Зрозуміло, чому молоді читачі, буває, кидають цю книжку на півдорозі, заплутавшись у численних гілках древа роду Буендіа й нарікаючи на тавтологічність імен, персонажів та їхніх почуттів. Здається, що Маркес вперто, аж до самозабуття, повторює оті «він пішов у свою самотність», «вона сховалася у свою самотність», нанизуючи на вістря схожих переживань шість поколінь описуваної родини. І, вочевидь, треба мати за спиною добрий шмат особистої біографії, перш ніж зрозумієш, що тавтологій у романі немає, а кожна самотність тут, як і в реальності навколо, унікальна й драматична по-своєму. Одним словом, це книжка про досвід життя, яке є цінним у самому собі та в якому взаємозв’язок поколінь важить куди більше за примарні прожекти, що рано чи пізно провалюються, та поривання за небокрай, звідки потім неминуче бажаєш повернутися додому.
Маркес фактично винаходить для відчуття самотності новий сенс, переосмислюючи задушливий трагізм європейського екзистенціалізму. Ні, людина не покинута наодинці з жорстоким і байдужим світом – вона залишається сам на сам із дивовижністю, різноманіттям та величчю світу довкола; їй більше не страшно від самоти, затишно. Автор демонструє читачеві, так би мовити, мінімальний емоційний комплект: переживання, які залишаються за всіх обставин і в будь-якому віці. Це книжка про витривалість людини як істоти, яка прагне жити, відчувати й осмислювати відчуте якомога довше, але також про спокій перед завершенням життєвого калейдоскопа. Навдивовижу зрілий текст для зрілого читача.
Надто романтична та максималістськи налаштована людина може покинути читати цю книжку, проголосивши її надто песимістичною, вимагаючи дії, а не циклічного повторення каскаду схожих імен і характерів. Проте дія в романі Маркеса якраз є – власне, всі його персонажі постійно запалюються найнеймовірнішими ідеями і з головою пірнають у їх втілення. Для деяких дійових осіб, як-от для прапрабабці Урсули та її праправнучки Урсули-Амаранти, постійна діяльність, що перетворює простір та людей довкола них, є просто сенсом існування. Роман переповнений мікросюжетами, багато з яких могли б стати основою інших, не менш вдалих і цікавих книжок. Але в тому гігантському, справді епічному часовому проміжку, який описує Маркес, усі починання, і вдалі, і невдалі, добігають власного кінця й від них нічого не лишається. Полковник Ауреліано Буендіа стає героєм громадянської війни, месником за кривди народу, далі фактично капітулює заради миру в країні, відмовляється від почестей, від ордена з рук президента, якого не поважає, і помирає у дворі свого будинку, на вулиці, яка названа на його честь. А втім, оскільки влада хоче замовчати епізоди давніших вдалих народних повстань і вилучає відповідні сторінки з підручників історії, то вже через три покоління його правнук вважатиме, що хлопчиків у родині називають Ауреліано, бо вони живуть на вулиці цього імені. А ось біографія Ауреліано Похмурого, сина полковника Ауреліано. Він з’являється невідомо звідки, адже батько прижив його (як і його 16 братів) десь за роки блукань під час громадянської війни, далі засновує фабрику льоду, щоб у містечку не було так спекотно, потім ініціює прокладання залізниці, щоб продавати свій лід у всьому краї. Завдяки їй до колись глиняного Макондо приїжджають американські ділки й воно розростається у велике місто. Потім починаються робітничі бунти проти експлуатації, в Ауреліано Похмурого поцілює найманий убивця, демонстрантів розстрілюють, а бананова компанія, покинута працівниками та інвесторами, потроху занепадає. Залізниця теж зрештою іржавіє. Все, і над цим сюжетом западає завіса. Але Маркес не песиміст, він просто демонструє, що плин історії, самого життя масштабніший за тривання окремого сюжету чи біографії. Треба мати мужність і просто сонячний оптимізм, щоб визнавати: нове починається там, де старе гине. Для життя конче потрібна смерть.
Звідси, з таких міркувань і постає іронія, якою пронизаний увесь текст. Застосовано вельми складну авторську оптику: Маркес прикидається, ніби бачить світ наївно, очима дуже простих людей, багато з яких у його творі заледве вміють писати. У низці випадків це майже дитячий погляд, який спостерігає, фіксує, але не осмислює. Й лише різноманіття тих епізодів та багатоповерховість/багатошаровість усієї будівлі роману засвідчують нам глибину інтелекту, яким його було створено. Іронія пасує тому світу, в якому все постійно змінюється. Вона ж забезпечує баланс між переконаннями самого автора, які він вважає за потрібне висловити, та його переконанням, що нав’язувати нічого, навіть правильні думки, не можна.
Тому такими відсторонено-дивними є епізоди громадянських протистоянь, бунтів – нам може навіть здатися, що Маркес залишається аполітичним. Це не так ні в книжці, ні в його житті, де він постійно писав для опозиційної преси. Що ж до «Ста років…», то маємо тут передусім відверте небажання автора просякати будь-яким, традиціоналістським, національним, ліберальним чи революційним, пафосом, а також його наполегливе бажання показати, що вся ситуація з політичними протистояннями набагато складніша, ніж її чорно-біло подає чиясь пропаганда. Дві третини книжки десь там за лаштунками основних подій, консерватори постійно більш чи менш гостро конфліктують, а то й воюють із лібералами. Це відгомін так званої 1000-денної війни, в якій брав участь дід Ґабріеля Ґарсіа, а також громадянської 1948–1958 років, окремі епізоди котрої бачив і молодий журналіст Маркес. Нагадаю, наш автор із Колумбії, про яку в нас досі безліч недвозначних стереотипів.
Консерватори постають шахраями, які фальшують вибори і переслідують ліберальних кандидатів, звинувачуючи їх у безбожності та масонстві. Маючи владу, вони здатні на перегини та звірства. Ліберали безсило-опозиційні й зацитькують революцію в обмін на незначні поступки. Революціонери жорстокі. Ділки з іноземної бананової компанії захланні. Кожному важить принцип, а також власне засліплення, жадоба, яка вимагає собі більше влади, більше грошей, території, крові… Бунт спалахує стихійно, коли вже несила терпіти сваволю поліцейської влади, але завершити війну, як десь на половині книжки усвідомлює полковник Буендіа, набагато важче, ніж її розпочати. Проте політична логіка, що вимальовується у книжці, безжальна: жадібність і жорстокість неминуче будуть покарані. Як не людьми, то часом. Водночас і складно, і трагікомічно бути карателем чужих провин. «Пам’ятай, куме, це не я тебе розстрілюю, а революція», – каже ліберал полковник Буендіа. «Лайно ти, куме», – відповідає йому консерватор генерал Монкада.
Роман Маркеса перший раз, як правило, читають швидко, перестрибуючи з покоління на покоління, плутаючи численних Аркадіо, Ауреліано та Ремедіос, які всі є одне одному тітками, дядьками, братами, сестрами, племінницями, похресниками, одне слово, родичами. Для Габріеля Гарсії важливий інцестуальний код, а тому відверто еротичні сцени можуть і шокувати, і смакувати. Поетичність, із якою описано весь предметний і природний світ книжки, вишукана, видима одразу і вражає з першого прочитання. Але читати «Сто років…» обов’язково варто вдруге. І цього разу роман хочеться проживати і продумувати – там вельми багато вдалих спостережень та влучних прозрінь мудрого письменника з країни, у якій завжди жилося складно, незважаючи на патетичні заяви кожного наступного президента та уряду, а може, й саме через них. Маркес, попри його гаданий песимізм, допомагає поглянути на життя оптимістично, пам’ятаючи, що воно все одно йтиме своїм шляхом і його змінність є єдиною незмінною категорією, яку бачить перед собою людина.