І це після десятка переробок (підробок) європейських оригіналів уперше! Це робить честь режисеру Девідові Фінчеру, хоча вторинність підходу не додає слави. Але творець «Бійцівського клубу» не міг не спромогтися на щось нове, навіть працюючи в умовах суворого контракту студії зі шведськими правовласниками, навіть маючи урізаний бюджет. При тому що дуже складна, некінематографічно багатошарова й багатолінійна структура фільму все ж залишилася без змін, окремі частини, а відтак і вся колосальна будова стрічки стали чіткішими, яскравішими і… зрозумілішими. Так-так, зрозумілішою, бо шалено важко втримати в голові усі факти та імена в мозаїці, яку складає журналіст, де є його коханка-редактор, помічниця-хакер, клієнт-мільярдер та сім’я з дітьми, онуками, племінницями і племінниками, а ще нацисти, євреї, адвокати-насильники, бізнесмени-злочинці, серійні вбивці…
Щоб виграти час на свої додатки й при цьому залишити сюжет детективу-драми-трилера недоторканим і хронометраж не довшим за виділені 2,5 год, режисер ще більше форсує розвиток кожної окремої ситуації. Відповідь на запитання іде без затримки на обдумування (але дотепно), дія за дією (без вади для уваги). Темп доводиться майже до кліпового монтажу (в якому Фінчер-кліпмейкер – ас), а відтак до напруженості й пришвидшеного серцебиття – відволіктися немає часу. Крім того, кілька доволі жорстоких моментів зі шведського оригіналу він робить ще жорстокішими (що для Фінчера є природним), а один із кульмінаційних (а кульмінацій кілька!) дражливо, по-мазохістськи затягнутим. До цього треба додати зміну героїні: на відміну від оригіналу в римейку Фінчера вона стає більше схожою на людину – в неї з’являються почуття.
Руні Мара, що класно зіграла тепер знакову асоціальну панкушку-хакера Лізбет Саландер, – це, поза сумнівом, ще один успіх для фільму. Як і те, що Денієл Крейґ, граючи журналіста Блумквіста, не зіпсував стрічку своєю квадратною щелепою. Чи зможе новий, але по-старому, по-фінчерівськи жорсткий трилер здобути успіх касовий?.. Тиша.