У 1985 році в люксембурзькому Шенгені було покладено початок тому, що нині зветься «Європою без кордонів». Формування континентальної спільноти неабияк змінило сприймання їх як таких. Утім, вони й досі окреслюють межі державних утворень і визначають ментальні розмежування в Старому світі. Про сутність цих ліній поділу Тиждень спілкувався із провідним польським соціологом, автором книжки «Ментальні кордони в Європі без кордонів» Даріушем Вояковським.
У. Т.: Яким чином зміна конфігурації кордонів у ЄС упродовж останніх 20 років вплинула на європейську самототожність?
– Проблема в тому, що цю ідентичність по-різному трактовано, що вона й досі не чітко окреслена. Соціологічні опитування різних років фіксують, що таку самототожність визнавали лише від 2% до 8% респондентів у країнах ЄС, за винятком Люксембурга, де показники сягали 20% опитаних. Якщо подивитися на ці дані, то «чистих» європейців не так уже й багато. Зауважу: Євростат на це запитання дістав ствердну відповідь у 30% осіб, що із соціологічного погляду є суперпоказником. Приблизно третина чи трохи більше декларували, що вони напевне не є європейцями, й обирали конкретну національно забарвлену ідентичність. Якщо звернемося до результатів інших досліджень, то відчуття європейської ідентичності в країнах ЄС ніколи не перевищувало показника 15%. Статус «чистого» європейця, як бачимо, не особливо популярний. Утім, спільна свідомість, очевидно, є, хоча й варто запитати себе, як її ототожнюють із європейськими цінностями.
У. Т.: У монографії «Ментальні кордони в Європі без кордонів» ви зазначаєте, що сьогодні відбувається заміна реальних рубежів уявними. Які ментальні розмежування присутні в європейській свідомості? Про які їхні форми йдеться?
– Ментальний кордон, коли розуміти його конкретно як спосіб поділу в свідомості на «своїх» і «чужих», має універсальний характер. Як довели у 1960-х, він необхідний у суспільному житті. Перед Другою світовою війною ментальні межі ґрунтувалися на етнічності. І всі в тогочасній Європі сприймали таку побудову ментальної мапи чи підпадали під її правила. Нині ситуація складніша. Мені здається, хоч багато хто певен, що найголовнішим критерієм розмежування має виступати народ, знайдеться чимало й прихильників тієї думки, що якоїсь найголовнішої межі не існує або ж нею повинна бути сама Європа. Власне, так міркує третина населення ЄС. Сьогодні кордони ментальні й національні не перетинаються. Всередині етнічних груп також є певні межі.
У. Т.: Чи й досі, на ваш погляд, зберігається спадок холодної війни – поділ на Східну й Західну Європу?
– Є люди, які визнають існування групових чи ментальних кордонів, але вони для них ефемерні. Останні не очевидні, їх легко перетнути тощо. Коли мова про жорсткі структури, як-от залізна завіса, що проіснувала близько півстоліття, то марно сподіватися, ніби за 20 років усі прояви старого розмежування зникнуть відразу. Натомість мені видається, що воно стає, як я вже зазначив, ефемерним.
Коли почати мандрівку від Рейну й рухатися на схід, за Ельбу, Одру та Буг, то видно щораз більше елементів комуністичного минулого Східної Європи. Можна почути, що це якийсь інший світ, але він починається на Одрі, на німецько-польському кордоні, хоча залізна завіса була межею на Ельбі. Колись до рубежу НДР та ПНР їхали автострадою, яка уривалася на польському боці. Нині така автострада йде до Вісли й закінчується далі. Отже, щось таки змінюється. Як на мене, схожі процеси відбуваються і з ментальністю. Якщо подивитися на Україну зараз і 20 років тому, то бачимо відмінний стиль життя і спосіб мислення. Я понад 15 років стежу за польським та українським суспільствами і помічаю, що зміни рухаються в одному й тому самому напрямку. Зокрема, поляки запозичили від німців певні риси, яких раніше не мали, і так само українці від поляків. Хоча ті зміни, які стосуються щоденного життя, відбуваються дуже повільно, але можна говорити про тенденцію: його стиль стає все більш і більш прозахідним.
У. Т.: Чи подібні між собою польське й українське бачення концепції Центрально-Східної Європи?
– Ця концепція мала велику популярність у Польщі 10 років тому, коли вона претендувала на вступ до ЄС. Тоді Варшава дуже хотіла показати, що вона має конкретні регіональні прагнення і що це мало б зацікавити об’єднану Європу. Сьогодні ця тема не зникла, просто дедалі рідше з’являється в суспільно-політичному дискурсі, який домінує в Польщі.
В Україні мені вистачило побути півдня на сесії наукової конференції, аби зрозуміти, що, говорячи про Центрально-Східну Європу, вона теж має певні регіональні прагнення. Мова, якою послуговується частина української еліти, ідентична тій, що була у представників польської 10 років тому. Загалом концепція Центрально-Східної Європи (прошу тут відрізняти її від концепції Східної) була створена, щоб зміцнити позиції певної країни в перемовах із Брюсселем. Підсумую: ідеться про інструмент політичного дискурсу.
У. Т.: Як ви ставитеся до євроскептиків у середовищі західних політичних сил, зокрема радикалів, які пропонують повернути назад візові процедури й торговельні кордони всередині ЄС? До чого може призвести така політика?
– Нині в країнах ЄС біля керма немає радикальних ані правих, ані лівих. Їхня радикальність вичерпується тоді, коли вони дістаються до влади. Чи можна, наприклад, назвати французького президента Франсуа Олланда радикалом? Навряд, адже він не комуніст. Звичайно, радикальні політичні сили існують у більшості європейських країн, і вони дуже голосно про себе заявляють, галасують, аби здобути прихильність виборців. Це політичний механізм, який використовує елементи популізму. Якщо в Польщі, наприклад, владу здобудуть крайні праві, то вони можуть кричати досить гучно, однак угоду на користь держави у межах політики ЄС таки підпишуть і в економіці правил гри не змінюватимуть.
Щодо Європи як такої, то пригадаймо: із приходом лівих поважні зміни почалися хіба що в Іспанії за часів Хосе Луїса Родріґеса Сапатеро (прем’єр-міністра королівства у 2004–2011 роках. – Ред.). Ті зміни, як на мене, відповідали тодішньому станові свідомості жителів і не були спрямовані на вихід зі складу ЄС – радше на адаптацію до правил гри в ньому.
У соціології багато говорять про ці проблеми. Чи не першим, хто з цього приводу висловився, був Джон Юрай, який сказав, що після моменту розвалу Євросоюзу дуже швидко дійде до війни між країнами на континенті. Чи спостерігаємо ми зараз розпад ЄС? Факти свідчать, що жодна із 28 його країн-членів не прагне покинути клуб. Знову ж таки, вихід Греції з цього об’єднання не буде його руйнацією. Вона станеться тільки тоді, коли ми побачимо чіткий рух 28 країн та їхнє подальше об’єднання в менші групи.
Як на мене, розмови про розпад ЄС є не констатуванням реального процесу, а лише елементом спекуляцій та популізму політиків, і все це має спонукати їхніх виборців запитати себе, чого ті діячі насправді хочуть.