1 червня під час фестивалю «Книжковий Арсенал» відбулася дискусія «Як перекладати Схід» за участі перекладачів і дослідників китайської, корейської та японської художньої літератури, а також засновників видавництв Анетти Антоненко (видає переклади з корейської) та «Астролябія» (видає переклади з японської). Ініціатором був Ігор Дубінський, перекладач з японської. Це перше в історії обговорення художнього перекладу з далекосхідних мов не у форматі наукової конференції чи семінару.
В КНР, Китайській Республіці (Тайвань), Республіці Кореї та Японії виходить чимало книжок — зокрема остання за щорічною кількістю назв не поступається Англії, Франції чи ФРН, — але доробок тамтешніх письменників залишається маловідомим українським читачам. З англійської, німецької, французької мов перекладено сотні, якщо не тисячі книжок, тоді як з китайської та японської — в кращому разі кількадесят, а з корейської менш як десяток. І навіть це значною мірою здійснено силами двох ентузіастів: Іван Чирко (1922–2003) переклав із китайської, а Іван Дзюб (нар. 1934) — із японської більше, ніж усі інші перекладачі разом узяті, аж дотепер.
Дискусія мала на меті: створити в присутніх бодай поверхове враження про те, що таке китайська, корейська та японська художні літератури; з’ясувати, що спонукає перекладачів братися за переклади художніх текстів із цих мов, що їх надихає на роботу, які цікаві задачі доводиться розв’язувати. Учасники мали відповісти на запитання й вислухати побажання аудиторії.
Втім, через повітряну тривогу промови, на які й без того відводилося небагато часу, скоротилися ще більше, а обговорення з аудиторією взагалі не відбулося, бо зацікавлені слухачі не потрапили до зали вчасно. Тому в огляді сполучається те, що вдалося сказати, й те, чого учасники не встигли сказати, але виклали міркування на письмі.
Першими взяли слово перекладачі.
Надія Кірносова (перекладачка з китайської) почала із запитання, навіщо потрібні переклади зі східних літератур. На її думку, література — джерело неупередженої й нестереотипної інформації про внутрішній світ носіїв відповідної мови, себто думки, мотиви вчинків і поведінки, прагнення. В літературі можна знайти тлумачення поведінки носіїв мови. Інакше кажучи, якщо ми хочемо зрозуміти китайців, нам треба читати якнайбільше літератури, написаної китайськими письменниками, причому якісної. Отже, потрібно її перекладати.
Інше питання — а навіщо нам розуміти китайців? За Конфуцієм, «коли йдуть троє, серед них є вчитель», тобто знайдеться людина, в якої можна навчитися чогось корисного. Відповідно, є чого нам повчитися і в китайців. Тож завдання перекладача або видавництва — побачити точки дотику, вибрати твори з проблематикою, цікавою українському читачеві. Цінність інформації вимірюється тим, наскільки та може працювати нам на користь. Так само вимірюється і цінність традиції, і цінність культури взагалі.
Пані Надія розповіла, що саме в такий спосіб підходила до вибору книжок для перекладу. Додатковий критерій вибору авторів і книжок — популярність на Заході, адже твори можуть подобатися перекладачеві, але не знайти відгуку серед широкої аудиторії. Першим був Мо Янь: після Нобелівської премії його намагаються перекладати якнайбільше, й це спонукало до перекладу роману «Червоний ґаолян».
Але, на думку перекладачки, більше варта уваги інша книжка в її перекладі — «Вовк-тотем» (автор Цзян Жун), де точок міжкультурного дотику більше, а зміст ближчий українцям. У цьому тексті переосмислюється концепція взаємодії «умовного хлібороба» — китайця і «умовного кочівника» — монгола в спільному просторі, висвітлюються їхні світогляди. На думку пані Надії, нині в українському інфопросторі ми переживаємо чергове зіткнення «хліборобів» із «кочівниками».
На перспективу перекладачка надає перевагу творам, важливим у розрізі соціального інтелекту (європейці зацікавлені в цьому явищі й намагаються його розвивати, а китайці роблять це ще з часів Конфуція і багато чого досягли). Це книжки, що змальовують суспільні стосунки, зокрема бюрократію як суспільне явище. З сучасної літератури пані Надії цікавий Цянь Джоншу, а саме роман «Лабіринт». Він закорінений у давнішу літературу — «Неофіційну історію конфуціанства» Ву Дзіндзі, який теж непогано було б перекласти, як, звісно, й самого Конфуція.
Ханна Кузьменко (перекладачка з корейської) переклала шість книжок п’яти авторів: Шін Ґьонсук («Прошу, оберігай маму»), Кім Еран («А надворі — літо»), Лі Син-у («На чужині»), Чон Юджон («Походження видів», «Семирічна ніч» — готується до друку), Кім Йонха («Мемуари вбивці» — у роботі). Усі вони різні за стилями й побудовою — від ліричних соціально-побутових романів до психологічних трилерів.
Готуючись до дискусії, пані Ханна замислилася над тим, які складні задавдання стоять перед перекладачем далекосхідної, зокрема корейської, літератури. Найперше, на її думку, важить загальна динаміка, організація роману, не завжди схожа на європейську: тут складність у збереженні темпу, ритму й наративної організації. Далі — незвичні для нас культурні реалії: в Україні мало знають про Корею (як і про Китай і Японію). Тому перекладач мусить мати велику базу знань, постійно вчитися і розвиватися.
Саме цього, за словами пані Ханни, вимагав її перший переклад. Автор осмислює особистий досвід людини, яка народилася невдовзі після Корейської війни, пережила боротьбу за демократію 70–80-х, а сам роман висвітлює події 90-х: період закінчення ізоляції, осмислення долі народу й країни. Для перекладу знадобилися добрі знання історії, на щастя, набуті заздалегідь. Роман має незвичну композицію (багатошарова історія) і множинну перспективу різних членів родини (жінки, чоловіка, дітей): окремі розділи написані від першої, другої, третьої особи.
Радикально відрізняється роман «На чужині»: автор багато років жив поза Кореєю й відобразив досвід корейця за кордоном. У творі неочевидна метафорика, багато подвійних алюзій. Крім цього, письмо щільне, стиль складний, речення накладаються одне на одне, деякі з них довгі, в них багато разів повторюються ті самі слова.
Ігор Дубінський (перекладач із японської) повертається до художнього перекладу за можливості й має його за хобі. Вважає нинішній стан речей у перекладі з японської незадовільним: публікуються недосконалі, часто нередаговані переклади новачків; у кількох видавництвах виходять переклади з мови-посередника, англійської чи російської.
Підхід перекладача визначає свобода вибору письменників і творів (скажімо, він відмовився перекладати Харукі Муракамі) та прагнення «відкривати» авторів і жанри (Кендзабуро Ое, Юкіо Місіма, Кендзі Міядзава, Дзюньїтіро Танідзакі; Ясусі Іноуе й Рьотаро Сіба (готуються до видання в 2025–2026 роках) — перші переклади японської історичної белетристики).
Пан Ігор згадав про перекладацькі задачі переважно мовного характеру: сценічна мова в п’єсі; стилізація та «лагідна архаїзація» в історичних романах про XVI сторіччя; синтезований «осацький діалект української» в романі Танідзакі «Покручений хрест» (вийде друком цього року). Він погодився з Ханною Кузьменко стосовно ерудиції як передумови роботи перекладача.
Далі виступили літературознавці.
Наталя Ісаєва (дослідниця китайської літератури) почала з того, що в східних літературах читач, звиклий до західних текстів, знаходить незвичайне специфічне бачення світу, і навела як приклад літературу Тайваню. Тут, на її думку, ми бачимо іншу філософію буденності: не просто життя, відмінне від звичного для Європи, але й незнайомі філософські засади. Тайванських письменників останнім часом активно перекладають в Україні (Сань Мао, Кевін Чень, Ву Мін’ї). Це книжки з розмаїттям проблематики: постколоніальна (в тревелогах), історична (із воєнною включно), сімейна сага (із містикою і перегуком культур).
Юлія Кузьменко (дослідниця японської літератури) відзначила, що нині на ринку менш як десяток перекладачів сучасної японської літератури, що вкрай мало, зважаючи на обсяги вже виданого й новинок, що видаються щороку.
На початку ХХ століття японці активно засвоювали західні ідеї та форми, осмислювали себе як частину світового контексту, переоцінювали багатовікові традиції та прагнули до творчих експериментів. В літературі після активного засвоєння західного реалізму, романтизму та натуралізму почали виникати різнорідні групи та школи модерністського спрямування, представники яких прагнули розширити творчі горизонти. Одним із таких митців був улюблений письменник дослідниці Дзюньїтіро Танідзакі — невтомний експериментатор на початку письменницької кар’єри, палкий прихильник традицій і японської класики з 1925 року, автор десятків романів, повістей і п’єс, а також цілої низки малих прозових творів.
Далі пані Юлія зосередила увагу на жіночих образах у творчості Танідзакі. Захват жіночою красою та образом фатальної жінки надихнув письменника на створення низки яскравих жіночих образів. Героїні Танідзакі сповнені бажань, вони неідеальні, але кожна з них неповторна та унікальна. Вони демонструють зміни в японському суспільстві початку ХХ століття, коли під впливом моди на все західне почав змінюватись і традиційний жіночий образ покірної дружини та мудрої матері. З’явилися новочасні молоді люди, що відкидали застарілі моральні приписи та настанови й прагнули жити в своє задоволення. Не всі жіночі персонажів в Танідзакі позитивні — місцями він виставляє напоказ надмірну відвертість чи то розкутість своїх героїнь, прагнення фінансової та емоційної незалежності. І все ж не забуває надати ширший контекст, змальовуючи мотивацію та обставини, що призвели до такої внутрішньої трансформації.