Читанка, підробіток, переклад і розрада: Тарас Шевченко як читач давньої української літератури

Думка про те, що з «Енеїди» Івана Котляревського почався новий відлік української літератури, усталилася настільки, що популярні виклади про наше красне письменство звикли починати з 1798 року, ігноруючи попередні 800 років книжної культури. Сучасники Котляревського здивувалися б — для них те, що сьогодні називають «давньою українською літературою», було ще живою традицією. І для Тараса Шевченка теж.

«Нову» українську літературу» в той час знало дуже вузьке коло (Шевченко ознайомився з нею вже після знайомства з Євгеном Гребінкою і входження в мистецьке середовище). Тимчасом давню, книжну (хоча на той час — переважно рукописну, а то й усну) літературну традицію в ХІХ столітті знали всі, хоч і на різних рівнях заглиблення. Пригадаймо, що старий Омелько в «Кайдашевій сім’ї» знав апокрифи про святу Параскеву П’ятницю, а Семен Сухобрус у «Хмарах» того-таки Івана Нечуя-Левицького пишався читанням «Києво-Печерського патерика». Барокова книжність була розлитим у народній стихії, переписаним у рукописних збірниках, оброслим легендами першоджерелом мудрості, що утривалювала давність спільноти, яка ще не цілком усвідомлювала себе.

Читайте також: Читацькі м’язи й формування спільноти: оновлене знання про літературу від Галети й Семкова

Бароковий вишкіл у ХІХ столітті

Отож перші книжки в житті Тараса Шевченка — почуті від дорослих і прочитані самотужки — сьогодні назвали б пам’ятками ранньомодерного письменства. У поемі «Гайдамаки» згадано, як по неділях батько читав у сім’ї вголос «Четьї-Мінеї» — житія святих за місяцями, які опрацював і видав у чотирьох великих книгах у 1689–1705 роках Димитрій Туптало.

В «Автобіографічному нарисі», написаному наприкінці життя, Шевченко писав про свою освіту: «По мно[го]тяжком двухлетнем испытании, прошел он Граматку, Час[ос]ловец и наконец Псалтырь».

«Граматкою» називали церковнослов’янський буквар. Перший український буквар вийде лише 1857 року зусиллями Пантелеймона Куліша. А в 1861 році Шевченко й собі укладе та видасть власним коштом українськомовний «Буквар південноруський» для учнів недільних шкіл. Куліш не схвалив і кпив: «Почав Кобзарем — закінчив Букварем».

Другою книжкою в лектурі малого Тарасова був «Часослов» — збірник молитов і пісень для щоденних церковних служб, який використовували як читанку для навчання читання. «Часослов» 1616 року став першою книжкою, надрукованою в Києві, у друкарні Печерського монастиря. Видання містило уривки з Біблії, піснеспіви Антонію і Феодосію Печерським, княгині Ользі, князю Володимиру, Борису і Глібу, київським митрополитам. Згодом «Часослов» неодноразово перевидавали для церковних і освітніх потреб.

Читайте також: Про що розповідає і про що мовчить київський Музей книги

Третя книжка — «Псалтир», книга псалмів, що теж правила за читанку. Із цієї книжки та рукописних збірників духовних віршів у дяківській школі починається знайомство Шевченка і з поезією, і з книжною мовою високого стилю. Згодом він створить власні переспіви Давидових псалмів, найвідоміший із яких — «На ріках круг Вавилона», де доля полоненого народу Ізраїля прочитується як доля закріпачених українців.

Читайте також: Homo viator. Про мобільність барокової людини в ранньомодерній Україні

Покуштував Шевченко й життя мандрованих школярів, які заробляли вмінням читати. У тій-таки автобіографії Шевченко пише: «Дьячок, убедившись в досужестве своего школяра-попыхача, посылал его вместо себя читать Псалтырь по усопших крепостных душах, за что и платил ему десятую копейку яко поощрение».

В автобіографічній повісті «Княгиня» (1853) Шевченко деталізує:

«Взявши свою таблицю, каламар та псалтир, пішов я до п’яного стихарного дячка в школу та й оселився в нього, як школяр-робітник. Тут починається моє практичне життя. Перебування моє в школі було досить некомфортабельне. Добре ще, коли траплялися на селі покійники (прости мене, Господи!), тоді ми ще сяк-так перебивалися; а як ні, то просто по кілька днів поспіль голодували: іноді ввечері возьму, було, я торбу, а вчитель возьме в десницю посох дебелий, а в шуйцю сосуд скудельний (не гребали ми й напоями, як грушевий квас тощо) та й підемо по-під вікнами виспівувати “Богом ізбранную”. Іноді принесемо таки дещо в школу, а іноді й так насухо прийдемо, тілько що не голодні.

Я знав мало не ввесь псалтир з пам’яті й читав його, як казали мої слухачі, “виразно”, себто голосно. Завдяки такому моєму “досужеству”, не поховано в селі ні одного покійника, щоб над ним не читав я псалтиря. За читання його давали мені книш і копу грошей, які я віддавав учителеві, як його прибуток, а він уже від щедрот своїх наділяв мене п’ятаком на бублики».

У вірші «А. О. Козачковському» Шевченко згадуватиме дитинство в товаристві барокових текстів:

…куплю

Паперу аркуш. І зроблю

Маленьку книжечку. Хрестами

І візерунками з квітками

Кругом листочки обведу

Та й списую Сковороду

Або «Три царіє со дари».

У повісті «Наймичка» (1854) персонаж «був не від того, щоб послухати, як пан-отець Нил грає на гуслях та отець диякон “Всякому городу нрав і права” й таке інше співає». Пісні на слова Сковороди виконували й кобзарі, яких слухав малий Тарас. А вертепний кант «Три царіє со дари» на Різдво співали мандровані дяки, вихованці Академії, що ходили селами на свята для заробітку.

У дяківській школі Шевченко вперше милувався книжкою з бароковими гравюрами-«кунштиками». Пізніше як співробітник Ареографічної комісії також цікавився стародруками, і під цим впливом частину заголовків у рукописній збірці «Три літа» митець виконав як стилізацію урочистого каліграфічного півуставу мазепинської доби. А про кількість церковнослов’янізмів у поезії Шевченка й говорити годі.

Культурна спадщина Гетьманщини

Коли Шевченкові «тринадцятий минало», він служив у кирилівського священика Григорія Кошиця й супроводжував його сина до Київської семінарії, отже, ще в ті часи вперше відвідав Київ і міг милуватися бароковою старовиною. У його п’єсі «Назар Стодоля» (1843) йдеться про те, що і сотник Хома Кичатий, і козаки Назар Стодоля та Гнат Карий навчалися в братській школі на Подолі. Та й назва Кирило-Мефодіївського братства є наслідуванням православних братств XVI–XVII століть.

Згодом, працюючи з Михайлом Сажиним над альбомом «Краєвиди Києва», Шевченко створив акварель «Давні фрески Софійського собору». На ній зображено бічний приділ Йоакима й Анни з давніми фресками ХІ століття. Їх було затиньковано на початку XVIII століття, а згодом випадково виявлено 1843 року та поновлено темперними фарбами протягом наступних трьох років — тоді Шевченко їх і споглядав.

У Шевченковому образі «святого Києва» виразно відлунюють барокові ідеї «богоспасаємого града» і «другого Єрусалима», зокрема в поемі «Варнак»:

Мов на небі висить

Святий Київ наш великий.

Святим дивом сяють

Храми Божі, ніби з самим

Богом розмовляють.

Дивлюся я, а сам млію.

Тихо задзвонили

У Києві, мов на небі…

О Боже милий!

Який дивний Ти.

Читайте також: Наші ментальні мапи. Ренесансна фортифікація й барокові сади

Бароковий культ Діви Марії Шевченко також успадкував з акафістів і втілив в епітетах: «Благословенная в женах», «великая в женах», «Всеблагая», «Всесвятая», «Пренепорочная», «Преправедная», «Пречиста», «Скорбящих Радосте». Зокрема, за основу поеми «Іржавець» він узяв легенду про те, як Іржавецька Божа Мати (із села Ржавець біля Ічні на Чернігівщині) плакала, прохаючи Всевишнього заступитися за Україну та козацьке лицарство.

Леонід Ушкалов аргументовано доводить, що Шевченко знав такі фундаментальні пам’ятки літератури українського бароко, як «Требник» Петра Могили, «Мандри по святих місцях Сходу» Василя Григоровича-Барського, книжку Йоаникія Галятовського «Скарбниця потребная і пожиточная» про чудеса Єлецької Богородиці, літописи Самовидця, Григорія Граб’янки, Самійла Величка. Шевченкова візія української історії значною мірою сформувалася під впливом козацьких літописів та «Історії Русів». Наприклад, Самовидця Шевченко читав ще в рукописному списку, який виявив 1843 року Пантелеймон Куліш і за яким через три роки опублікували пам’ятку.

Читайте також: Як видавали українську класику в минулому столітті

Власне, барокове історієписання слугувало для Шевченка не лише джерелом знань та поетичного натхнення, а й підтримувало дух у неволі й розлуці з Батьківщиною. У листі із заслання до Осипа Бодянського від 1850 року поет просить: «мені, коли буде твоя ласка, пришли Кониського [Історію Русів. — Авт.], добрее зробиш діло, нехай я хоч читатиму про нашу безталанную Україну, бо я вже її ніколи не побачу! Так щось серце віщує! Пришли і напиши, коли буде ласка, по адресу: в Оренбург Карлу Івановичу Герну — в генеральний штаб, — а мене на адресі не упоминай, цур йому, він знатиме по штемпелю».

У листі від 1852 року він повторює своє прохання:

«Окрім душевних мук, які я тепер терплю, я не маю, зрештою, окрім солдатської порції, нічого зайвого, не маю, нарешті, бідного рубля грошей, щоб хоча б святці виписати, не кажучи вже про журнал, — ось яке горе здолало! Просити соромно, а красти гріх, що тут робити? Я думав, думав та й вигадав ось що: витраться трохи задля в’язня й надішли мені літопис Кониського чи Величка, велике скажу тобі спасибі.

З часу мого вигнання я жодної літери не прочитав про нашу бідну Малоросію, а те, що знав про її минуле раніше, то й те мале швидко забуваю, і твій подарунок буде для мене істинною радістю. Послав би я тобі грошей на цю книгу, та, їй-богу, нема. В усьому укріпленні лише один лікар виписує дещо літературне, а решта ніби й грамоти не знають; тож у нього, у лікаря, коли випросиш що-небудь, то тільки й прочитаєш, а то хоч сідай та й плач».

На засланні в Новопетровському укріпленні Шевченко згадує юнацькі роки і у віршах, і в прозі. І серед цих згадок часто виринають тексти українського бароко.

У повісті «Наймичка» при згадці про покриток Яким називає житіє Марії Єгипетської, в інших епізодах згадано житіє Симеона Столпника, псалом «Боже, в помощ мою вонми», молитву до Богородиці «Нескверная, неблазная», кант на слова Димитрія Туптала «Ісусе мій любезний». У «Наймичці» «усе духовенство заспівало гуртом: “О, всепітая Мати”, далі: “Богом ізбранну Мати Отроковицю Діву”, потім: “О, горе мені грішнику сушу”».

У повісті «Капітанша» (1855) Варочка читає житіє великомучениці Варвари, чиї мощі зберігаються в Києві з ХІІ століття. У «Близнятах» персонажі віднаходять розраду в Києво-Печерському патерику, зокрема в житії «преподобного мученика Мойсея Угрина, за ціломудріє пострадавшого от некія блудния болярині…» — «лицем зело красния, а серцем аспиду подобния».

Галерея національної історії

Перші ілюстрації Шевченка до сюжетів із середньовічної й ранньомодерної історії України — також доволі ранні, ще до навчання в Академії мистецтв, що засвідчує питомість цього пласту рідної культури для молодого митця. Зокрема, 1836 роком датований малюнок «Смерть Олега, князя древлянського». Барокові інтелектуали кола Петра Могили активно вибудовували спадкоємність між Руссю і власною сучасністю, ця тяглість не викликала в них сумнівів.

Читайте також: Література Русі в оптиці українських медієвістів, російських пропагандистів і західної академії

У наступні кілька років Шевченко зображує «Смерть Богдана Хмельницького» і «Козацький бенкет», який ще називають «Прийом Богданом Хмельницьким польського посольства на чолі з Адамом Киселем в лютому 1649 року в Переяславі». Цілком шляхетні сюжети з історії українських еліт, ще далекі від демократично-низового образу січового козацтва, що здомінує в українській культурі в подальші десятиліття. До речі, обидва малюнки зберігалися в колекції аристократа Богдана Залєського засновника української школи в польській літературі.

Незабаром до серії про Хмельницького додасться офорт «Дари в Чигирині», сепія «Кам’яні хрести в Суботові», акварель «Богданові руїни» й чимало поетичних роздумів над роллю гетьмана в українській історії: від «Розритої могили» та «Суботова» до «Якби-то ти, Богдане п’яний». Шевченко знов і знов повертається до критики Переяславської ради як фатальної події, що занапастила Україну. І навіть у підписі до «Дарів в Чигирині» нагадує про це: «Із Царяграда, із Варшави і Москви, прибували посли з великими дарами єднать Богдана і народ Украінский уже вольний і сильний. Султан, окроме великого скарбу прислав Богданові червоний оксамитовий жупан на горностаєвій хутрі шталт княжой — порфіри, булаву і шаблю, одначе рада (оприче Славного лицаря Богуна) присудила єднать Царя Московського». 

1840 року 26-літній Шевченко зобразив Мотрю Кочубеївну в палатах Івана Мазепи, з парсунами гетьманів на стіні. Цей прийом малюнка в малюнку Шевченко використовував неодноразово: на «Дарах в Чигирині», наприклад, вписана варіація народної картини «Козак Мамай».

Акварель із Мотрею меншовартісно підписують «Малюнок за поемою О. С. Пушкіна “Полтава”». Звісно, звідки ж іще Шевченкові довідатися про українську історію?

Згодом, перебуваючи на засланні, Шевченко напише в повісті «Близнята» про Вознесенський собор у Переяславі: «Наче алмази, горять переяславські храми Божі, і один із них найяскравіше виблискує своєю золотою головою…. Це соборний храм прекрасної, граційної, напіврококової, напіввізантійської архітектури, зведений знаменитим анафемою, Іваном Мазепою, у 1690 році». Про його правдиве — шанобливе — ставлення до Мазепи можуть свідчити деталі — наприклад, малюнок подарованого гетьманом потира з церкви в селі Мохнатин на Чернігівщині, який Шевченко зобразив, перебуваючи у складі Археографічної комісії. На звороті рисунка митець олівцем зафіксував вигравіруваний на потирі напис: «во благовременное реіментарство щасливого панування свого, Ясневель[можный] его милость панъ Іоанъ Мазепа Гетьманъ войскъ Его Цар[ского] Пресв[етлого] велич[ества] запорозькихъ, сей келихъ до храму пресвятыя богородицы во весь Мохнатинъ надань року 1697 м. Іюня 23». У той самий час Шевченко планував працювати над лібрето опери «Мазепа» з музикою композитора Петра Селецького, проте їхня оцінка гетьмана радикально не збігалася, тож співпраця не склалася. Згодом Селецький став київським віце-губернатором і керував таємним наглядом за Шевченком під час його перебування в Києві 1859 року.

Малюнки для «Мальовничої України» теж натхненні давньою українською спадщиною, яку Шевченко прагнув популяризувати і вводити в сучасний йому контекст. В авторському описі сказано, що йдеться про таке:

«1-ше. Види за красою, або за історичними спогадами, визначні: храми, укріплення, кургани, і все, що час пощадив.

2-ге. Народний побут теперішнього часу — звичаї, обряди, повір’я, забобони, казки та пісні.

3-тє. Історичні найважливіші події від Гедиміна до знищення Гетьманства, і короткий опис картин мовами південноруською [українською] та французькою».

Хронологічні межі «від Гедиміна» невипадкові: у цей час Шевченко активно читає «Історію Русів», виклад якої починається саме з часів великого князя литовського.

Читайте також: Архангел Михаїл в історії та культурі: виставка

Мандруючи Україною в 1845–1847 роках, Шевченко вдивляється в пам’ятки української старовини. Відтворює давній напис на хресті вбитого руського князя Бориса Володимировича, змальовує в Седневі кам’яницю Лизогубів (1690) — обійстя шляхетного роду й місце появи барокового Лизогубівського літопису.

У повісті «Музикант» Шевченко згадує свої краєзнавчі мандри українськими бароковими святинями в Густині: «за дорученням Київської археографічної комісії відвідав ці напівруїни і… довідався, що монастир був зведений… у 1664 році… Дізнавшись усе це й намалював, як умів, головну, або святу, браму, а також п’ятиглаву церкву Петра і Павла, та ще трапезну і церкву». Поруйновані барокові храми, які фундували козацькі старшини, могли бути для нього смисловим еквівалентом розритих могил.

Духовний світ українського інтелектуала першої половини ХІХ століття був сформований текстами з «Почаївського богогласника» (1790) — першої в Україні антології духовних пісень, що мала тривалий вплив на рукописну книжність і словесний та музичний фольклор наступного періоду незалежно від обряду. Почаївський осередок отців василіян ще певний час силкувався зберігати українську ідентичність на Правобережжі під натиском російської асиміляції. Одну з пісень із «Богогласника», «Бачить же Бог, бачить Творець», співають на початку Шевченкової п’єси «Назар Стодоля». Відлуння старосвітських мотивів барокових піснеспівів вчувається і в оздобах інтер’єру соборної церкви в Почаєві, зображеної Шевченком.

Читайте також: Архієпископ Ігор Ісіченко: «Година зневаги та нищення ідеалів стала поштовхом для людей із почуттям гідності»

Нереалізовані задуми

Сюжетів за мотивами давньої української літератури в уяві Шевченка роїлося чимало — але ані обставини його власного життя, ані суспільно-політична ситуація не сприяли втіленню цих ідей.

Наприклад, Шевченко планував зобразити полковника Самарської паланки, а згодом кошового отамана Чорноморського козацького війська Антіна Головатого, виразника настроїв козаків після зруйнування Січі. Головатого вважають автором пісень  «Ой боже наш, боже, боже милостивий, що ми народилися в світі нещасливі», в якій втілені надії на отримання нових земель між Дністром і Бугом, і «Ей, годі нам журитися», яка натхненна переселенням козаків на Кубань. 1843 року Шевченко писав у листі до класика української літератури на Кубані Якова Кухаренка: «… чом ви мені не присилаєте костюма для Головатого… Я ось що думаю: замість того, щоб малювать Головатого для Вас одного, то я лучше зроблю літографію в 200 екземплярів, і тойді тілько, як буду мать гроші, бо це таке діло, що без грошей не втнеш. А коли хочете, щоб швидче, то ви спитайте у своїх, чи багато їх найдеться таких, що хотять мать у себе Головатого… Коли все це, що я говорю, зробить можна, то ви й напишіть мені і пришліть одежу, а я вам пришлю ескіз. Я думаю його нарисовать, що він стоїть сум[ний] коло Зімнього дворца, позаду Нева, а за Невою крепость…». Чому зажурився Антін Головатий в інтерпретації Шевченка? Чи не тому, що хоробро завойовував для росіян південні землі — Очаків, Акерман, Ізмаїл, але зрештою не виграв, а програв?

Читайте також: «Світло і пломінь»: як Річ Посполита втрачала суб’єктність у XVIII столітті

Ще менш промальований ескіз Шевченкової роботи підписаний олівцем рукою Григорія Честахівського: «Умірае Мазепа», а далі чорнилом «а коло ёго Карлъ XII». «Треба ствердити, — писав історик Дмитро Дорошенко, — що в оцінці історичної ролі Мазепи випередив Шевченко своїх учених приятелів-істориків: Костомарова, Куліша та Максимовича, бо признання свого патріотизму Мазепа діждався від українських істориків аж наприкінці ХІХ віку».

Читайте також: Іван Мазепа на ментальній мапі Києва

Ще один нереалізований проєкт за мотивами давньої української спадщини — переклад «Слова о полку Ігоревім». Окрім іншого, це було актом опору культурній апропріації, адже 1854 року поет довідався, що пам’ятку в перекладі російською видав у Петербурзі Ніколай Гербель. Тож Шевченко із заслання пише в листі до Андрія Козачковського:

«Давно ворушиться у мене в голові думка, щоб перевести на наш прекрасний український язик “Слово о полку Игоря”. Так нема в мене подлинника, а перевода читать не втну. Так от що я думаю. У вашій семінарській бібліотеці певне єсть издание Шишкова або Максимовича “Слово о полку Игореви”, перевод с текстом, то ти великої ради моєї любові попроси якого-небудь скорописца списать для мене один екземпляр з переводом текст сієї невеличкої, но премудрої книги, а я тобі за це… що ж я тобі зроблю, убогий? Подякую щирим серцем та й білш нічого. Вонми гласу моления моего, друже мій єдиний, пришли мені текст “Слова о полку Игоря”, а то на твоїй душі буде гріх, як не буде воно, те “Слово”, переведено на наш задушевний, прекрасний язик».

Аналогічне прохання Шевченко адресував до Бодянського, повідомляючи про приїзд свого знайомого, хорунжого Уральського козачого війська Микити Савичева: «Він у тебе попросить для мене “Слово о полку Игоря” Максимовича або Шишкова, дай йому ради святої поезії нашої один екземпляр, коли маєш. Бачиш, у мене давно вже думка заворушилась перевести його, те слово, на наш любий український язик. Достань, будь ласкав, та передай цьому козачині».

Проте прохання лишилося без відповіді. На засланні, доки був час, не було доступу до джерела, а в Петербурзі за кілька місяців до смерті, був текст, але вже не було часу. Шевченко встиг перекласти лише «Плач Ярославни» та епізод битви з половцями:

З передсвіта до вечора,
А з вечора до досвіта
Летить стріла каленая,
Бряжчить шабля о шеломи,
Тріщать списи гартовані
В степу, в незнаємому полі,
Середи землі Половецької…

Велика втрата, що ці та інші Шевченкові задуми лишилися невтіленими. Але погляньмо на це в контексті нестачі як нагоди (за концептом Олени Галети). Навіть збережених згадок про обізнаність Тараса Григоровича із середньовічною та ранньомодерною українською культурою достатньо для того, щоб переглянути уявлення про розрив між давньою й новою українською літературою.

Читайте також: Впливові літературознавчі поняття: український погляд

«Поезія Шевченка — законна, мила дочка старої української поезії, сформованої у XVI і XVII століттях, адже ця остання, своєю чергою, була дочкою давньої [середньовічної. — Авт.] південноруської поезії — тієї, далекої від нас поезії, про яку ми можемо лише здогадуватись, судячи з творів Ігоревого співця», — писав Микола Костомаров про свого сучасника і приятеля у свіжому спогаді, датованому квітнем 1861 року. І ця спадкоємність має підстави.