Кожна епоха будує власну синтезу щодо своєї спадщини. ХІХ століття проєктувало еволюціонізм на літературу, вірило в ідею прогресу й історичної тяглості. ХХ століття мислило технічно, пропонуючи синусоїду з рухом від раціональних до ірраціональних епох. Сьогодні ми шукаємо власні способи, щоб осмислити літературну спадщину.
Олена Галета пропонує антропологічну перспективу літературознавства не заради мертвих класиків, а задля живих читачів. Її книжка «Нова словесність» — про літературу як засіб генерування спільного поля смислів для спільноти. А Ростислав Семків у «Пригодах української літератури» пише про сильні книжки, що залишаються з нами: від майже романтика Сковороди до часом постмодерніста Жадана. Це розмова про те, чому деякі тексти й далі промовляють до нас.
Спільнота активних читачів
Олена Галета. Нова словесність: українська література в антропологічній перспективі. — Львів: УКУ, 2023
Докторка філологічних наук Олена Галета відома за книжкою «Від антології до онтології. Антологія як спосіб репрезентації української літератури кінця ХІХ — початку ХХІ століття».
У новому виданні авторка розмірковує про те, «чим модерна українська література, якій довелося розвиватися, зокрема, в умовах тоталітаризму ХХ століття та постколоніальної ситуації кінця ХХ — початку ХХІ століття, може бути цікавою не тільки для внутрішнього, а й для зовнішнього читача». Запропонована відповідь доволі несподівана, проаналізовані тексти зовсім не мейнстримні.
У п’яти розділах розглянуто драматичні поеми Лесі Українки, прозові чернетки Богдана-Ігоря Антонича, тревелоги Софії Яблонської, поезію Майдану й антологію письменницьких голосів Тетяни Терен. Дослідницькими запитаннями є активна роль читача, його самоусвідомлення через чуйність до інших, голос як свідчення й подолання травми, формування літературного середовища як канонотворчої спільноти.
Проаналізовані в книжці літературні явища викликали нерозуміння сучасників через невідповідність читацьким очікуванням і досі перебувають поза увагою традиційних історій літератури. Менш регламентовані за канонічний європейський жанр роману, ці межові форми засвідчують «самостановлення особистості за допомогою письма і народження літератури у процесі артикуляції й естетизації спільного культурного досвіду».
Іншими словами, це відповідь на запитання, де наші великі романи. За тих обставин, в яких випало творити українським митцям, постали альтернативні художньо-документальні жанри, що не лише розповідають історії, а й напрацьовують способи долання травми й культурної комунікації.
«Нова словесність» — це запрошення поміркувати, яку роль відіграє література в суспільному житті й особистому досвіді, особливо в складних обставинах — а коли вони в нашій модерній історії були сприятливими?
Проблематика й поетика творів Лесі Українки суголосна творчим пошукам європейських модерних драматургів — Гауптмана, Ібсена, Метерлінка. Однак для звиклих до етнографічно-побутового театру сучасників мисткиня, за власним визначенням, лишалася «почитаємою, но не читаємою». Її малі драми «Вавилонський полон», «На руїнах», «На полі крові», «Йоганна, жінка Хусова» кидають виклик читачеві, встановлюють нові стосунки між автором і аудиторією.
Вавилонський полон — один з найпоширеніших біблійних сюжетів в українській літературі ХІХ століття. Митці від Тараса Шевченка до Якова Щоголева оплакували в такий спосіб становище Батьківщини. Леся Українка в однойменній драматичній поемі зображує словесний змаг співця Елеазара з юрбою поневоленого народу, а Олена Галета порушує питання, чи зможе ця юрба стати спільнотою. Драматична поема «На руїнах» також спонукає до роздумів над тим, що для визволення потрібні бажання й праця самого народу. «На полі крові» — це сюжет про Юду, який, на думку Олени Галети, змушує читача ухвалювати власне рішення й тлумачення наперед відомого завершення історії. Драматичний етюд «Йоганна, жінка Хусова» пропонує нову комунікативну модель в умовах екзистенційної невизначеності. Зрештою, авторська стратегія Лесі Українки формує імпліцитного читача, драматизм у її текстах — це драматизм пошуку власної відповіді на складні світоглядні питання.
Наступна частина книжки присвячена дослідженню творчості не як результату, а як процесу на матеріалі незавершеного роману Богдана-Ігоря Антонича «На другому березі». Дотеперішні поодинокі дослідження через відсутність фіналу фіксували гіпотетичність будь-яких припущень про роман, зокрема опублікованих за життя Антонича фрагментів.
Натомість Олена Галета пропонує поглянути на саму процесуальність творення: як формується художній світ і народжується герой. Бо, зрештою, не лише докінчений сюжет цінний у тексті, особливо коли йдеться про поетику митця штибу Антонича. Авторка фіксує в його прозі «формування нового типу модерної чуттєвості», що виходить на трансперсональний та інтермедійний рівень через афективні «враження» й «зворушення».
Мандрівниця, авторка тревелогів і сучасниця Антонича Софія Яблонська також працювала над романом, який не завершила. Її відвага запропонувати власну «картину світу» була викличною щодо панівної традиції. У своїх текстах вона варіює мотив екзотизації та культурних відмінностей. Мандруючи світами й почуваючись чужинкою серед своїх, Яблонська формує власну ідентичність і культурну належність. Олена Галета вбачає причину тривалої невідомості талановитої письменниці в суспільно-політичних чинниках. Для бездержавної нації література була насамперед формою збереження національної традиції та розповіддю про себе як про загрожену спільноту. Відкритий до інакшості погляд Яблонської довго був не на часі.
Розділ про поезію Майдану підсвітлює, що революція в прямому етері вже ніколи не буде втілена в слова так, як це можливо було зробити під час тих подій. Бо далі почалася війна, і для великого роману ця оптика не може бути проігнорована. Індивідуальне й колективне досвідчування конкретного моменту Революції гідності встигла вхопити саме поезія. Це історія про те, що «стосунок між дійсністю й літературою незворотно змінюється після смертоносного насильства». Метафора стала мертвою, усталені вислови втрачають переносні значення. У новій реальності ми спромагаємося лише на крик чи німування. Винаходити нову мову для нової реальності здатна саме поезія. До того ж, окрім окремих віршів, у цьому контексті важить багатоголоса форма їхнього представлення — переважно антології, колективне висловлювання. На думку Олени Галети, «у час розпаду й травматизації індивідуального мовлення антологійні колекції стали спробою створення цілісного образу фрагментованої реальності».
Поняття сучасних класиків для багатьох звучить незвично (сказати б неканонічно). Однак тридцятиліття — рубіж поколіннєвих змін. Тож нам таки вже час сприймати сучасність як історію. В останньому розділі, присвяченому (ре)концептуалізації української літератури періоду незалежності, авторка аналізує тритомне видання «RECвізити. Антологія письменницьких голосів» в упорядкуванні Тетяни Терен. Багатоголоса розповідь зображує літературу як особисто пережитий і суспільно значущий досвід. Роботу над проєктом розпочали 2013 року, подальші події підвели риску під історико-літературною епохою. Відтоді радикально змінились і теми, і техніки письма, тому антологія стала усвідомленою рефлексією представників різних поколінь про період, який водномить завершився після початку війни. Це продовження — на новому витку — роздумів про спільноту як транспоколіннєву формацію, про роль читачів й авторів, про можливості альтернативної історії та пошук форм для ословлення посттоталітарного, постколоніального, посттравматичного досвіду.
«Нова словесність» — це такий глибокий аналіз текстів, виважено організована структура й ретельний добір найбільш відповідних теоретичних концептів, що таке методологічно оновлене літературознавство не може не захоплювати.
Порушені в книжці питання з нашого літературного й позалітературного життя такі складні й болючі, що інтелектуальна відвага авторки заслуговує на пошану.
Ростислав Семків. Пригоди української літератури. — Київ: Темпора, 2023
Що робить тексти сильними
Надто довго канон української літератури формувався з політичних, а не естетичних позицій. Нинішня шкільна програма — такий собі кентавр, що поєднує книжки, які вважали потрібними до прочитання в різні періоди національного шкільництва без огляду на справжню вартість і втрату актуальності. Літературознавець Ростислав Семків пропонує лишити в каноні справді сильні тексти, «буквально шедеври». І пояснює, чому ми їх такими вважаємо, які класичні книжки читаємо без примусу.
Вислів про те, що історію переписують, давно став мемом. Однак і канон також: він містить ідею сталості, та насправді дуже динамічний. Лише на наших очах, від часів незалежності, канон встиг змінитися кілька разів. І це природно. Бо що, зрештою, є класикою? Те, що вивчають у класі й перевидають у серії «Шкільна програма»? Чи критерієм є якраз те, що книжку читають не з обов’язку чи для годиться, а з власної цікавості.
Коли екранізують, перетворюють на комікси, цитують на торбах і футболках, надихаються для створення нових текстів. І визнання це має бути на всіх рівнях: від академічної спільноти до широкого загалу.
Автор підкреслює, що ґрунтується на традиції, тому починає з лаконічного огляду історій української літератури й критеріїв, якими керувалися їхні автори. Пишучи про романтизм, вказує на його витоки — готичний і сентиментальний, із жагою до містики й перевагою чуттєвості над раціоналізмом.
У цьому ключі традиції звучить і теза про те, що Сковорода — наш перший класик нової української літератури. Він підсумовує колосальний огром середньовічної й барокової літератури та є вагомою фігурою для наступних письменників — від Шевченка до неокласиків і далі. Та й оцінка «Енеїди» не лише як жартівливого тексту, а як замаскованої пам’яті про славу козацьку заснована на традиції пошанування Котляревського як «батька».
У проміжку від Сковороди до Шевченка сталася фундаментальна зміна: українська література розширила свою аудиторію, звертаючись не лише до освічених читачів, а й до тих, хто «лише мав стати освіченим». Проблемою це стало наприкінці ХІХ століття, коли перший складник — звернення до освічених читачів — ледь не зник, а естетика цілковито поступилася місцем ужитковості. Скажімо, Франко «хотів собі інтелектуальних читачів», але мусив займатися просвітницькою роботою.
Структура книжки виразно авторська. Наприклад, виклад про романтизм сягає екскурсу про причини популярності «Києво-Печерського патерика», достовірність «Слова о полку Ігоревім» і готичні зойки в «Історії Русів». Насправді це історія про те, як читали класиків люди ХІХ століття.
На думку автора, ці мортидні тексти «інфікували українських романтичних авторів чорними барвами випробувань, жахів, битв та поразок», як англійський готичний роман породив Едґара По. Контекстів автор пропонує багато, часом зовсім несподіваних, але дуже переконливих. Інколи дуже особистих, як-от про догляд Коцюбинського за борідкою.
Не бракує й альтернативних історій. Точніше, знання контекстів дає змогу побачити потенціал митців, не розкритий через суспільно-політичні, дедалі більш несприятливі чинники. Зокрема, Микола Гоголь, що прагнув викладати в Київському університеті, цілком міг би стати центральною постаттю українського романтизму ще до Шевченка й почати писати українською, як інші спочатку російськомовні автори — Гулак-Артемовський, Гребінка, Боровиковський.
До того ж контексти світової літератури так пасують нашим нинішнім уявленням про себе, їх так бракувало в нашому дотеперішньому викладі історій літератури. Чому б не синхронізувати Гоголя з Дікенсом і сестрами Бронте, а Лесю Українку — з Толкіном? Ростислав Семків часто послуговується займенником «ми», пишучи про «нашу літературу», «наш канон». Водночас це дуже авторська історія літератури. Наприклад, «Наталку Полтавку» інтерпретовано як першу феміністичну п’єсу, де героїня, така собі гендерна інверсія Енея, також виходить сухою з води й біди. Франка схарактеризовано як попередника екзистенціалістів, Коцюбинського названо магічним реалістом за 50 років до Ґабріеля Ґарсії Маркеса.
До українського письменства чудово надаються світові здобутки в галузі теорії літератури. У фрагменті про «Лісову пісню» сказано, «як зафіксував би канадський літературознавець Нортроп Фрай…» — і от уже мрієш, коли західна академія не називатиме славістикою схиляння перед толстоєвским, а наводитиме приклади з українських текстів — справді вартісних.
«Фантастична вага української реалістичної літератури полягає в тому, що вона взагалі була», — виносить присуд автор, не лукавлячи із читачем щодо власних симпатій. А на наступних 500 сторінках розповідає про модернізм і те, що було після. Коли вже письменники служили не народові, а красі. Якщо вони, звісно, не були соцреалістами.
Автор майже не проводить паралелей із сьогоденням, але часом вони таки виникають. Хвильовий і Зеров зробили свідомий вибір на користь українства, хоча починали російською. Чимало модерністів мали комбатантський досвід.
«З-поміж п’яти наших найкращих прозаїків 1920-х одного довели до самогубства, двох несправедливо звинуватили й розстріляли, ще двох переслідували та змусили замовкнути. У нашій літературі ХХ століття ні в кого немає достатньо часу — одразу головне, а далі біографічна крапка».
У «короткому ХХ столітті» тривав довгий модерністський проєкт української літератури, коли вісімдесятники відкривали для себе митців 1920-х і підхоплювали обірвану нитку модернізму. Це в певному сенсі також про потенційну літературу, про яку пише й Олена Галета.
Книжка Ростислава Семкова є помічним дороговказом для зацікавлених читачів, яких нині стає дедалі більше, про що свідчить попит на видання класики. Для них навіть виділені гайди з першочергового прочитання на кшталт «Література зрілого модернізму — це найкраще, що поки трапилося з нашою писемною цивілізацією після пожежі в Александрійській бібліотеці», «Ольга Кобилянська є найсильнішою авторкою української прози до приходу в літературу Оксани Забужко».
Ще виклад Ростислава Семкова дуже інтертекстуальний. Нестерпна важкість буття Шевченка, краса й сила текстів чільних авторок і авторів української літератури… Навіть якщо знаєш фактаж, читати цікаво хоча б заради цього відчуття інтелектуальної, іронічної та наповненої сенсами розмови. Аналітичні узагальнення дають нагоду сформувати власну думку про те, що робить тексти сильними.
Книжку доповнюють акварельні портрети класиків від художниці Ольги Глумчер і цитати, що характеризують класиків, точніше, спонукають негайно братися читати, як закликає автор.