Візит президента Франції Еммануеля Макрона, президента Румунії Клауса Йоганніса, канцлера Німеччини Олафа Шольца та прем’єр-міністра Італії Маріо Драґі до Києва на четвертому місяці війни — це символічна подія, однак її не можна розглядати окремо від усієї дотеперішньої політики цих держав. До того ж, цей візит був практично врівноважений днем пізніше приїздом до Києва прем’єра Великої Британії Бориса Джонсона. Значення відвідин Києва чотирма європейськими лідерами, таким чином, не варто переоцінювати, а оцінка цієї події має спиратися на старий римський принцип «facta, non verba» («вчинки, а не слова»).
Німеччина, Франція та Італія десятиліттями провадили східну політику ЄС під гаслом «Russia first» («насамперед Росія»), а Берлін і Париж від початку повномасштабного російського вторгнення в Україну очолили табір умиротворення (заспокоєння агресора черговими поступками). Німці також зробили чималий внесок у появу в Кремлі переконання в безкарності агресії та прийняття в Москві розрахунку на те, що реакції Заходу на таку агресію не буде. Це стало одним із чинників, які посприяли початку війни. Приблизно так само поводилася Франція та — менш демонстративно — Італія. Румунія «заховалась», а дії на українському напрямку обмежувала суто гуманітарними заходами, хоча й вислала Україні також певну кількість озброєння та військової техніки. Фактом є й те, що Румунія не домагається винятків із санкцій ЄС проти Росії. Це позитивно відрізняє цю країну від Угорщини, яка своєю чергою прийняла більше біженців з України, ніж Румунія, і виділила жертві агресії більшу гуманітарну допомогу. Польська дипломатія інтенсивно переконує Бухарест, що найкращим способом гарантувати безпеку Молдови є озброєння України. Але Румунія у сфері військової підтримки для Києва не переходить до тієї активнішої групи, в якій є Польща, балтійські та скандинавські держави, Словаччина та Чехія.
Гра повторюється — цього разу знов Румунія
Коли 2003 року Польща, на відміну від Німеччини та Франції, підтримала американську інтервенцію в Іраку, а польський та український контингенти стали після виходу іспанців у 2004 році найчисленнішими в керованій поляками дивізії Центр-Південь, Варшаву оголосили «американським троянським конем у ЄС». Незадоволені Німеччина і Франція разом з Росією (обуреною підтримкою Варшавою і Вільнюсом Помаранчевої революції у 2004 році) не запросили президентів Польщі та Литви на зустріч у Калінінграді з нагоди 750-річчя заснування міста, перейменованого москалями на честь радянського вбивці, підпис якого стоїть під наказом про розстріл близько 22 тисяч польських офіцерів і поліціянтів. Їх убили в 1940 році у Катині, Харкові та Твері. До Калінінграда, разом із президентом Жаком Шираком (котрий у 2002 році обіцяв Путіну в Сочі екстериторіальний коридор через Литву до Калінінградської області) і канцлером Ґерхардом Шрьодером (символ успіху російського корумпування найвищих політиків «старого ЄС» і творець газопроводу Північний Потік I), запросили також крайньо лівого прем’єр-міністра Іспанії — Хосе Луїса Сапатеро. Це за його наказом іспанці залишили Ірак, вивели свій контингент зі спільної дивізії з поляками і українцями та розсварилися з американцями. Після такого кроку Іспанія мала бути «винагороджена» Німеччиною, Росією та Францією, і її прем’єр опинився поміж «великої трійки» в Калінінграді, де Іспанія має «давні та загальновідомі інтереси», на відміну від «далеких і не важливих» Польщі та Литви. Дозволяю собі цю іронію, щоб підкреслити: міраж прийняття Німеччиною та Францією менших держав до кола «європейської директорії» є одним із постійних інструментів в арсеналі їхньої дипломатії, і він діє, особливо на амбітних і марнославних політиків. Поляків теж спокушали в подібний спосіб за часів Дональда Туска, а його прихильники й сьогодні цей політичний театр вважають ознакою тодішньої «сильної позиції Польщі в ЄС».
Читайте також: Спільний біль
2007 року Польща заветувала мандат Єврокомісії на переговори про укладення нової Угоди про партнерство і співпрацю між ЄС і Росією (РСА). Такий крок став наслідком накладення Росією в 2005 році ембарго на постачання з Польщі сільськогосподарської продукції. Це було покарання за підтримку Варшавою української Помаранчевої революції у 2004-му. Після півторарічного марного очікування на реакцію Європейського Союзу (в якому закордонна торгівля — імпорт і експорт на єдиний ринок ЄС — є винятковою союзною компетенцією, і уряди держав-членів не мають права самочинно накладати ембарго у відповідь), Польща в листопаді 2006 року цим вето спробувала змусити Єврокомісію припинити уявляти, буцімто заради добрих відносин Брюсселя з Москвою Варшава мовчатиме в тих ситуаціях, коли з нею поводяться так, ніби вона не є членом ЄС. Німецьке головування в Євросоюзі припадало тоді на першу половину 2007 року, нова угода з Росією вважалась одним із ключових пунктів цього головування, тож Німеччина була обурена. З’являлися заяви про те, що Польща «взяла весь Європейський Союз у заручники своїх відносин із Росією». У цій атмосфері Європейська Комісія проголосила ініціативу «Чорноморської Синергії» – форум співпраці ЄС із Молдовою, Україною, Росією, Вірменією, Азербайджаном, Грузією та Туреччиною. ЄС на цьому форумі мали представляти Румунія, Болгарія та Греція. Дві перші були найбіднішими державами «нового ЄС», які долучилися до нього лише кілька місяців тому, і їхні урядовці лише вивчали топографію інституцій Євросоюзу; Греція ж була найбіднішою державою «старого ЄС». Отже, в цій конструкції не було ані досвіду, ані грошей. Не було в ній і Польщі. Відносини ЄС-Україна та ЄС-Росія мали влаштовуватися без Варшави. Так позицією найбільшої в усій цій конструкцій держави з боку ЄС спокушали Румунію — напевно в надії забити клин між нею і Польщею та спонукати їх до змагання за вплив на східну політику Союзу. Це поставило б обидві країни в позиції прохачів, які б запобігали перед Берліном і Парижем, щоб великі держави «ядра» ЄС підтримали одну, а не другу країну. Спільні дії Варшави і Бухареста, налаштованих до Росії з недовірою, не входили до планів ані Франції, ані Німеччини, та й не входять і тепер. Президент Йоганніс, не долучаючись до якогось із візитів президента Анджея Дуди або прем’єра Матеуша Морвецького до Києва, але погоджуючись зіграти роль Сапатеро поруч із лідерами Німеччини, Франції та Італії, зробив таким чином помилку. Це помітно, зрештою, і з коментарів світових медій, в яких його участь у цьому заході переважно маргіналізована.
Перспектива членства України в ЄС — «турецьке кіно»?
15 червня на третій зустрічі в Рамштайні контактної групи міністрів оборони держав НАТО з боку США було підтверджено намір надати Україні таку кількість важких озброєнь, щоб вона могла перемогти росіян. Зусилля Берліна, Парижа і Рима, щоб Вашингтон підтримав ідею змусити Київ до поступок, явно були марними. Україна за підтримки США, Польщі та Великої Британії (трьох держав, які надають їй найбільшу військову допомогу) переможуть у цій війні, і керівництву Німеччини, Франції та Італії довелося зробити висновки з твердої позиції США. Вразливою була також Румунія. Тож нічого дивного, що, відвідавши Київ, названі політики ЄС прийняли декларацію про підтримку визнання України державою-кандидатом у члени ЄС. Президент Макрон, однак, іще за кілька днів до цього публічно розмірковував про те, що сам процес вступу, ймовірно, триватиме десятиліттями. Обіцянки, виголошені в Києві, зовсім не перекреслюють цих його тверджень. Угода про асоціацію між Європейським економічним співтовариством та Туреччиною була укладена в Анкарі 12 вересня 1963 року та набула чинності 1 грудня 1964 року. Заявку на офіційне членство Туреччина подала 14 квітня 1987 року, а статус кандидата отримала 11 грудня 1999 року. Переговори про вступ розпочалися 3 жовтня 2005 року — і сьогодні, у 2022 році, ніщо не вказує на те, щоб ці переговори мали коли-небудь успішно закінчитись. Україну цілком може чекати така ж доля. Це особливо ймовірно з огляду на те, що в 2005 році Франція запровадила до своєї конституції (ст. 88-5) вимогу ратифікування на референдумі кожної наступної угоди про членство з державою, що її населення перевищує 5% від населення ЄС. Тоді йшлося про блокування вступу мусульманської та демографічно потужної Туреччини та одночасний дозвіл на вступ маленької Хорватії — на її членстві залежало Німеччині. При нагоді, втім, заблоковано інтеграцію України. У 2008 році французький Сенат затвердив нову конституційну поправку, яка визначила, що це правило не стосується країн, запрошених до членства у ЄС до 1 червня 2004 року. Таким чином теоретично знову відчинено двері до ЄС Туреччині, що створило для неї ілюзію перспективи членства та підтримало ще на кілька років інструмент впливу Брюсселя на Анкару — такий вплив ЄС завжди має на держави-кандидати. Для України, проте, ці двері залишаються зачиненими. Адже імовірність того, що більшість французів підтримає на референдумі прийняття будь-якої нової держави до Європейського Союзу, близька до нуля. Французів у несприйнятті розширення ЄС рішуче підтримують нідерландці, які відкинули в 2016 році на референдумі Угоду про асоціацію України з ЄС. 61% учасників референдуму проголосували проти. На щастя, той референдум мав консультативний характер, а не обов’язковий. Натомість у Франції такий референдум імперативний.
Борис Джонсон: хід у відповідь
Наступного дня після візиту лідерів Німеччини, Франції, Німеччини та Румунії до Києва прибув прем’єр-міністр Великої Британії Борис Джонсон, який для цього скасував раніше заплановані інші зустрічі. Він привіз пропозицію навчання 10 тисяч українських солдатів кожні 120 днів. Це означає навчання 30 тисяч щороку, а підхід «train the trainers» («навчання тих, хто вчитиме») дасть ефект швидкого збільшення кількості навчених через поширення набутих умінь наступним десятками тисяч українських солдатів. Паралельно Сполучені Штати підтвердили намір передати Україні значну кількість важкого озброєння в новому пакеті військової допомоги.
Дві пропозиції для України
Отже, Київ за короткий час отримав дві пропозиції:
– статус кандидата в члени ЄС, який не гарантує членства, але відкриває провідним державам Союзу широкі можливості для тиску на Україну, щоб та «якнайшвидше уклала з Росією мир, адже держава в стані війни не може провадити процес вступу до ЄС» – що означатиме спонукання до територіальних поступок і замороження конфлікту, а в перспективі — чергову російську агресію, після відновлення Москвою її наступального потенціалу, нині підірваного успішною українською обороною;
Читайте також: Дружнє плече Лондона
– реальна допомога англосакських держав і щойно посиленого Швецією та Фінляндією східного флангу НАТО під проводом Польщі в успішній боротьбі з Росією та поява перспективи вступу України до нової структури, що гарантуватиме безпеку за підтримки США, Великої Британії та Польщі — причому надійність цих трьох партнерів, на відміну від Німеччини, Франції та Італії, вже була з успіхом перевірена.
«Шольцінг», або європейська перспектива для України
Як повідомляє Die Welt, Шольц, Макрон і Драґі за зачиненими дверима переконували президента Зеленського поновити діалог із Росією та погодитися на поступки. Ця інформація потребує перевірки, але її не назвеш несподіваною. Німеччина і Франція не хочуть поразки Росії. Ба більше, домінування Москви в Білорусі, Україні та Молдові дисциплінувало б неслухняних поляків і утримувало б у покорі Берліну балтійців та румунів, які мали б перед очима досвід своїх сусідніх сусідів. Перемога над Москвою та прийняття України до ЄС, натомість, означало б створення в Європейському Союзі польсько-українсько-балтійсько-скандинавського блоку, підтримуваного США і Великою Британією. Це призвело б до послаблення політичної позиції не лише Росії, але й Німеччини та Франції. Польща, Україна, балтійські та скандинавські держави, які сильно відчувають російську загрозу, становили б у ЄС потужний проатлантичний блок, із прагненням до якнайбільшого зміцнення ролі США і Великої Британії у європейській архітектурі безпеки. Німецько-французькі фантазії про Європейську стратегічну автономію та Європейську стратегічну суверенність, суть яких зводиться до зменшення американських впливів у Європі та побудови у співпраці з Росією Європи «від Лісабона до Владивостока», тоді були б остаточно поховані. Цей процес уже запущено, і якщо Київ переможе, все прискориться. Берлін і Париж розуміють природу цієї гри і тому ніколи всерйоз не погодяться на членство України в ЄС. Ухвалені декларації про визнання її державою-кандидатом, таким чином, належить кваліфікувати відповідно до значення новоутвореного в англійській мові дієслова «to scholz» – «обіцяти і не виконувати». Було б дуже дивно, якби Київ дозволив себе втягти до цієї гри.
Матеріал вийшов за підтримки Польського Інституту у Києві