Чому в нашій традиційній культурі на Різдво аніхто не налаштовується злегковажити колядниками, натомість винагороджує їх якщо не копійчиною, то бодай провіантом. І взагалі, дарунок це індивідуальне або суспільне діяння? Щоб зорієнтуватися в оцих непростих проблемах необхідно зазирнути в довготривалу історію дарообміну.
Приміром, Марсель Мос досліджує юридичні й економічні правила, які функціонують в суспільстві, регулюючи те, як треба відгукуватися дарунком на подарунок, завбачаючи при цьому, що в подібному, на перший погляд цілком правдомовному вияві душі криються невловимі інтенції закарбовувати власну вищість. Обдарованому, аби не потрапити під ярмо такого благоденства, не залишається нічого інакшого як жертвувати у відповідь.
Читайте також: Чи будемо ми історичним народом?
Соціальні чи то пак культурні антропологи, вивчаючи розселені по світу (Америка, Африка, Полінезія, Малайзія, Меланезія тощо) племена, схожі за суспільною організацією з архаїчними, увиразнили ритуал, який отримав найменування «потлач». Під цим словом розуміється «годування», «витрачання», «розтринькування», що спостерігається під час зимових святкувань. Всі супровідні дії цього процесу просто-таки пронизані суперництвом, прагненням затьмарити сусідні племена неймовірною здатністю повертати назад накопичені багатства. Існує також інститут подарунків за домовленістю з певної нагоди: весілля, народження, статева зрілість, поховання, торгування і подібне. Честь, авторитет і мана (владна харизма, що дозволяє зберігати багатство), примушує людей дарувати, приймати подарунки й знову віддавати у відповідь.
Броніслав Маліновскі, простежуючи на Тробріанських островах аналогічний феномен під назвою «кула», що дозволено перекласти як «коло», наполягає: всі, хто залучений у це дійство начебто рухається по колу (подорожі, церемоніали, сексуальні взаємовідносини тощо). Деяких дарунків тут неймовірно жадають, просто домагаються, ба навіть вступають у більш заплутані стосунки, щоб їх здобути. Проте презенти не можна подовгу затримувати в себе чи бути скупим на них. Чим ефективніше ти залучений у дарообмін, тим стрімкіше досягнеш найвищого соціального рангу.
Все отримане варто якомога швидше передати комусь іншому. Може трапитися й так, що ті самі речі того ж таки дня наново опиняться в тебе. Разом із ними ніби повертається гарантія сили й впевненість у могутності. Іноді доводиться віддавати буквально все що маєш, адже той, хто воліє стати найбагатшим не повинен зупинятися й мусить роздавати геть усе: викидається пожива, паляться житла, дорогі прикраси кидають у воду — дух дарообміну має бути задоволеним. Про одного вождя, котрий відмовився брати участь у потлачі, казали, що він має «зіпсоване обличчя». А втративши престиж людина позбувалася й душі. Якщо ти не відповідаєш на подарунок — в соціальному плані тебе не існує. Так само кепсько не приймати подарунки.
Читайте також: Тінь: драматургія подвоєння
Вважається, що усяка власність характеризується духовною владою, а будь-яка подарована річ зовсім не інертна. Щедроти мають перебувати в обороті. Зв’язок речей зберігає зв’язок душ, а в кожному подарунку міститься дещиця власного Я. Залишити в себе частинку іншого безглуздо і небезпечно. Вона все одно стримітиме до повернення. Отже, існує обов’язок дарувати й приймати презент, щоби не накликати війни й не видаватися таким, хто нехтує увагою. Жінки, діти, пожива, речі, праця, земля, сакральні ритуали — все це цілком годиться для обміну в якості подарунків. Обмінюючись, людина підвищує шанси розбагатіти. Речі не можна залишати собі, бо їхні власники — самі боги.
Часто у феномені жебрацтва ми помічаємо імператив пожертвування. Та недаремно Ніцше писав, що у випадку з милостиню будеш неодмінно досадувати: якщо подаси чи утримаєшся. Тому що подаяння завжди щось середнє між моральним даром і жертвоприношенням. Але хто більше потребує: боги чи нужденні? Як не скотитися до того, щоби просто знічев’я не вправлятися в милосерді чи щедрості? Позаяк нерідко доводиться бачити, що благодійництво чи філантропія радше наслідуються, або ж стають спробою виправдати власну заможність.
Здавалося б, дивна річ, чому так стається, що подарунки виступають як живі речі. Виявляється, вони — трансформована зброя за допомогою якої доводиться виборювати собі місце в соціумі. Ба більше: раптом помічаєш, що речі набувають виміру особистості. Чи ж не містично тоді мислив і Маркс, коли говорив про товарний фетишизм сучасного капіталістичного суспільства?