Дати країні справжнє

Поезія може народжувати­­ся як вербальний джаз, зіграний інструментами сюрреалізму… Україна та­­­ку поезію-музику має. Її творить Емма Андієвська, українська письменниця, поетеса, художниця, котра в 12-річному віці виїхала разом із матір’ю з України на далекий і невідомий Захід. У її житті був Донецьк, де вона народилася, Вишгород, Київ, Берлін, Мюнхен, Нью-Йорк, знову Мюнхен. Плоди її життя – це 36 книг поезії та прози, понад 9000 художніх картин. Розмова з Андієвською – ніби пишний оберемок сонетів, які вона так любить. Декламування віршів різних епох, розповідь про будні українського письменника в еміграції, безліч літературних алюзій, відкрите ви­­знання своєї жіночої «юродивості» й пряма віра в природжену геніальність кожного. Емма Андієвська об’єднує все у своєму самотужки осмисленому «круглому часі», де минуле, майбутнє й сучасне існує синхронно.

В українській еміграційній літературі переважали графомани. Але поміж них був геніальний Василь Барка й геніальний Олег Зуєвський. Українська поезія, що писалася в еміграції, була життєствердною, вітальною на противагу депресивності польської емігрантської поезії. Вітальність з’являється тоді, коли ви стоїте перед смертю. Коли ви перед нею падаєте, то вам потрібно стрибнути вгору, щоб вижити. Тобто або смерть, або вітальність.

Я не Нью-Йоркська гру­­­­­па. Що це за химери? Я що, підписувала якусь декларацію? Моя перша книжка з’явилася 1951 року, тоді ще не було жодної групи. Коли приїхала до Нью-Йорка, то мала вже готову збірку, що вийшла 1957 року. Вони ще були дуже юними, а я вже сформувалася як особистість. Назву «Нью-Йоркська група» запропонував літературний критик Іван Кошелівець, нині покійний. Однак мене він не мав на увазі під цією групою. А ті поети хотіли, щоб уся Україна вчилася їхньої неправильної мови. Я ніколи в жодній групі не була. «Я кіт, що ходить сам по собі». Кіплінгівський кіт. Мої вірші виходили в часописі «Нові поезії» цієї групи, але ж там і Василь Барка друкувався. Я маю свій світ, а вони наслідують різні світи. Але не хочу чинити присуду своїм колегам.

Без володіння формою мистецтво – це ніщо. Мою поезію порівнюють із джазом. Я не захоплююся джазом, але не маю нічого проти такої паралелі. Свою підсвідомість змушую працювати в імпровізаційному рус­­лі. Але при цьому залишаюсь у залізно визначених формах. Можна, звісно, зневажати форму й писати тонни всякої молоти. Кажуть, мовляв, римувати старомодно. Неримована поезія – це один зі способів донести свої чуття, думки, але часто люди вдаються до неї, бо не вміють писати. Не треба римувати, вони кажуть. А ну, напиши справжній сонет, та ти ж луснеш! Є добре відомі петрарківський сонет, шекспірівський. А я реформувала жанр сонету в світовій літературі. Треба вміти творити, а не симулювати мистецтво, що є, по суті, графоманством. Найбільшу революцію роблю саме у формі. Написала близько 3 тис. сонетів, і при цьому щоразу шукала нову риму, використовувала дисонанси. Багато хто це вже наслідує. Хотіла одного: дати своїй країні справжнє. Якби її досі не душили, то справжнє прорвалося б уже.

Сьогодні в Україні багато чого зрушилося. Проте люди ще травмовані попереднім. У літературі вони сліпо наслідують не автентичні зраз­­ки. Вони наслідують те, що не є модернізмом чи постмодернізмом. Треба глибше знати, треба краще орієнтуватися. Чи читають вони Езру Паунда? Можна з ним не погоджуватись, але Паунд багато зробив того, що стало підвалинами сучасної літератури. Або візьмімо Стефана Малларме. Ви можете не знати французької мови, та за бажання завжди дістанете переклади. Без цього поета модерної поезії не існувало б. Тут обережно! Що таке модернізм після Мішеля Бютора? Після Другої світової війни він підхопив те, що вже розвинула французька письменниця Наталі Саррот ще до війни. Наші українські літератори часто вхоплюються за щось третьорядне. Але мавпувати не потрібно.

Самостійність – єдиний орієнтир

Саме жінка несе на собі все буття. Дуже часто вона перестає писати, коли виходить заміж. І коли жінка починає протестувати, то розвалюються всі суспільства. Чому було так мало великих жінок? Бо вони виховували людство. Чоловік нікого не міг виховати, окрім самого себе. Часом з-поміж жінок трапляються виродки, до яких і я належу. Вони повстають проти такого порядку. Але, безперечно, що коли нормальна жінка народжує дитину, то це більше, ніж 200 поезій.

Майже кожна людина визначає собі рамки, адже боїться хаосу. Лише в рамках вона спроможна діяти. Проте щоб розвиватися, людина, як рачок у пустелі, повинна постійно міняти мушельку. Бо людина росте, а мушель – ні. Аби вижити, ми повинні скидати стару мушельку. Коли це відбувається, то на якийсь час стаємо незахищеними – нас можна одразу з’їсти. Стефан Малларме сказав, мовляв, ми спочатку створюємо собі системи, а згодом забуваємо, що це ми ж самі їх створили. І все це через страх перед хаосом. До того ж наші люди травмовані російщиною. Тому лише молоді люди, які мають рухому свідомість, можуть вибрати собі таку або сяку структуру.

Велика проблема в тому, що українці були запрограмовані забути свою історію. Це ще діє. Чим більше молоді цікавитиметься, що було тоді чи тоді, а чому так, а не інакше, то краще. Будь-який народ був би гордий, що мав таку історію. Але українці не знають свого. У школі займаються переказуванням підручників. А треба ж зацікавити по-справжньому.

Автентичну ідентичність Донецька я бачу тіль­­ки українською. Як це можна ділити країну? Це стара російська імперська політика. Так чинить кожна імперія. Тільки ми самі можемо утверджувати свою свободу. Треба орієнтуватися лише на себе. Треба брати приклад із надзвичайної нації – євреїв. Треба вчитися. Донеччина – це втілення України. Приїжджають туди й, почувши перше російське слово, одразу переходять на російську. Як це? Дуже багато людей знають досконало українську, та чомусь говорять каліченою російською.

Повага до мови

Я не маю ні телебачення, ні мобілки, ні інтернету, ні радіо, але обізнана. Всього мож­­­на досягти значно скромнішими методами, ніж передбачає людина. І найголовніше – дбайливе ставлення до слова. Восьмирічного француза, як собаченя, тренують: «Скажи, що таке виноградина». І він має встати й дати чітку, зв’язну, літературно грамотну дефініцію. А де ж не те, що та дефініція, а українська мова як така? Треба боротися за неї.

Мова – це поле, тло духу. За неї треба нести відповідальність. Хто хоче бути українським поетом, прозаїком, мусить дуже уважно ставитися до української мови. Коли він її не знає й думає, що його говірку має вчити вся Україна, то дуже помиляється. Якщо Павло Тичина щось вигадував, він мав на це право, бо знав досконало мову. А не ті, хто її не знає. Тим паче коли Україна бореться, щоб вижити в світі, коли її затоптують щосекунди.

Я не могла б глянути на себе в дзеркало, якби писала іншою мовою, ніж українською. Мене питають, чому ви не пишете німецькою? Я відповідаю: німцям не загрожує небуття, а українцям загрожує. Кожен по-своєму розуміє почуття елементарної етики та порядності. Українцям бракує реальної самостійності. Україна – це така талановита нація, з українців аж пре обдарованість. Але коли я почула, як говорять навколо, то мало інфаркт не отримала. Приїжджає з Галичини до Києва, не вміє мовити по-російськи, ламає ту мову, проте переходить на неї все одно. Я жодного разу такого не робила. В Україні розмовляю тільки українською, у Німеччині – тільки німецькою. Це нормальна повага до тієї країни, де ви живете.[1508][1506]