Стрічку про Леді Ді не варто оцінювати, порівнюючи з попередніми кінороботами Гіршбіґеля: потужною й пронизливою драмою «Бункер», напруженим і шоковим трилером «Експеримент» чи незбагненно тонкою і чистою стрічкою «П’ять хвилин раю». «Діана» – просте кіно, але досконале. Це фільм про сильну і знамениту жінку, яка хотіла звичайних людських переживань, страждаючи від своєї монаршої величності. Власне, на цих двох визначеннях і будується кінострічка, яка зазирає в приватне життя принцеси, невідоме масам, але таке зрозуміле кожному. Гіршбіґель зняв мелодраму за романом «Діана: Її останнє кохання», яку розкритикував Гаснат Хан, який і був, на думку письменниці Кейт Снелл, останнім коханням Діани.
Проте насправді для глядача несуттєво, чи книжка і відповідно фільм є похідними від чуток, чи від фактів, адже «Діана» – то все ж таки художній витвір. І головним є те, що розігрують перед нами Наомі Воттс («Малхолланд Драйв») та Невін Ендрюс (серіал «Загублені»). Драма Діани, що закінчилася трагедією, у фільмі балансує з невеличкими відхиленнями на рівні мелодрами: героїня відчайдушно хоче вирватися з депресії, пов’язаної з крахом її шлюбу, і хапається за несподівану й діаметрально протилежну її світу любов до пакистанського лікаря. Під фінал відбувається несподіваний, оригінальний сюжетний хід, за яким любовний зв’язок Діани з Доді аль-Файєдом, навмисно (!) розпіарений самою принцесою, – це спроба привернути увагу того, кого вона кохала по-справжньому. Усе решта видається звичайним. Та то не крамола, хоча, напевно, саме «звичайність» для критиків і стала кісткою посеред горла. Гіршбіґель не збирався шокувати формою, подачею фактів та розвитком сюжету, в принципі, чудово володіючи засобами візуального впливу на глядача. Він зробив душевне кіно, хай там як таке визначення когось дратуватиме. Його «Діана» є свого роду даниною тій, хто хотів простоти, не маючи при цьому і натяку на просте існування.