Я вже збився з рахунку, який рік поспіль триває моя спроба отримати українське громадянство. Вітчизняна бюрократія намагається розтягнути цей процес і зробити його щонайнезабутнішим для мене.
Потрапити до такої міфічної установи, як паспортний стіл, вкрай важко. Він працює лише три дні на тиждень і лише по три години. Якщо хочеш потрапити «на прийом» ,маєш прийти за 30–60 хвилин до відкриття, інакше тобі загрожує просидіти в черзі три години і зустрітися із вироком: години прийому завершені.
Мені все-таки вдалося подати документи торік улітку. Паспортисти сказали, що документ буде готовий протягом шести місяців. Щоб дізнатися про долю мого громадянства у паспортному столі порадили час від часу заходити до Херсонського УМВС. Осінь минала у цих відвідуваннях, позаяк телефон ніхто не знімав чи-то він постійно зайнятий. У листопаді мені радісно повідомили, що ухвалено позитивне рішення щодо мого звернення. Тут я помилково зрадів, що зараз видадуть документ, як це було із посвідкою на проживання. Працівники УМВС мене розчарували: вони відправлять документи назад до паспортного столу, де і видається посвідчення особи.
У квітні вже цього року я завітав до начальника установи, щоб довідатися про хід моєї справи. На що отримав хамську відповідь: «Де довідка?» Потім почалися пошуки моєї довідки про реєстрацію особи громадянином України. Коли я її знайшов, мені повідомили, що треба зібрати ще один пакет документів і знову прийти до начальника паспортного столу. Передбачаю, це не остання зустріч з бюрократичною машиною на шляху отримання громадянства.
Найкумеднішим у цій історії є те, що ця довідка (де-факто наріжний камінь отримання громадянства) підписана начальником ВГІРФО УМВС у Херсонській області 30 вересня 2011 року. Так само в ній зазначено, що від цієї ж дати я набуваю громадянства. Отже, документ блукав між двома установами понад півроку, хоча відстань становить не більше чотирьох кілометрів.
Під час таких візитів до паспортного столу чув не одну історію від людей про те, як їм доводиться стояти в чергах по п'ять – шість місяців, щоб довідатися, чи надійшла довідка для нового паспорту або іншого документа. Звісно, нашій країні ще далеко до електронного документообігу. Але ж не працює навіть примітивна система повідомлення громадян про надходження їхніх документів. Людину змушують проходити принизливу процедуру стояння в черзі, переважно неприємне спілкування з чиновником, під час якого тобі кажуть, що ти ще щось винен.
Механізм функціонування бюрократичної машини в Україні нагадує сюжет із роману Франца Кафки «Процес», де всі події здаються нереальним абсурдом.
Хвороба під назвою «бюрократичний маразм» охопила всі сфери. Останній звіт Світового банку щодо легкості ведення бізнесу Doing Business яскраво ілюструє надмірний рівень бюрократизації України. Наприклад, щоб отримати дозвіл на будівництво, треба витратити 376 днів. У Грузії цей термін становить 74 дні, а в сусідній Білорусі – 140. Грузини можуть зареєструвати власність всього за 2 дні, білоруси – за 10, а українці – за 117 днів. Для виплати податків українським підприємцям треба витратити 657 годин на рік. Щасливі естонці витрачають на це лише 85.
Ірраціональні бюрократичні нашарування перетворюють бюрократа з простого слуги народу, найнятого громадянами виконавця, на пана й успішного бізнесмена. Штучно створені перепони легко долаються грошовим стимулюванням. Повертаючись до своєї історії, зазначу, що занесені у відповідний кабінет 4 тис. грн могли зменшити час отримання паспорту України до трьох місяців.
Бюрократи-паразити заважають жити як простим громадянам, які мусять витрачати особистий час, нерви та гроші у кабінетах, так і бізнесу. Навіщо інвестору вкладати гроші в Україну, якщо левову частку часу та коштів доведеться витрачати на спілкування з надокучливими працівниками державних установ.
Радянський спосіб життя, коли держава думає за тебе, призвела до сучасного бюрократичного апокаліпсису, коли її інституції перетворилися на головних ворогів людей. Обмеження повноважень держави та її ролі в житті окремої людини і цілого суспільства має стати наріжним каменем передвиборчої програми політичної партії, яка розраховує на майбутнє. Бо який сенс отримати підвищення зарплати, більшість якої все одно потраплятиме до кишень посадовця?