропадська, тітка гетьмана Павла Скоропадського, полтавська дідичка, шляхтянка, дворянка, засновниця української недільної школи у своєму маєтку. Саме вона зафондувала українську книгарню для Товариства імені Шевченка, яке заснували в Галичині батьки нації на зборах громади після Валуєвського указу», — пише Оксана Забужко.

Євген Чикаленко й мистецька резиденція

Євген Чикаленко походив зі степової Херсонщини. Він десятиліттями вирощував і продавав зерно, що й стало фінансовим джерелом для розбудови української ідеї, на фундаменті якої відродилася державність у драматичні 1917‒1921 роки.

Читайте також: Філософія «малих справ» Євгена Чикаленка

Як освічений землевласник та агроном, Чикаленко навіть узявся за написання підручників. Так побачили світ його «Розмови про сільське господарство» (1897). Сільське господарство було основним його заняттям упродовж усього життя в Україні, джерелом статків родини й інвестиціями в розвиток української справи, видання першої української щоденної газети «Громадська думка» (згодом «Рада»).

Читайте також: Газета «Громадська думка» — перший щоденний інформаційний ресурс українською мовою

На межі ХХ століття Євген Чикаленко завітав до Кононівки (нині Черкащина). Він давно хотів переїхати зі степових Перешорів Херсонської губернії (нині Одеська область) на Полтавщину, де натоді географічно розміщалася Кононівка. Тут продавали 1,1 тисячі десятин землі з маєтком, а головне, як писав Євген Харламович у «Спогадах», поруч був чудовий парк, про який він щонайбільше мріяв.

Кононівка стала такою собі мистецькою резиденцією. У різний час тут гостювали Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Дмитро Яворницький, Володимир Леонтович, Іван Карпенко-Карий, Володимир Самійленко, Микола Лисенко, Опанас Сластьон, Борис Грінченко, Сергій Єфремов. Саме Кононівці Михайло Коцюбинський присвятив свою новелу «Інтермеццо» 1908 року:

«Безконечні стежки, скриті, інтимні, наче для самих близьких, водять мене по нивах, а ниви котять та й котять зелені хвилі і хлюпають ними аж в краї неба. Я тепер маю окремий світ, він наче перлова скойка: стулились краями дві половини — одна зелена, друга блакитна — й замкнули у собі сонце, немов перлину. А я там ходжу і шукаю спокою. Йду. Невідступно за мною летить хмарка дрібненьких мушок. Можу подумать, що я планета, яка посувається разом із сателітами. Бачу, як синє небо надвоє розтяли чорні дихаючі крила ворони. І від того — синіше небо; чорніші крила.

На небі сонце — серед нив я. Більше нікого. Йду. Гладжу рукою соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі. Вітер набива мені вуха шматками згуків, покошланим шумом. Такий він гарячий, такий нетерплячий, що аж киплять від нього срібноволоті вівса».

Звісно, це далеко не повний перелік тих, хто паралельно з комерційними успіхами сприяв добробуту своїх працівників та інвестував у розвиток української культури. Меценати ХІХ століття в Україні своїм служінням українській справі показали модель належної поведінки національної еліти. Їхній внесок у культурний ландшафт України заклав підвалини розвитку надалі.

Читайте також: Євген Чикаленко: менеджер українського руху

Підсумовуючи, марксистська рамка, яку подеколи й досі застосовують до української історії ХІХ століття, погано надається до наших реалій. Українські землевласники перебували в тісному контакті із селянами. В’ячеслав Липинський писав у «Листах до братів-хліборобів»:

«Чи інстинкт оборони од чужинця своєї землі (іменно інстинкт, бо, як знаємо, не можна нікого “уговорити” покласти свою голову за вітчину) може зародитись і вирости у нації, якої ядро не тільки не матиме інстинкту земельної власности, а навпаки буде лише придумувати ріжні способи, якби “найкраще” роздавати землю?

Чи для нації хлібороб, що поляже а не поступиться своєю межею, не більше цінний, ніж якийсь демократичний “кающійся дворянин”, що готов всіх “для святого спокою” своєю землею наділяти? І якби на Україні колись прийшли до влади селяне-хлібороби, то по своїй психольоґії чи здатні вони були-б робити такі територіяльні уступки сусідам, які роблять наші демократичні інтеліґенти?»