В Україні стартував проєкт із формування кадрового резерву держслужбовців для деокупованих територій. Про це наприкінці квітня розповів державний секретар Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій Костянтин Ващенко. «Коли надійде момент «ікс» і тимчасово окуповані території України буде звільнено, постане питання — а хто ж має одразу зайти в кабінети і виконувати свої функції у військово-цивільних адміністраціях та територіальних громадах. Ми вже зараз думаємо про це», — розповів посадовець. За його словами, проєкт складатиметься з кількох частин: відкритого триетапного конкурсу-добору мотивованих людей, їх навчання та зарахування до кадрового резерву. А залучати до цього передовсім планують громадян із числа внутрішньо переміщених осіб, зокрема ветеранів російсько-української війни. Основними вимогами до конкурсантів є володіння компетенціями стратегічного управління, навичками організації роботи, комунікації та взаємодії. Обрані державні службовці зможуть обіймати як керівні посади у місцевих державних адміністраціях, так і посади категорій Б та В. Загалом для забезпечення первинних кадрових потреб слід підготувати щонайменше 1000 керівників. Тиждень звернувся до ветеранів та переселенців із питанням, чи хотіли б вони долучитись до кадрового резерву та повернутись на деокуповані території в ролі чиновників.
Марія Красненко, правозахисниця, Київ:
Чи варто орієнтуватись виключно на внутрішньо переміщених осіб і учасників бойових дій під час формування кадрового резерву на деокупованих територіях? Моя відповідь — ні. Я взагалі не озвучувала б таку тезу в публічному просторі. Моє чітке переконання — готувати та залучати треба фахівців, готових працювати в однозначно непростих умовах, незалежно від наявності довідки переселенця чи статусу учасника бойових дій. Згадуючи свою юридичну освіту, такі дії розглядаю як дискримінацію за ознакою походження, місця народження чи проживання. Разом із тим слід розуміти, що ВПО та учасники бойових дій мають особисте болісне ставлення до ситуації в цілому й окремих обставин зокрема.
Також не забуваймо, що за понад сім років війни переселенці вже сформували сталі соціальні зв’язки нових громадах, знайшли стабільну роботу та, можливо, навіть придбали житло. Тож чи багато знайдеться охочих пристати на таку пропозицію держави? Утім, особисто я поїхала б працювати на деокуповані території. З розумінням всіх викликів і ризиків з боку як самої держави Україна, так і сторони-агресора, а також високих репутаційних ризиків. І моє рішення ґрунтувалося б не тільки на знаннях, навичках, уміннях чи фактичному розумінні ситуації, а й на бажанні власноруч змінювати ситуацію. А також враховувало б відсутність «персоналізованого» болю.
Ксенія Пантелєєва, журналістка, учасниця бойових дій, з Донецька:
Вважаю, що зараз це марна витрата часу та коштів, адже окупація триватиме ще довго. Ми навряд повернемось у рідні міста. А якщо колись це й буде можливо, мені не хотілося б ходити рідними вулицями й повсякчас оглядатися, чекаючи удару в спину від своїх співгромадян-сепарів.
Бо наші з ними думки і погляди розійшлися ще 2014 року. А кого саме можуть підготувати для цього резерву? Мирних перемовників із ветеранів не вийде. Адже ми брали зброю в руки не щоб домовлятися з ворогом, а щоб вигнати його. Усі шанси на переговори втрачені ще з початком війни. У 2014—2015 роках така підготовка чиновників ще мала б сенс, але не зараз. Вже запізно.
Мартин Брест, письменник, учасник бойових дій, з Горлівки:
Не думаю, що це серйозна ідея. Особливо щодо керівників на рівні обласних чи районних адміністрацій. Скоріш за все, нормативна база буде такою, щоб максимально ускладнити доступ справжнім ветеранам, але при цьому, наприклад, спрощуватиме шлях різним старим кадрам, які зараз повернулися в армію на «гарні посади».
Можливо, технічно це буде побудовано так, щоб працевлаштувати багато «потрібних» людей. Але я б на цей конкурс подавався, звісно. Хоча думаю, що не пройду — не дуже вірю, що комусь потрібна людина з Донбасу з двома дипломами про вищу освіту та УБД в кишені. Хоча, звісно, я ще не вивчав детально інформацію про посади, стандартні вимоги. Після того як зроблю це, подумаю, в якій ролі хотів би повернутися.
Читайте також: Західні ЗМІ про візит Ентоні Блінкена: нове обличчя США та подвійні меседжі
Алім Алієв, заступник генерального директора Українського інституту, з Бахчисараю:
Думаю, після деокупації Донбасу та Криму ми отримаємо там «випалену землю» без здорових політичних, культурних, соціальних, освітніх інституцій. Тому готувати ґрунт уже зараз — це стратегічно правильне рішення. Але я не брався б стверджувати, що основою кадрового резерву мають бути саме внутрішньо переміщені особи. Ми маємо також розуміти, що на тих територіях досі живуть сотні тисяч громадян, які залишаються проукраїнськими і чекають на повернення України. Я це точно знаю на прикладі Криму. Серед людей, які там залишилися, є фахівці, з якими також треба працювати. Щоб не сталось так, що після деокупації на керівних посадах опиняться виключно переселенці, котрі частково втратили розуміння місцевого контексту. І щоб місцеве населення не сприймало це так, наче якісь «чужинці» вчать їх жити. Це має бути комбіноване рішення.
Особисто я ніколи не мав мети стати чиновником, хоча останні чотири роки працюю в державних установах. Для мене важливо мати точку дотику там, де я міг би бути максимально корисним. Мені було б цікаво розвивати культурні чи будь-які державні інституції в Криму або модернізувати їх. Бо зараз ці інституції в Криму дуже «совкові», й окупаційна влада дедалі більше заганяє їх у такий стан. А по-друге, цікаво зробити так, щоб ці інституції в Криму не мали системних конфліктів із національним та європейським дискурсом. Тому — так, я планую працювати в українському Криму. Коли я пішов із громадської діяльності у державний сектор, вже розумів, навіщо мені такий досвід. Бо я мрію, щоб такі ціннісно орієнтовані державні інституції, як Український інститут, працювали і в Криму.
Дмитро Сіроштан, учасник бойових дій, із Горлівки:
Категорично проти. Це погана ідея, хоч і по-дитячому наївна. Залучення «людей крові» на території, що постраждали від війни, завжди погано працювало, за рідкісними винятками. Чиновник на звільненому Донбасі повинен бути передовсім психологом, знавцем людських душ, вчителем, істориком і вже в останню чергу — воїном. Особисто я навіть не планую повернення в рідну Горлівку. З багатьох причин. Це глухий кут, вихід із якого може бути знайдений років через 30, коли охолоне кров, пролита з обох сторін.
А ось подумати над тим, як організувати допомогу тим мільйонам людей, що виїхали з окупованих територій, — це головне й першочергове завдання, про яке теревенять по телевізору всі сім років війни, а фактично ніхто нічого не робить. Це я знаю не з чуток, а з власного досвіду кількарічного оббивання чиновницьких порогів. Думайте про живих — вони тут, поруч, а люди по той бік для нас зараз усе одно що мертві. З роками ми все стаємо дедалі більш відмінними ментально, причому кардинально. І цього ніяк не виправити.
Читайте також: Південно-східні маневри
Тетяна Іванова, юристка, учасниця гуманітарної підгрупи Тристоронньої контактної групи, з Донецька:
Я поїду туди, навіть якщо не запропонують. Можливо, тимчасово, на 3—7 років. І робитиму все, щоб відновити життя в рідному місті. Щодо ідеї підготовки кадрів — все залежить від того, хто і як їх організовує. Якщо це справді професійне навчання на серйозній платформі, то чому б ні? Зважаючи на те що міністерство очолює мій досвідчений і професійний колега, маю надію, що ідея може бути реалізована на гідному рівні. Я маю бачення, що хотіла б отримати від такого навчання, і я обов’язково донесу його до організаторів.
Проте я знаю багато земляків, які справді можуть обійняти керівні посади, але свідомо не братимуть участі в конкурсі. Бо це зазвичай люди діяльні, завантажені далі нікуди — переселенцям треба виживати. Навчання — так, а всі ці конкурси можуть бути марною витратою часу, якого обмаль. Особисто для мене посада не має значення: я можу закривати будь-яку діру, де будуть потрібні мої організаторські, бізнесові, юридичні здібності. І я точно поїду, незалежно від конкурсів і навчань. Хоча я за будь-які навчання, якщо вони корисні.
Олександр Махов, журналіст, учасник бойових дій, з Луганська:
Не бачу себе чиновником і участі в конкурсі не братиму. Я журналіст і планів змінювати сферу діяльності не маю.
У рідне місто готовий повернутися будь-якої миті — або з мікрофоном, або з автоматом у руках. Можливо, ідея з кадровим резервом для деокупованої території і має сенс.
Але мені важко сказати, наскільки це буде ефективно. На мій погляд, несерйозно говорити про це, коли на окупованій території перебувають російські солдати на російських танках.
Юлія Кузьменко, лікарка, волонтерка, Київ:
Я народилася на Донбасі, але проживаю в Києві з 1985-го року, тому до згаданих категорій не потрапляю. Але вважаю, що ініціатива дуже гарна. Бо люди, які пережили важкі події, часто бажають змінити своє життя, зокрема й професійне. І однозначно здатні підхоплювати ініціативи.
Мені зараз важко відповісти, чи багато ветеранів або переселенців готові були б їхати працювати на деокуповані території, бо через арешт я на півтора року випала з життя.