Як казав один знайомий письменник: «Я читаю усі українські журнали — усі два». Цитата неточна, бо належить до усної творчості. Та все ж. Якщо пам’ять не зраджує, казав він це досить давно: років п’ять тому. Журналів у нас відтоді не побільшало, м’яко кажучи. Майже всі перейшли в мережу. З початку повномасштабної війни друкованої преси в нас майже немає. Усе заступив усюдисущий телеграм — здається, він навіть посунув інформаційні сайти й телевізійні випуски новин, за якими раніше не встигали щоденні газети. Так, життя триває, попри війну, й інколи вона — війна — його значно пришвидшує. Зокрема, це стосується преси.
Що це означає? А те, що людина не зайде до Книгарні «Є» і не купить свій улюблений «Український тиждень», не читатиме його статтю за статтею, як у старі — уже старі — часи до повномасштабного вторгнення. Звісно, цю проблему можна розв’язати кількома кліками мишки або двічі-тричі тицьнувши пальцем в екран свого мобільного. Але кожен з нас неодноразово, упевнений, ловив себе на тому, що, узявши до рук телефон, щоб почитати щось важливе, за кілька секунд опинявся в одній із соціальних мереж, де роздивлявся чиїсь фотографії чи, спокусившись рекламою, нову модель айфона… Підступні маркетологи знають, як завести нас на манівці… І шанс, що, наприклад, чудова колонка про Франца Кафку опиниться в цих мерехтливих стрічках, невеликий. Люди останнім часом більше дивляться там інформацію про пуски ракет, черговий зліт російських МіГів і чи були влучання. Та й відкласти прочитання статті на кілька годин, коли буде час випити каву, теж значно складніше, коли маєш справу з посиланням, ніж із журналом. Про звичку людей читати тексти короткими телеграмними повідомленнями (колись казали про телеграфний стиль — настав час телеграмного) теж уже сказано багато.
Словом, шлях інтелектуального тексту до читача став значно складніший. І саме такі тексти пропонує своїй аудиторії «Український тиждень» і його автори. Ми не женемося за новинами й сенсаціями. Утім, з переходом у мережу — сподіваємося, тимчасовим — прагнемо зберегти наше читацьке коло й розширити його. Тож ми дякуємо кожному, хто заходить на наш сайт безпосередньо чи через соціальні мережі та знайомиться з новими публікаціями. Дякуємо авторам за хороші, розумні матеріали. А Збройним силам — за можливість писати й читати. Насправді ми, можливо, не завжди усвідомлюємо, наскільки це великий дар. Виразно подумав про це, коли провідував у лікарні свого друга Віктора Саранчука, якому перед Новим роком під Бахмутом відірвало дві руки й пошкодило очі. Якраз тоді подарував йому книжку, яку потім йому читала мати. Тож дуже важливо в ці буремні часи не загубити одне одного, хоч би де ми були. Сподіваємося, що одним із таких майданчиків єднання надалі залишатиметься «Український тиждень».