«Братство українського народу» оголошує війну
Починаючи з березня 1931 року, на території нашого міста, яке тоді звалось Зінов’євськ, та у селах тодішнього Великовисківського району, почали з’являтися листівки, які дуже налякали й роздратували тодішню владу. Викачка хліба в українських селах тільки розпочиналась (весною, а не восени, після жнив!), народний гнів зрів і його треба було за всяку ціну притлумити. А тут – таке!
Шість листівок знайдено на станції Шостаківка, ще кілька біля залізничного вокзалу у Зінов’євську. Одна з них, дуже потріпана і ледве-ледва жива, зберігається у справі арештованих, на яких впала підозра у розповсюдженні цієї контрреволюції. На звичайному листкові з учнівського зошита простим олівцем друкованими буквами написано: «Відгукніться на цей наш заклик! Ми об’являємо войну, бо ми не можем дивиться на жидовського кровопійця, вони вже послідню кров виссали з мужика, вже від мужика послідній кусок хліба видерли, вони не бачуть, що нема хліба, нема нічого. Ні, вони ще заготовлять хотять, щоб мужик з голоду пропав. Ні, не дождетесь. Братство українського народу, якнайкраще готуйтесь до війни, хто з чим імеєт, бо буде дуже плохо, як будете мовчать, хутко готуйтесь до війни, бо ми вже озброєні, готові, ми стоїмо на оборону селян. Штаб м.Київ» (орфографію збережено). Угорі на листочку стоїть відтиск друкованими літерами синім чорнилом: «Братство українського народу».
ГПУ у цій справі арештувало семеро українців, мешканців сіл Лелеківка та Плетений Ташлик: Тихона Чепілка, Матвія Чепілка, Михайла Кобця, Василя Шарпара, Григорія Рибалка, Івана Буравченка, Івана Колота.
Звісно, ці наші земляки навряд чи мали зброю та штаб у Києві, Очевидно, вони просто сподівались, що та несправедливість, яку чинила з народом радянська влада, має викликати гнів і організований спротив. Але доблесні чекісти реагували миттєво, не гребували будь-якими засобами і знищували його у зародку.
«Почуття націоналізму справді захопило мене сильно»
Наруга над українським селянством не могла залишати байдужими освічених вихідців з нього. Українську інтелігенцію старанно викошували справою СВУ. А ось агрономи, які працювали при МТС, різних галузевих інституціях, могли становити потенційну загрозу, бо часто бували у селах, добре бачили, що там робиться і як професіонали не були зацікавлені у знищенні сільського господарства.
Очевидно, обговорювали ту біду і злидні, яка панувала у селах, намагались якось гуртуватися. Навряд чи вони були готові підняти незадоволення народних мас проти Радвлади і створити буржуазну Українську республіку, як це трактував слідчий Одеського ГПУ Харліп. Але те, що чітко бачили злочинність її дій на селі, не викликає сумнівів. Власне, на допитах вони цього й не приховували. Всього у справі арештовано 35 чоловік. Арешти відбувалися наприкінці 1932- навесні 33-го року.
Читайте також: Свічка у вікні
Агроном Добровеличківської МТС Михайло Кушніренко: «Останні роки дуже розчарований заходами Радвлади і важким матеріальним становищем». Агроном Знам’янського району Григорій Логвин: «Політику колективізації і ліквідації куркульства, як класу, розділяв. Але на початку 32-го року у мене з’явились сумніви, викликані труднощами хлібозаготовок і проведення весняно-польової кампанії». Агроном-плановик Зінов’євського райземвідділу Михайло Давискиба: «Колгоспна система себе не виправдала, у колгоспах немає грамотних кадрів». Агроном Трепівської МТС Степан Райкович: «Заходи Радвлади вели до розвалу сільського господарства». Член правління артілі «Нове життя» Антон Заболотний: «Хлібозаготовка привела до того, що селяни мали віддати державі свій останній хліб». Член правління радгоспу «8-е березня» Григорій Цирфа: «Почуття націоналізму справді захопило мене сильно»,
Остання фраза швидше формулювання самого слідчого, який націоналізмом та українським шовінізмом називав елементарне співчуття фігурантів справи до селян-хліборобів. Лідером цієї антидержавної групи нібито був Іван Конфедерат, референт із питань сільського господарства Зінов’євського міськпланкому (так у документах) та ще якийсь Григорій Іщенко, який закликав весною 1933 бути готовими іти у ліс, радив закуповувати мисливські рушниці і висловлював сподівання, що селяни масово підтримають такий почин. Цих двох, та ще Михайла Кушніренка та агронома Новоукраїнського району Олександра Жученка розстріляли, інші отримали від десяти до трьох років концтаборів.
У квітні 1933-го у нашому місті були також арештовані слухач авіашколи Василь Молчанов та восьмеро командирів взводів 14-го, 15-го, 16-го кавалерійських полків. Кавалерійська школа, що діяла у нашому місті ще із царських часів, була добре відомою, вона виховала також багатьох червоних командирів та офіцерів армії УНР. Командири-кавалеристи не могли не бачити того духовного й фізичного занепаду, який спричиняв голодомор і у місті, і серед їхніх підопічних. Григорій Косяков, командир взводу 14-го кавалерійського полку писав: «Боєць не має духу, нема підйому, зацікавленості, люди обезсилені страшним недоїданням і надмірною рабською працею».
Власне, саму кавалерійську школу влада ліквідувала у 1930-му році, якраз напередодні великого перелому в українському селі. Мабуть, не без того, що й боялася організованого спротиву військових.
«Ви – червоні бандити, вам усім прийде кінець»
Його, як відомо, не сталося. Але селяни, доведені до відчаю, таки протестували. Наприкінці лютого 1932 року голод уже добре давав про себе знати. 23 лютого, у день, який довгі роки відзначали як свято Радянської армії, розгнівані мешканці села Казанка (нині Миколаївська область) вдерлись до канцелярії місцевого колгоспу імені Петровського. Поздирали плакати, побили лампи, розігнали тих членів правління, які там перебували, перед головою колгоспу Івановим поставили вимогу: «Голодуємо, дайте хліба!» Потусавши голову, попрямували до колгоспного свинарника, де самоуправно (як сказано у справі) закололи колгоспного кабана, іншому зламали ногу.
Читайте також: Як Голодомор розвалив СРСР
Через кілька днів бунт повторився. Група селян зірвала двері колгоспних складів і люди розібрали 150 пудів картоплі та 25 пудів проса. Голові колгоспу, який намагався їм перешкодити, заявили: «Відмовся від головування, бо гірше буде! Ми голодні, а ти комуну будуєш?! Виконуєш їхні плани хлібозаготівлі?» Мабуть, слова не допомогли, тому в хід пішла сила. Коли ж на місце прибув міліціонер Сіреньков для проведення дізнання, йому від розгніваних селян довелося втікати на коні, але догнали і добре натовкли.
Селяни вимагали: «Дайте хліба, бо діти помруть з голоду, а не дасте, то силою прийдеться взять!» Звісно, ніхто не збирався їм нічого давати, не для того комуністи проводили хлібозаготівлі. Тож, наступного дня велика група селян, десь 400-500 чоловік, попрямувала громити елеватор «Союзхліба». Охорону розігнали і розібрали 300 пудів кукурудзи, також забрали із млина 7 пудів борошна та 5 пудів зерна. Натовп вдалося розігнати тільки тоді, коли із Кривого Рогу прибув кінний загін міліції.
Заводіями цієї, як сьогодні б сказали акції, були Петро Гудзь, Михайло Пашня, Пантелій Шевчук, Іван Шевчук, Степанида Пушкова, Олександр Задорожний, Гнат Задорожний, Ларіон Ярема, Андрій Діденко та ше пару десятків активніших селян. Навіть коли вже лідерів цього бунту заарештували, казан чани вимагали від голови сільради Степана Кузьменка, аби арештованих випустили, погрожували: «Ви червоні бандити, вам усім прийде кінець!».
Тим часом на Долинщині творив осередки організованого спротиву Радвладі, мабуть, останній отаман нашого краю Сергій Клепач. Однодумців він знайшов і у навколишніх селах – Гурівці, Благодатному, Варварівці, на рудниках Кривого Рогу, навіть на території нинішньої Донеччини, але збройної потуги, звісно, не було. У травні 33-го ГПУ розстріляло Сергія Клепача та кількох його побратимів, ще майже 50-тьох відправило у табори.
І моральний закон в мені…
Голодом знищували не тільки українське селянство, вбивали споконвічні народні традиції вітальності, щирості, гостинності, взаємопідтримки. Українці, як могли противились цьому. І кожен вчинок людяності у тих умовах – це по суті маленький героїзм. Кількох селян села Гарманівки Зінов’євського району арештували якраз за це. Дмитро Ружаненко у січні 1933-го відмовився везти валку хліба в район (можна собі тільки уявити, як збирався той хдіб і якою цінністю тієї зими він був для селян!). Яків Хлистун відмовився ремонтувати сани, щоб привезти керосин для колгоспного трактора. Іван Гаманенко, виконавець Новоолександрівської сільради тодішнього Новопразького району відмовився арештовувати односельця Архипа Коломійця, який не хотів сплачувати додатковий податок і чинив спротив активістам, що прийшли описувати його майно.
Читайте також: Без 1933-го не було б 2014-го
Є приклади вияву людяності і з боку парторгів та голів колгоспів. Секретар парторганізації із села Дмитрівки Знам’янського району Петро Калина витратив 700 рублів, призначених на культурницькі потреби на самопостачання (як вказано у справі) односельців. Голова колгоспу із цього ж села Олекса Колесник не вживав належних заходів до ефективного проведення хлібозаготівель, за що отримав десять років таборів. Як і голова колгоспу села Лелеківка Петро Зборовський, який саботував план хлібоздачі.
* * *
Це – тільки невеликий зріз матеріалів, де прослідковується спротив українського селянства, організованому владою голодомору. Очевидно, детальне дослідження цієї теми ще попереду. Справи репресованих, передані СБУ в Державний архів, опрацьовані науковою редакцією «Реабілітовані історією. Кіровоградська область». Справ же розкуркулених, які зберігаються у міліцейському архіві, ще по-справжньому не торкалася рука дослідника. Ця робота мала розпочатися ще кілька років тому, але тодішня влада проект закрила.
І все ж, немає жодного сумніву, цей надзвичайно важливий для самоусвідомлення нації пласт минулого буде піднято, названо імена тих, хто не хотів помирати мовчки, до кінця противився насильству та приниженню.