Особливо якщо мова про болючі полюси суспільства. І зараз, коли вступи до навчальних закладів — найгарячіша тема для тисяч батьків, не зайвим стане будь-яке публічне обговорення. Бо в разі, якщо дитя не дотягує до потрібних балів у престижному університеті, простіше всього не думати, що завадило продемонструвати кращі знання, а кричати, що місце дісталося дітям «зрадників» (хоча я, наприклад, чула такі претензії й до дітей-сиріт, людей з інвалідністю та навіть дітей загиблих в АТО).
Щоб розібратися детально, цю загальну гостру проблему треба розділити на кілька тем. Перше питання — формулювання, які саме пільги маються на увазі. Тому що споживачі гучних заголовків, які дуже рідко дочитують друге речення до кінця, думають, що фраза «без здавання ЗНО» — це автоматичне зарахування випускників до будь-яких вишів поза конкурсом. Що ми маємо в реальності? Для вступу за спрощеною системою абітурієнтові потрібно приїхати до освітнього центру (сформовані на звільнених територіях) і подати заяву з освітньою декларацією. Так, ніякої зради: атестати шкіл, що працюють під окупантами, не визнаються справжніми документами.
Читайте також: В окопах у людський зріст
Після цього дитина проходить державну підсумкову атестацію з двох предметів (українська мова, історія України) і складає вступний іспит з одного предмета, визначеного обраним навчальним закладом, або творчий конкурс. Якщо балів достатньо, випускник стає студентом. Паралельно людина отримує документ про освіту державного зразка — спочатку довідку в школі, яка закріплена за освітнім центром, а через три місяці сам атестат. Додаток з оцінками отримується після проходження річного оцінювання за всіма предметами в цій самій школі. Виходить, що вступники з донецькою чи луганською пропискою проходять випробування, як і всі інші, просто через певні обставини роблять це в окремих центрах. І додамо, що не так вже й просто скласти екзамени з предметів, які щонайменше останні три-чотири роки вони не вивчали в школі.
Друга тема — територіальна. Більшість навчальних закладів, які виїхали з окупованих територій, залишилися на Донбасі. І саме туди частіше всього й вступають діти з окупованих міст (через освітні центри чи після навчання екстерном і здачі ЗНО). Хоча, наприклад, у Горлівському інституті іноземних мов, який зараз працює в Бахмуті, розповідали й про студентів з інших областей, які не бояться їхати в прифронтове місто, та навряд чи їх буде аж так багато. Тому заохочення випускників з того ж таки Донецька чи Луганська — реальний позитив. Дуже важливо для розвитку повоєнного регіону, щоб ці заклади запрацювали на повну потужність. Зокрема, цьому сприяє державницька політика підтримки колективів навчальних закладів, які проявили свою патріотичну позицію, покинувши рідні домівки, не бажаючи працювати під ворожою ідеологією. У більшості провінційних міст Донеччини та Луганщини саме евакуйовані виші стають осередками активності, культури, позитивних змін.
Читайте також: Не знищувати, а відроджувати
Третє питання, хоч як крути, — ідеологічне. Адепти радикальної позиції — обмежити інтегрування мешканців окупованих територій у будь-які сфери життя України — принаймні недалекоглядні. Особливо якщо це стосується молоді. Хай навіть у родині панують ворожі погляди — запобігти їх укоріненню в наступному поколінні можна. І надання можливості навчатися та жити в інформаційному, ідеологічному, ментальному полі України, а не Росії — це теж про стратегію. Навіть якщо гіперболізувати, то й ситуація «ненавидять нас, а дитину сюди вчитися відправили» позитивна. Бо це означає, що, попри зомбування, є підсвідоме розуміння того, де освіта краща й за чим майбутнє. І якщо в нас є безплатна вища освіта, то надання права на неї дітям, які хочуть вибратися із задушливого беззаконня та повернення в радянське минуле, — це доволі вдала інвестиція.