Доки приїхала швидка, людина померла. Згодом лікар клініки скаже, що намагався врятувати постраждалого, однак не зміг. Певно, було запізно. За цим сухим переліком фактів криється очевидність, що байдужість стала нормою. Вразливі українці щодня нарощують ментальні шари броні, яка щоразу збільшується й зрештою починає заважати вільно рухатися. Ця товстошкірість притлумлює емпатію – здатність співпереживати іншому. Здається, ми втрачаємо людяність. Це «ми», на перший погляд, є абстрактним, адже коли спостерігаєш за поведінкою окремих людей, бачиш, що керуються вони ніби й непоганими намірами. Утім, звідки ж тоді беруться ті, хто з байдужістю, а часом і ненавистю відвертаються одне від одного? Ті, хто знецінює поняття гуманності? Ті, хто вважає, що моральні норми – це якийсь сміховинний анахронізм, про який згадувати у пристойному товаристві не комільфо.
В ситуації тотальної недовіри суспільство вдягає захисний панцир цинізму і грубуватого прагматизму. «Порєшать» і «наєхать» стають основними активними дієсловами, витісняючи «допомогти» і «зрозуміти». В тренді «пробивні» без зайвих рефлексій, для яких слово «лох» – діагноз ганебної хвороби, симптомами якої нерідко є доброта і порядність. І йдеться не лише про бізнесменів та їхнє відоме «нічого особистого» і про політиків, які перманентно «розводять» електорат «як кошенят», а й про представників «світського життя», «інтелектуалів» та інших «лідерів думок», які зазвичай протиставляють себе несвідомій «біомасі». Всі ніби втратили здатність чути іншого, бо кричать одночасно. Серед такого галасу до вух долітають лише найгучніші гасла, часто побудовані на ворожості й агресивному невігластві. Глибоко відчувати нині небезпечно, як і забагато думати. Краще бути гнучким у діях та дерев’яним в емоціях і не брати зайвого в голову. Байдужість комфортна. Не помітити людину в біді значно легше, ніж щось зробити. Перед випадком із пораненим чоловіком сталася подібна ситуація – в метро померла від інсульту людина, на яку не звернули уваги, прийнявши за п’яну. І це зробили не якісь там соціопати чи мізантропи, а пересічні громадяни. Не претендую на роль морального авторитета, щоб засуджувати їх, не знаю, чи змогла б у такій ситуації відреагувати вчасно. Але бачу, що це тривожна тенденція, про яку треба говорити.
Довкола чимало жорстокості. Її постійно підживлює інформаційний простір. Телебачення і жовта преса полюбляють повідомляти ледь не з анатомічною точністю, хто кого вбив, зґвалтував, наніс тілесні ушкодження. До жорстокості привчають, вона стає звичною. Та й люди не надто чинять опір, натомість відсторонено смакують чужі біди, тішачись, що ті їх оминули. Стиль ведення політики також демонструє «посполитим», що не варто особливо «паритися», людяність для слабаків, виживає найсильніший, гомо гоміні люпус ест. Доки триває специфічна еволюція української політики, громадяни прилаштовуються, сприймають чужі агресивні правила за норму. Навіть знаходять виправдання. Відбувається підміна понять: корупція стає всього лише «зв’язками із потрібними людьми», безкарність – «вмінням викрутитися», підлабузництво – «кар’єрним зростанням», хамство – «спроможністю постояти за себе». Те, що спочатку шокувало у діях влади, здається стандартним, загальноприйнятим, у такий спосіб у суспільній свідомості узаконюється беззаконня. Не бути аморальним означає бути на маргінесі, – поза пароплавом сучасності. Звісно, є люди, які пручаються. Про тотальність не йдеться, радше про викривлені етичні орієнтири, які приймає конформістське середовище. Соціологи кажуть, що структура суспільства в будь-яку епоху поділяється на 70% людей, які тяжіють до того, щоб «бути, як усі», решта обирає свій шлях. Традиційно ця більшість приймає запропоновані правила гри, навіть якщо вони жорстокі та примітивні.
Нинішня соціальна модель для наслідування, на жаль, бездушна і безперспективна. Однак водночас і вразлива, адже не константна. Їй можна протидіяти, подолавши інерцію, впливаючи на ті дрібні рішення, що змінюють загальну картину зневір’я та стагнації. Здається, це складніше, адже потребує зусиль, часу, нервів, але інакше ми не виборсаємося з багна. Можна почати з елементарного: не дивитися зомбоящик, не сприймати нав’язуваний примітив, маніпулятивний політичний шлак, не вдаватися до підлих маневрів, не засмічувати природу, не ходити на проплачені мітинги, не вірити в те, що «бабло» неодмінно «побєждаєт зло». Іноді ж достатньо просто доброго слова чи справи. Це аж ніяк не утопічний сценарій, чи не так?