У 2008 році канадський мільярдер і філантроп Пітер Мунк створив фонд, загальновідомий як «Мунківські дебати» (Munk Debates), завданням якого є «допомогти світу наново відкрити мистецтво чемних і посутніх дебатів, збираючи найгостріші уми та найяскравіших мислителів для дискусій про найважливіші актуальні питання». Дебати відбуваються двічі на рік у заповненому вщерть приміщенні філармонії Roy Tomphson Hall у Торонто (2600 місць, вартість квитків від $100). Також їх транслюють у прямому ефірі місцевого телебачення й поширюють в інтернеті.
Досі серед «найгостріших умів і найяскравіших мислителів» ми мали змогу бачити Генрі Кіссінджера, Пола Краґмена, Фаріда Закарію, Ніла Ферґюсона, Тоні Блера, Крістофера Гітченса, Каміль Палью, Джордана Пітерсона, Стівена Пінкера, Енн Епплбаум, Гаррі Каспарова.
Для мене ці дебати щоразу дуже очікувана подія.
Читайте також: Шрам на шкірі
Уже два місяці фонд Мунка замість дебатів презентує щотижневі годинні онлайн-розмови із запрошеними гостями. Минулого тижня відбулася зустріч із економістом зі світовою славою Мохамедом Ель-Еріаном, а днями — з Нілом Ферґюсоном, зіркою консервативних середовищ, британським істориком, старшим науковим співробітником Гуверівського інституту Стенфордського університету.
Варто зауважити, що діалоги за своїм характером камерні, без емоційного виміру, який створює присутність кількатисячної аудиторії, і це навіть тоді, коли ми спостерігаємо публічні дебати у віртуальному просторі. Така камерність трохи нагадує перегляд футбольного матчу на екрані без присутності глядачів на стадіоні. Модератор завжди той самий: Редьярд Ґріффітс, відома телевізійна постать, але присутність публіки й попередній формат наживо створюють напругу й вимір, що їх годі замінити навіть найкращим віртуальним досвідом.
Знаючи багато суперечливих думок і тверджень Ферґюсона, я чекав на щось несподіване й евристичне, але мушу зізнатися: впродовж останніх тижнів після інтенсивного читання і слухання роздумів багатьох розумних людей я відчував певне пересичення, і Ферґюсон не змінив у мені цього відчуття. Що на нас чекає в наступну добу після COVID-19? Адже саме так називається цикл «Мунківських діалогів». Сценаріїв щодня стає більше, надто якщо взяти до уваги думки, як називає їх моя донька, «фейсбучних академіків». Я, на щастя, не «фейсбучний академік», ба навіть узагалі ніякий не академік, але водночас не позбавлений певних інтуїтивних думок.
Ферґюсон деякі з них зміцнив, інші заперечив, але так уже буває в житті, хоча жоден із нас (ні він, ані я) не є пророком.
Щодня, коли я просинаюся, мене вітають нові повідомлення. Сьогодні британський канал Sky News подав інформацію з газети Financial Times, що рецесія, якої зазнає Велика Британія, буде найбільшою за останні 300 років. Тобто від 1709 року, коли на Британських островах померло 600 тис. людей унаслідок голоду, спровокованого економічною катастрофою, до якої призвела найхолодніша за 500 років зима в Західній Європі. Ферґюсон вважає, і про це свідчить геть усе, що наслідки природної катастрофи, якою є глобальна пандемія COVID-19, можуть виявитися значно важчими за саму пандемію, яку, беручи до уваги розвиток науки, напевне вдасться подолати, навіть якщо це займе кілька років.
Ми досі перебуваємо на етапі заперечення й хочемо вірити, що вже скоро, коли почнеться літо, епідемія вщухне і життя потрохи повертатиметься до свого природного (хоч би що це слово означало) плину. Наприкінці бесіди історик Ніл Ферґюсон нагадав, що природний цикл епідемії триває принаймні два роки, тобто спокій повернеться тільки тоді, коли з’являться щеплення й ефективні антивірусні ліки. Постає питання: на якій підставі деякі політики схильні до надмірного оптимізму й думок про швидке скасування обмежень? Багато хто стверджує, що економічні й суспільні наслідки для тих, хто переживе епідемію, можуть бути дуже дошкульними і тривалими. Здається, ніби ми рухаємося по дуже тоненькій кризі, під якою океан холодної води. У США офіційне безробіття зачепило 35 млн осіб, деякі експерти вважають, що рівень фактичного безробіття перевищив 20%. Навіть якщо за мить завдяки дивовижному збігу обставин епідеміологічний стан повернеться до норми, повернення до економічної норми потребуватиме кількох років. Як довго це триватиме? Поки що відповісти на таке питання не наважиться жоден відповідальний експерт. Інша річ — політики, з-поміж яких багатьом ми невдовзі припишемо відповідальність за неадекватні чи запізнілі дії. Виборці виставлять їм рахунки, але, на жаль, також запізнілі.
Читайте також: Ефект доміно
Діячі епохи, що минає, ще захищають свої групові й особисті інтереси та намагаються давати раду в ситуації, у якій опинилися, проте вони обмежені рівнем пізнання власної доби. Зі своєї позиції вони ухвалювали все-таки раціональні постанови, що інколи призводили до несвітських помилок. Але упущення стають очевидними тільки з відстані часу. Найголовнішою проблемою еліт завжди є суспільна ізоляція. Якщо хтось крутиться лише у своєму колі, то для нього зреченням, зумовленим кризою, буде те, що він поїде не на Сейшельські острови, а тільки на Кіпр. Натомість тисячі так званих заробітчан, які на кілька місяців позбавлені можливості працювати, готові ризикувати здоров’ям і життям, збираючи полуниці в Іспанії або салат в Англії.
Кожна криза — це нагода для перерозподілу й політичної боротьби за засоби. Проте завжди постають питання, як розподілити витрати кризи, хто передусім має їх зазнати й наскільки. Ніл Ферґюсон чудово все розуміє, але цього разу не наважився розповісти більше. Нині нам має вистачити історичних паралелей.