«Про системні прориви вести мову наразі зарано, – вважає журналіст із «Кур’єр Інтернасьональ» Раймон Клярінар. – Але коли приїжджають митці та презентують добру музику, книжку, виставу, крапля за краплею зникають не зовсім позитивні стереотипи, що склалися про Україну на Заході». У цьому пунктирному іміджетворенні, мабуть, і міститься весь сухий залишок осінніх українських імпрез. Неординарність і збіг із популярними європейськими трендами є неначе антитеза до корумпованості та відсталості політичних еліт.
«Король Лір – то був трохи Ющенко»
Химерні декорації, атмосфера програного бою та моторошний музичний супровід, гуцульський танок, тужні українські мелодії, елементи античного театру… Глядачі, здебільшого французи, довго не відпускають акторів після завершення вистави.
Нечасто таке трапляється, коли в метро та на білбордах фешенебельних проспектів французької столиці, на помітних місцях, – всюди реклама української виставки в Луврі та українського театру. Преса несподівано прихильна. «Це дивне, заворожуюче видовище з інших світів, – пише про спектакль «Король Лір» театральний критик Жан-П’єр Тібода у популярному інтернет-виданні Rue89. – Брак слів занурює персонажів – мафіозі та маріонеток, до дивного язичницького ритуалу, ритмованого прозорими голосами трьох жінок, убраних у весільні сукні, що сповнюють залу атмосферою таємничості».
«Постмодерн, звичайно, не всі сприймають, – каже Марі, студентка історичного факультету Сорбонни. – Я вагалася, чи йти. Але дуже задоволена! Мінімум слів, суто візуальна стилістика, екзотичні костюми. Я не відразу вгадала, хто – король Лір, а хто – його вірний Кент. Проте зрозуміла провідну думку: ця п’єса про зраду».
«Вистава «Король Лір» входить до квартету «Трагедія влади», – пояснив Тиждень.ua режисер театру «Дах» Влад Троїцький. – Я створив його 2006 року, після «Макбета» та «Ричарда III». На той час в Україні була дуже актуальною тема відповідальності влади. Романтичні ілюзії Помаранчевої революції випарувалися, натомість з’явилося відчуття краху, розвалу. Тоді, 2006-го, образ короля Ліра, можливо, був частково навіяний Ющенком. Оцей розподіл країни поміж своїми кумами, після чого опиняєшся сам-один посеред пустелі… Але, як завжди, кожний художній твір не є прямою сатирою, а радше передчуттям. Все, що нині коїться в нас у країні, – це та сама пустеля, що ви бачили в другому акті».
У численних інтерв’ю французьким медіа Влад Троїцький розповідав, що має за мету показати світові Україну сучасну і традиційну. Невідому та реальну. Прадавню та європейську. Іншу, ніж її уявляють за кордоном.
Наскільки вдалося втілити цей задум? Попри повні зали, сам режисер обережний у висновках: «Я нещодавно спілкувався з французьким критиком. Він зізнався, що йому складно було зрозуміти все те, що він побачив на сцені. Але він просто дозволив картині затягнути себе в зовсім інші світи. У цьому, мабуть, і полягає провідна роль мистецтва. Але й мистецтво перебуває в кризі у всьому світі. Дуже важко знайти недевальвовані теми. Всі слова – про любов, про смерть, про батьківщину – стають симулякрами. Саме тому ми робимо спробу повернутися до архаїчного, до прототеатру».
Звідки ми та куди йдемо
Як і «Король Лір», «Вій» у виконанні театру «Дах» прямо не наслідує відомої літературної основи. Провідними персонажами стали два швейцарці. Вони потрапляють до українського села, де кілька десятиліть тому жила родина одного з хлопців. Тоді вже з’являється Хома Брут, померла панночка, молитви над її труною та старий Вій, якого французькі журналісти визначили «богом землі».
«Я хотів наголосити на взаєминах між людьми спільної та різних культур, – пояснив Влад Троїцький. – Я не висуваю традиції на перший план, але намагаюся сказати: хто ми, куди йдемо та звідки ми. Мене цікавить не фольклор, а життя. Не лише містичні особливості української культури, а й конфлікт між європейською, рафінованою, делікатною традицією та культурою, близькою до землі».
Аби домогтися правдивості в роботі на сцені, режисер відвіз двох швейцарських акторів, які грають іноземців у «Вії», до карпатських гір і залишив їх самих на два тижні. «Зіткнення з іншою метафізичністю, з іншою правдою, відкрило їм зовсім інше життя, – розповів пан Троїцький. – Один із акторів-швейцарців має українське походження. Він знає мову, але до початку роботи над виставою ніколи не бував в Україні. Я повіз їх не до так званих туристичних, а до високих Карпат. Ми жили в хаті, від якої до наступної найближчої оселі було п’ятсот метрів. Вони бачили й Великдень, і весілля, і похорон…»
Українська автентика, ритуальні співи, українська мова, що лунає зі сцени… Театру «Дах» вдалося зацікавити цим вибагливого французького глядача. Відчуття невизначеності, смутку, пошуки свого коріння – все це виявилося близьким і цікавим зарубіжній публіці. «Оце якесь болотяне відчуття часу – в Україні воно особливо концентроване», – вважає Влад Троїцький. Цей український сум, мабуть, стає загальним європейським передчуттям.
Як повелося, українська влада ніяк не долучилася до успіху українських акторів на французькій сцені. Якщо міністр культури Михайло Кулиняк і навідався на відкриття виставки Іоанна Пінзеля в Луврі, жоден клерк від міністерства або представник посольства офіційно не відвідав фестивалю Європейських літератур у місті Коньяк. Щодо гастролей театру «Дах» на престижній сцені паризького Théâtre de la ville, то, як розповів режисер, профільне міністерство взяти навіть символічну участь відмовилося. Як і не виявило бажання підтримати інші проекти: спільні театральні вистави українських та європейських театрів з виступами навзаєм на сценах європейських столиць…
Власне, імідж України за кордоном твориться за системою противаг. Урядові зусилля позитиву не додають. Негативні враження від нашої олігархономіки врівноважують культурні проекти, які крапля за краплею формують інший образ України – самобутньої землі з цікавими традиціями та яскравими сучасними митцями.