Є думка, що кризи завжди приносять або відкривають нові можливості. Чи вбачаєте ви можливості для України у зв’язку з пандемією COVID-19?
— Так, гадаю, можливості є. Зокрема Україна може забезпечити собі відновлення після кризи, якщо більше інвестуватиме в технології та розробку роботів, яких використовують у промисловості, на підприємствах. У разі мудрого підходу продуктивність можна підвищити. Власне, саме такі інвестиції здійснювали в заможних країнах. І тепер, коли спалахнула пандемія, компанії можуть повернути виробництво на батьківщину, позаяк вартість робочої сили вже не така важлива. Тому вони можуть виробляти продукцію в країнах з високими зарплатами, як-от Німеччина. І ФРН переносить виробництво з Китаю до себе. Таку стратегію залучили й деякі країни Європи, що розвиваються. Наразі на тисячу робітників у них припадає більше роботів, ніж у Сполучених Штатах Америки.
Скільки триватиме коронавірусна криза в економіці?
— COVID-19 змінив світову економіку, бо заможні країни перемістили виробництво назад у Європу. Так само вчинили Сполучені Штати. Слід очікувати на подальші пертурбації. Триває дискусія серед таких міжнародних організацій, як ОЕСР, МВФ тощо, про V-подібне відновлення після пандемії, тобто падіння у 2020-му та зростання у 2021 році. Я скептично ставлюся до цієї теорії, бо ми знаємо інші катаклізми, як-от масштабний землетрус у Японії у 2011 році.
За оцінками дослідників, наступного після землетрусу року ВВП Японії скоротився на 0,5 відсоткового пункту. Нині в Німеччині на тлі пандемії мюнхенський Інститут економічних досліджень (IFO), який займається прогнозами, переглянув свій прогноз на цей рік і знизив показник аж на цілий відсотковий пункт. Тому, гадаю, пандемія справді має згубний ефект на економіку. І він примножується шляхом взаємодії компаній та галузей бізнесу, тож відбуваються подальші трансформації. З огляду на такі згубні процеси, гадаю, не варто сподіватися на стрімке відновлення у 2022 році, на яке очікують міжнародні організації. Адже передусім порушено ланцюги постачання, тому вплив буде суттєвішим.
Читайте також: Олександр Саврук: «Ми не мусимо «наздоганяти» світ — нам треба ставати поруч і робити своє»
Які економіки виявилися краще підготовленими до удару пандемії? І які можуть швидше відновитися?
— Гадаю, це економіки, які успішно здійснили вакцинацію населення. Таким країнам ведеться набагато краще. Якщо поглянути на прогноз МВФ щодо розвитку світової економіки, де йдеться про те, які країни відновляться найшвидше, випливають два визначальні чинники: вакцинація й державна підтримка або витрати. Ці два чинники пов’язані: якщо держава виділяє великі кошти, це допомагає «вакцинувати» економіку. Наприклад, у Німеччині держава допомогла працівникам зберегти робочі місця. Завдяки цьому в країні не було такого високого рівня безробіття, як у США. Так уряди з державною підтримкою відіграли важливу роль під час пандемії. Ось чому я не дуже оптимістично оцінюю перспективи країн, що розвиваються, зокрема й України, адже в них державної підтримки вже не надають. Напевно, ще зарано без неї обходитися.
Раніше економісти здебільшого просували глобалізацію. Пандемія засвідчила вразливість такого підходу, особливо на тлі порушення ланцюгів постачання. Чи настав кінець добі глобалізації? Чи згодні ви, що закритіша й національно орієнтована економіка — краще рішення?
— На мою думку, саме глобалізація зумовила збагачення країн з невисокими доходами на особу. Відомо, що міжнародна торгівля стала рушійною силою в боротьбі з бідністю. Глобалізація сприятливо впливає на життя бідних країн. Наприклад, у Китаї рівень бідності істотно скоротився. Тож глобалізація корисна для економік, які можуть перейти від низьких до принаймні середніх доходів.
Нині глобалізація видається сумнівною через компанії, які її просували. Навіщо компаніям глобальні ланцюги вартості? Річ у тім, що зарплати, скажімо, в КНР значно нижчі, ніж у Німеччині. Тож через різницю в зарплатах компанії заощаджували на робочій силі. Та водночас мусили враховувати вартість транспортування. Адже продукцію треба було переправляти з Китаю назад до ФРН. І ось зараз абсолютна непевність: невідомо, чи вдасться отримати продукцію з Піднебесної. До того ж вартість транспортування з КНР в Європу зросла цього року в десять разів. Це сталося внаслідок зміни цін на контейнери. Так бізнес-модель виробництва на основі ланцюгів постачання стала неприбутковою. Різницю в зарплатах між Китаєм і Німеччиною перекриває висока вартість транспортування. Тому компанії повертають виробництво на батьківщину.
Однак маю сказати, що глобалізація відступає ще з часів фінансової кризи. Був період до занепаду комунізму й падіння Берлінського муру, що тривав до 2008 року, коли почалася фінансова криза. То був період гіперглобалізації. Тоді ланцюги постачання стрімко розвивалися. Це відбувалося завдяки відкриттю східноєвропейських країн і вступу Китаю у світову економіку. Так стали доступними країни з дешевою робочою силою й компанії з заможних держав перенесли виробництво в ці регіони: Китай і Східну Європу. Далі сталася фінансова криза. Наприкінці кризи зупинилося розширення глобальних ланцюгів вартості. У ході наших досліджень було з’ясовано, чому ланцюги постачання припинили розширюватися. Ми використовуємо світовий індекс невизначеності (WUI), де враховується, як компанії та населення сприймають невизначеність. Цей індекс розробили фахівці Стенфордського університету: при його формуванні аналізують, скільки разів трапляється слово «невизначеність» у публікаціях економічних газет і журналів. Я виявила, що після фінансової кризи, у період від 2008-го до 2012 року, індекс зріс на 200%. А у 2012-му сталася європейська боргова криза.
Читайте також: На гребені глобальної інфляції
Глобальна фінансова криза все змінила, тому, можливо, країни справді ставатимуть більш протекціоністськими. Їм уже не так дешево обходиться ввезення продукції, зважаючи на митні тарифи. Тому вони почали переглядати стратегію виробництва, орієнтовану на ланцюги постачання. Після фінансової кризи ми вже побачили, що ланцюги постачання не розширюються. Ми здійснюємо оцінювання, формуючи прогнози на тлі кризи COVID-19, і передбачаємо, що ланцюги постачання скоротяться на 35%, оскільки індекс невизначеності зростає на 300%. Однак у цих прогнозах не враховували нещодавнього зростання транспортних видатків, тому, напевно, слід очікувати на показник, вищий за 35%.
Чи має Україна шанс стати країною, в яку деякі європейські компанії зможуть перенести виробництво?
— До пандемії Україна була дуже привабливою країною для глобальних ланцюгів вартості. Насамперед завдяки кадровому потенціалу вашої держави. Вона була багатою на таланти. Після занепаду комунізму серед українців було більше людей з вищою освітою у відсотковому співвідношенні на кількість населення, ніж у Німеччині. Тож слід було очікувати, що Україна отримає всі ланцюги постачання. Але так не сталося. Річ у тім, що у вашій країні нелегко було займатися бізнесом. Зрештою, те саме стосується й Росії, де вагомим чинником є високий рівень корупції. Адже якщо компанія хоче започаткувати в країні своє виробництво, важить не тільки дешева робоча сила або кількість талановитих фахівців, а й рівень корупції. Тому Україну й не обирали. Обирали Польщу, Словенію, Словаччину, Чехію, Угорщину. Це були дещо схожі на Україну держави, які дієво боролися з корупцією і здійснювали реформи. Вони допомогли цим країнам стати привабливими для прямих іноземних інвестицій. В Україні цього не сталося. Однак зараз ваша держава має шанс і може скористатися ситуацією, коли компанії переносять виробництво з Азії. Не тільки з Китаю, а й з таких країн, як Індія, В’єтнам, Тайвань тощо.
Україна — високотехнологічна держава, яка має чудових технічних фахівців. Її тут доцільно порівняти з Індією. Тому коли заможні країни намагаються обрати інші місця для диверсифікації, можуть звернути увагу на вашу країну завдяки великому кадровому потенціалу й близькості до Європейського Союзу, що дає змогу заощадити на транспортних витратах і менше ризикувати з перебоями в постачанні. Важливо також те, що митні тарифи тут невисокі. Тож якщо країна зможе досягти прогресу в боротьбі з корупцією, то стане першою кандидаткою.
Чи існують дієві способи розвитку економічних лідерів?
— Погляньмо на корейську історію успіху (яку, зрештою, наслідує Китай). Корейська економіка спиралася на промислову політику. Зокрема субсидіювала переможців. Тепер технологічні сектори економіки базуються на навчанні. Необхідно навчатися й так скорочувати витрати. Це дуже важливий ефект. Водночас навчання відбувається тільки коштом великого виробництва. Економіка навичок означає: що більше виробляєш, то нижчими стають видатки. Те саме з навчанням. Що більше виробляєш, то більше навчаєшся — то нижчі видатки. Навчання сприяє не тільки окремій компанії, а й усій економіці, позаяк поширюється на інші компанії. Отже, субсидіювання однієї компанії, яке сприяє навчанню, допомагає багатьом фірмам скоротити видатки й стати конкурентними. У Кореї це успішно реалізують, тож Китай і бере з неї приклад. Китайці підтримують і субсидіюють цифровий сектор економіки, який багато в чому спирається на навчання.
Читайте також: Незасвоєний урок
Чи бачите ви ознаки назрівання наступної глобальної фінансової кризи?
— Є побоювання, що це може статися в КНР. Нині Китай має такі масштаби, що в разі кризи в цій країні всі зазнають впливу. Гадаю, якщо ситуація справді стане небезпечною, китайська влада не допустить кризи. Адже уряд у КНР завжди приходить на допомогу. У них є досвід. Наразі допомоги немає, позаяк влада намагається стримати могутність великих IT-компаній.
Які можуть бути виклики й можливості у зв’язку з четвертою технічною революцією?
— Американські економісти здійснили відповідне дослідження у Сполучених Штатах. США перебувають на передовій у технологіях. З’ясувалося, що впродовж останніх 30 років технології заміняють працівників і позбавлять людей робочих місць. Водночас нові робочі місця не створюють. У ході попередніх революцій 1970–1980-х або 1960-х і 1980-х та середини 1980-х років нові технології автоматизували виробничі процеси й забирали в людей роботу, але водночас також створювали нові робочі місця. Був баланс. Натомість упродовж останніх 30 років усе інакше. А це означає потенційну поляризацію в економіці й навіть може призвести до соціальної кризи. Ще один серйозний виклик — брак приватності. Нові технології такі розумні, що зчитують навіть емоції людей. Тож нам загрожує надмірний контроль над суспільством. Може, ще не зараз, але впродовж наступних 10–20 років. Водночас виникає проблема з продуктивністю. Ми живемо в добу революційних технологій, але продуктивність не зростає!
Чому?
— Це загадка продуктивності! Почасти так відбувається тому, що технології заміняють працівників машинами, не розкриваючи свого потенціалу до створення нового. Наприклад, у галузі освіти — тобто в моїй галузі — штучний інтелект дає змогу забезпечити індивідуальний стиль викладання. Завдяки цій технології можна досягти значних успіхів в освіті. Але цього не відбувається. Ми створили інтернет, створили такі платформи, як Zoom, але викладачі досі навчають так само, як і 50 років тому.
————————-
Далія Марін — професорка міжнародної економіки в Школі менеджменту TUM при Технічному університеті Мюнхена. Раніше — професорка міжнародної економіки в Університеті Людвіґа-Максиміліана в Мюнхені (1998–2017), а також ад’юнкт-професорка в Берлінському університеті імені Гумбольдта (1994–1998) і до 1994 року — в Інституті перспективних досліджень у Відні. Професорка Марін була гостьовою професоркою в Гарвардському університеті (2002–2003), (2011–2012), у Школі бізнесу Стерна Нью-Йоркського університету (2007–2008), Міжнародному валютному фонді (2002), Національному бюро економічних досліджень в Кембриджі, Массачусетс (2002), Берлінському центрі соціальних наук WZB (1995) й Інституті Європейського університету у Флоренції (1994). Старша наукова співробітниця BRUEGEL (Брюссель) — аналітичного центру з економічної політики Європи, наукова співробітниця Європейської економічної асоціації (EEA), наукова співробітниця Центру досліджень економічної політики (CEPR) в Лондоні, членкиня Експертної групи з економічної політики (2010–2012). Була консультанткою Європейської комісії, Європейського банку реконструкції та розвитку (ЄБРР) у Лондоні й Міжнародного валютного фонду у Вашингтоні.