Дагмар Остржанська: «Народ повинен із чимось ідентифікуватися. Певно, що це мова»

У. Т.: Як виникли Чеські культурні центри? То була державна ініціатива?

– Так, це державна ініціатива. Чеські центри підпорядковані Міністерству закордонних справ. Такі заклади існували в «країнах-побратимах» колишньо­­го соцтабору: Румунії, Болгарії, Угорщині, СРСР, Польщі. Після 1989 року й після різноманітних геополітичних змін були засновані нові центри в Західній Європі, Америці, Японії та, звісно, Україні. Загалом більшість наших центрів (а всього їх 22) розміщені на території Європи. Головне їхнє завдання – представлення та промоція чеської культури у світі. Одразу треба згадати, що 1996-го, коли створювали Чеський центр у Києві, заразом велися переговори про відкриття аналогічного Українського центру в Празі. Я не знаю, чому цього не сталося.

У. Т.: Чи достатньо вам презентації сучасної української культури власне в Україні?

– Тут є цікаві місця, але їх треба шукати. В Україні загалом багато всього відбувається, але якось підпільно, мусиш докласти зусиль, аби про щось дізнатися. Або мати знайомих, які це порекомендують. Мало оголошень та афіш на справді якісні заходи. Мене, наприклад, не цікавить мейнстрим, про нього інформації достатньо. Така сама ситуація і з галереями, їх складно знайти, вони приховані у внутрішніх двориках. У Чехії, та й у решті Європи, усе інакше: скрізь на центральних вулицях доступні вітрини галерей і книгарень. Утім, знаєте, в Україні я жодного разу ще не пошкодувала, що витратила час на такі «культурні пошуки».

У. Т.: Які виклики ставить перед вами робота у Чеському центрі в Києві?

– Це досить складна територія. Приміром, у нас, на відміну від аналогічних центрів Москви, Парижа, Нью-Йорка, немає власної галереї, тому мені доводиться самостійно шукати виставковий простір. Але тут я стикаюсь із тим, що для більшості галеристів це не підтримка культури, а бізнес. Звісно, є й меценати, але переважна частина хоче працювати на умовах оренди. У такій безапеляційності втрачається сенс галереї, адже хай там як, а вона повин­­на мати власну драматургію та інтереси.

У. Т.: Якщо говорити про галерейний простір, на думку спадають чеський contemporary art і, наприклад, Давід Черни. Чи є в цій сфері якісь спільні проекти з Україною?

– Хоч як дивно, між нашими країнами ще навіть не підписана угода про міжкультурну спів­працю. Тобто все, що ми робимо, – це шлях «знизу». Але не треба чекати, варто діяти. Так, ми організовуємо семінар для семи мистецьких кураторів. Це буде поїздка в чеські музеї, галереї, виставкові центри з метою ознайомлення та зацікавлення ваших менеджерів. Наступного року плануємо виставку трьох сучасних українських митців у галереї Чеського центру в Празі. Це буде спільно з куратором Миколою Скибою. Навзамін хочемо бачити на наступній українській «Арсенале» наших художників. Неабияк дивуватиме, якщо Чехії і надалі не буде ні на бієнале, ні на Фестивалі скульптури в Ботанічному саду, бо це означає, що вона відсутня на культурній карті світу. Може, це і мій недогляд, але не тільки. Зрештою, Чехія – країна, де живе 200 тис. українців, до нас їдуть навчатися, тож ми просто повинні спілкуватися.

У. Т.: Хто із чеських письменників приїде на цьогорічні українські книжкові події?

– Звісно, книжка для нас також важлива, бо це тривка річ. Наш український партнер – видавництво «Темпора», з яким наступного року готуємо вихід чотирьох найменувань. Разом із Генеральним консульством Чехії заснували перекладацький конкурс, за результатами якого також з’являтимуться книжки. Маємо підтримку, гранти Міністерства культури Чехії на переклади нашої літератури за кордоном. На жаль, про це видавництва мало знають, тому закликаємо їх до співпраці. Окрім того, зараз саме вирішуємо, які письменники приїдуть на Форум видавців до Львова. Попередньо це будуть відомі автори, зокрема Ярослав Рудіш, твір якого «Смерть панку в Гельсінкі» збираємося перекласти. Також готуємо до видання книжку Петри Гулової про українців-еміг­ран­тів, які меш­­кають у Чехії. Ще повинні бути Петр Шабах і його «Лайно горить» та Маркета Банькова із «Казками для дітей». Хотіли би надрукувати три п’єси Вацлава Гавела, що було б хорошим продовженням книжки Даніела Кайзера «Дисидент Вацлав Гавел», яка вже з’явилася на полицях українських книгарень. Ми зацікавлені в подальшій співпраці, бо якщо подумати, то яких чеських письменників чи які твори знають українці? Найчастіше називають лише «Пригоди бравого вояка Швейка» Гашека та оповідання Богуміла Грабала.

У. Т.: Які загальні тенденції сучасної чеської літератури вимогли б виокремити?

– Я вже назвала Петру Гулову, Ярослава Рудіша та Петра Шабаха, їх найбільше перекладають у Скандинавії, Німеччині, Австрії. Майже всі країни-сусіди цих письменників знають. Також є цікава молода авторка Катерина Тучкова. Її книжка «Вигнання Герти Шнірх» торкається дуже складних моментів історії країни. Річ у тім, що чеська врівноваженість часто приховує в собі лінь. Подумайте, ми ж просто не захищали свою державу, коли до нас прийшли німці, не воювали, а здалися – велася оборона тільки навколо кордону. І потім ще був такий момент: після 1945 року в Чехії жило дуже багато німців, яких пізніше просто виселили або знищили. Й книж­­ка Катерини Тучкової якраз про одну таку жінку з Брно, де була велика німецька громада. Будь-який народ тільки з часом може усвідомити свої помилки, бо після війни дуже важко бути справедливим.

У. Т.: Кого з українських письменників знають чехи?

– Ті, хто спеціально цікавиться, із сучасних авторів називають Оксану Забужко, Юрія Андруховича та Сергія Жадана. Власне, ці автори активно відві­ду­ють книжкові події Чехії.

У. Т.: А тим, хто спеціально не цікавиться, що відомо про Україну загалом?

– Пересічні чехи знають про українців лише те, що вони «працюють», їм невідомо про вашу культуру. Я не прихильниця Євро-2012, але після нього багато людей у світі з’ясували, що Україна взагалі є. У схожій ситуації була, коли їздила за кордон 1992 року – тоді на мене дивилися і співчували: «Ага, Югославія! У вас там війна…». У Європі не знали, що є Чехія! Скажімо, у Франції так дивувалися, що у нас є кордон із Німеччиною! Часто думали, що ми біженці… Але Чехії допоміг Вацлав Гавел – не просто президент, митець, а громадянин світу, що відкривав країну іншим. А вам прислужилося Євро-2012, яка-не-яка реклама.

У. Т.: Ви чудово говорите українською! Де ви її так опанували?

– Я вивчала україністику та історію мистецтва в Брно, власне, це моя спеціальність. А потому стажувалася в Києві, працювала в Криму.

У. Т.: Зараз ми спостерігаємо загострення проблеми двомовності в Україні. Як, на вашу думку, слід на все це реагувати суспільству?

– Як відомо, Чехія позбулася цієї проблеми давно: ще 150 років тому стався мовний поворот. Відтоді чеська займає ті самі позиції, що й німецька, а сьогодні ми взагалі вже про це не говоримо. Таке питання не виникало в чехів і тоді, коли ми жи­ли в одній республіці зі словаками.