Коли йдеться про внутрішні процеси в українському націоналістичному русі ХХ століття, то чи не найпомітнішою подією є розкол, що поділив націоналістів на «бандерівців» і «мельниківців». Обізнані в темі також можуть згадати поділи, що відбулися після Другої світової війни в еміграційному середовищі. Спершу відокремилася група так званого ЗП УГВР, а вслід за нею з’явилася ще одна структура: ОУНз (за кордоном), більше знана як «двійкарі». Такі розколи були болючими й часом супроводжувалися кровопролиттям, проте цей процес виявився щонайменше закономірним, а його основи було закладено ще в 1920-х. Уже тоді націоналістичний рух пережив кілька внутрішніх конфліктів, які визначили його подальший шлях.
За «російським» сценарієм
Початки націоналістичного руху пов’язані з Українською військовою організацією (УВО), яка в 1920-х заявила про себе на західноукраїнських землях, у Другій Речі Посполитій. Попри невдачі визвольних змагань, УВО об’єднала вчорашніх військових і привнесла нові форми боротьби. Замах на Начальника держави Юзефа Пілсудського у 1921 році й велика саботажна кампанія виборів 1922-го активізували й підбадьорили пригнічене українське населення. Не менше УВО вплинула й на молодь, яка опинилася під тиском полонізації. За поданням міністра освіти Станіслава Грабського, у 1924 році було прийнято закон про «утраквістичні» (двомовні) школи. Як наслідок, із 2892 українських шкіл, що в 1922 році працювали на Волині та у Східній Малопольщі (термін, яким офіційно замінили назву Галичина), до 1926 року залишилося лише 866. Тепер їх називали школами «з руською мовою навчання» — термін «українська» зник з офіційного вжитку.
Учасники Конгресу Українських Націоналістів, Відень, 1929. Лише четверо з присутніх приїхали на конгрес із Галичини, та, як виявилося, саме від них значною мірою залежало майбутнє націоналістичного руху
Та була й інша сторона медалі: несамовитий тиск на шкільництво породив численні підпільні групи серед школярів і гімназистів. Їх появу можна було передбачити, про що свідчила нещодавня польська історія. Начальник держави Пілсудський, міністр Грабський, а також «голос» їхнього покоління Стефан Жеромський залишили численні спогади про те, як уперта русифікація, що її в ХІХ ст. на польських землях здійснював царський режим, призвела до появи нелегальних гуртків. «Усе-таки, — згадував свої шкільні роки Станіслав Грабський, — ніхто з хлопців не заговорив до іншого по-російськи. Час від часу наглядач ловив когось із нас на розмові польською й порушник отримував у покарання погану оцінку з поведінки чи годину карцеру. Але це лише посилювало наш пасивний опір проти будь-якої русифікації шкільної влади. Ми перебували з нею в постійному тихому бою».
Читайте також: Бонапартизм без Бонапарта
Утім, поляки тоді були підкореним народом. Натомість тепер вони не могли уникнути спокуси асимілювати власні меншини, серед яких українська була найчисельнішою. Грабський вірив, що шкільна реформа полегшить це завдання. Та все пішло за «російським» сценарієм: інтенсивна полонізація обернулася створенням масових підпільних груп. Велика їх частина перебувала під впливом УВО, а окремі юнаки навіть поповнили революційну організацію. До таких належали Роман Шухевич і його гімназійний приятель Богдан Підгайний, які склали присягу членів УВО у присутності колишнього комбатанта Петра Сайкевича. Саме вони в 1926 році здійснили замах на шкільного куратора, який відповідав за освіту в трьох галицьких воєводствах: Львівському, Тернопільському і Станіславівському. На це державна система відреагувала ще більшим пресингом і розгорнула боротьбу зі школярами. Уже на похорон куратора довелося відправити учнівські делегації, а далі школярів змусили відзначати всі державні свята, починаючи з іменин Пілсудського.
На зміну невинним проявам юнацького патріотизму, таких як ушанування листопадових річниць чи організації шевченківських днів, прийшла радикальна дія: зрив державних урочистостей у гімназіях. Учні поширювали «смердючки» в урочистих залах, масово втікали з літургійних відправ, а коли одного разу гімназисти мали взяти участь в офіційній демонстрації, то колона учнів вийшла у старому і брудному одязі, вдаючи охлялих та ослаблених. На всі ці акти спротиву адміністрація реагувала: цілі класи виключали із навчальних закладів, а згодом дійшло й до закриття одразу кількох українських гімназій. Отже, польська держава й українські гімназисти взялися за протистояння.
Проблеми різноманіття
Український громадський сектор, до якого належали численні напівлегальні й нелегальні групи, у першій половині 1920-х утворював складну архітектуру. Попри розбіжності політичних течій (від відверто радянофільських і до самостійницьких) галичан об’єднувало несприйняття польської окупації. У цій всій структурі УВО відігравала роль бойової групи, яку визнавали і на яку зважали політики. Водночас УВО була найбільшим авторитетом і для юнацьких гуртків, які знаходили контакт одне з одним і творили організаційну мережу. Спершу під маркою Організації Вищих Кляс Українських Ґімназій, далі — як Група Державницької Націоналістичної Молоді, і насамкінець — як Союз Української Націоналістичної Молоді (СУНМ).
Перелом у політичному житті Галичини настав у березні 1923 року, коли Захід формально визнав Галичину за Польщею. Маятник хитнувся в бік легальної діяльності, й українське громадянство усвідомило потребу політичної боротьби парламентськими методами. Відтак у 1925-му головні політичні сили об’єдналися в Українське Національно-демократичне Об’єднання (УНДО), яке до кінця Другої Речі Посполитої стало найпопулярнішою легальною політичною партією. Участь у творенні УНДО взяли також провідні члени УВО, зокрема Дмитро Паліїв, один з організаторів Листопадового чину й військової організації.
Юліян Головінський, поліцейське фото. Колишній сотник УГА, який очолював УВО та ОУН у Галичині, був авторитетом і для старшого, і для молодшого членства. Поліція застрелила його під час слідчого експерименту, і провід над революційним рухом знову перейшов до молоді
Чергові вибори 1928 року стали першими, на які масово пішло українське населення Галичини. Та виявилося, що молодь зі СУНМу мала зовсім інший погляд на ситуацію, яке йшло врозріз із планами політиків. Намагання посилити УНДО молодими кадрами зіткнулося з їхнім категоричним протестом. Та спершу криза зачепила ряди СУНМу: на заклик голови Союзу Осипа Боднаровича підтримати націоналістів в УНДО членство відповіло відмовою. Позиція керівників різних студентсько-юнацьких гуртків була настільки категоричною, що колишньому воякові Боднаровичу не залишалося нічого іншого, окрім як відійти від керівництва організації. На його місце головою обрали представника молодшого покоління Богдана Кравціва і, як зауважив один із провідних членів: «Це був перший бунт проти перетягування націоналістичної молоді від революції в легалізм».
Читайте також: Далекосхідна місія. Боротьба ОУН за Зелений Клин
Команда УВО не залишилася осторонь і зі свого боку здійснила спробу втрутитися в ситуацію, викликавши провідників СУНМу на розмову. «У безлюдній у неділю редакційній кімнаті «Нового Часу» чекали на нас Дмитро Паліїв і пан із чорною борідкою, якого Паліїв титулував полковником. Ми зрозуміли, що перед нами людина з Крайової Команди УВО, а може, й сам Крайовий Комендант», — описував у спогадах присутній від СУНМу Степан Ленкавський. Паліїв озвучив ідею праці у «дві руки»: легальним і підпільним шляхом. За його задумом бойову діяльність УВО мали б підтримати в парламенті посли-націоналісти. Лише так можна було «видерти» в поляків поступки. Та це не змінило позицій молоді: якщо терор і примусить поляків шукати компромісу, то потрібні потужні сили, щоб його здійснювати. Зрештою, молодь у політиці працюватиме на посадах у польській державі, а не розбудовуватиме українську. «Полковник із борідкою уважно слухав діалоги… Він у розмову не встрявав. Пізніше ми дізналися, що це був полковник Роман Сушко, тодішній Крайовий Комендант УВО, — писав Ленкавський. — Полковник на закінчення вирішив, що це протилежні погляди й погодити їх тепер неможливо. Хай лишається так, як сталося».
У пошуках напряму
Та молодь заявила про себе не лише на Галичині. В еміграції також виникали структури, що об’єднували молодше членство, зазвичай вихідців із Наддніпрянщини. Лідеру УВО полковнику Євгену Коновальцю знадобилося кілька років, щоб підвести всіх до творення нової формації: Організації Українських Націоналістів (ОУН). Цьому передували кілька конференцій і справа залишалася за малим: установчим Конгресом Українських Націоналістів, який було заплановано на січень-лютий 1929 року.
У першому списку запрошених Галичину мали представляти дев'ять учасників, більшість із яких, разом із згаданими Боднаровичем і Палієвим, були прихильниками легальної діяльності. По який бік перебував інший делегат, Сушко, важко здогадатися. Та все ж у «краї», як називали Галичину, члени СУНМу й місцевої УВО разом готувалися до Конгресу. «Щоб ОУН була підпільною революційною організацією для доповнення й поширення діяльності УВО, а не підмурівкою для легальних партій, — пригадував результат нарад Ленкавський. — Коли б на конгресі перемогла фракція Палієва, тоді ми зриваємо конгрес і не зобов’язуємося включати Союз Української Націоналістичної Молоді до нової організації, а будемо переливати вироблений елемент у ряди УВО».
«Шкільна» акція ОУН, пер. пол. 1930-х, с. Ценів, Тернопільщина. ОУН у краї очолили колишні члени шкільних таємних гуртків, які не забували здійснювати пропагандистські акції, спрямовані на школярів
Та доки дійшло до конгресу, список делегатів змінили, до того ж не на користь «легалістів». Зрештою, край презентували по двоє представників УВО та СУНМу, зокрема й Ленкавський. Іще один делегат, Богдан Кравців, у цей час відбував чергове ув’язнення. На самому конгресі про формат діяльності у краї чітко не йшлося. Зрештою, питання Галичини не було пріоритетним: організацію будували на соборницькій основі, а з 30 учасників конгресу Прагу чи Берлін презентувало більше осіб, аніж Західну Україну. Справам краю присвятили невелику сесію за участі крайовиків і спеціально запрошеного діяча УНДО, журналіста газети «Діло» Івана Кедрина. Останній мав би заступати позицію «легалістів», але як написав у спогадах: «Я був цілком ізольованим: мене переголосували і я більше у засіданнях Конгресу участі не брав».
Читайте також: Караїми в ОУН
Та в ті дні все було не так однозначно: Коновалець заслухав обидві сторони, але висновків не озвучив. «Ми не були на сто відсотків певні, що наша позиція перемогла, і призбирували розгублені та призабуті аргументи для кінцевої розмови. Але вона не відбулася», — написав Ленкавський. За кілька днів після конгресу він зустрівся у Празі з Євгеном Коновальцем і розмова вкотре стосувалася теми розбудови ОУН на Галичині. Полковник запропонував, щоб місцеву організацію очолив колишній крайовий провідник УВО Андрій Мельник, а також було залучено до співпраці публіциста Дмитра Донцова. Обидва задуми зазнали фіаско: Мельник після ув’язнення перебував під наглядом поліції, тому вважав необачним кроком ангажуватися до нової структури, та й Донцов проявив не менше скепсису. Так само реагували й колишні вояки, що належали до УВО.
Подвійна конспірація
Першим керівником ОУН у краї став Богдан Кравців, та й сам провід створили з лідерів СУНМу. Організаційні осередки також довелося формувати з колишніх юнацьких і студентських гуртків, нехтуючи затвердженим у Відні організаційним устроєм. Галицьким умовам значно більше відповідала структура законспірованих малих груп: «трійок» і «п’ятірок», як це було в УВО. Така ситуація була вимушеною: молодь не мала на кого опертися й узялася самостійно розбудовувати нову організацію. Те, що вона не відповідала очікуванням еміграції, зауважив наступник Кравціва, Зенон Пеленський, який перебрався з Берліна на Галичину, щоб очолити місцеву ОУН.
«При заснуванні в 1929 році, ОУН не була первісно подумана і плянована як законспірована підпільна бойова й навіть терористська організація, — писав Пеленський. — Хоча взагалі не йшлося про побудову цілковито легальної організації у згоді з панівними польськими й іще більшовицькими законами, проте її конструйовано не як ще одну партію, але як масову, явну політичну організацію… Перехід ОУН на підпільні, конспіративні й бойові позиції був вислідом своєрідного внутрішнього самовластя у крайових лавах ОУН. Організатором і виконавцем перевороту стала тоді у Львові група радикальної й переважно академічної молоді, так званий Академічний Дім. Переворот здійснено за умов спротиву з боку більшості керівництва УВО. Не було для нього також будь-яких ухвал законних ґреміїв (кіл. — Ред.) ОУН».
Степан Ленкавський, поч. 1960-х. Один із провідних членів СУНМу, учасник віденського Конгресу й автор «Декалога українського націоналіста». В’язень польських тюрем і концтабору в Аушвіці. Після смерті Степана Бандера очолив Закордонні Частини ОУН
Пеленський стверджував, що першим кроком до радикалізації новоствореної структури стало прийняття «Декалога українського націоналіста», автором якого був той самий Ленкавський. Останній не так категорично оцінював тогочасні події, вважаючи, що енергія, яка нуртувала в молодому членстві, просто виривалася з-під контролю, і заборона бойових акції породила б численні анархічні групи, що на свій розсуд почали би бойову кампанію. То ж радикалізація ОУН була природнім чинником, на який слід було зважати. Зрештою, у крайовій ОУН були різні течії: від поміркованих до радикальних, тому незабаром з’явилася формула «К2 в К1»: «Конспірація вужча, більше революційна, більше радикальна, більше послідовна — у конспірації загальній».
Читайте також: Останні самураї УПА
В еміграції такі нюанси не надто помічали й вірили, що розвиток ОУН іще можна взяти під свій контроль. У квітні 1930 року секретар Проводу українських націоналістів Володимир Мартинець писав Коновальцю: «Я є за безуслівне відмежування акції Спілки (УВО. — Ред.) та її людей від ОУН, а за всякі балачки про революційні акти між членами ОУН треба валити безапеляційно в морду… Треба стати на принципі: хто хоче робити атентати (не балакати про них), хай виступає з ОУН і вступає до Спілки, в ОУН жодних балачок про Спілку, акти і т.д. не може бути». Але так виглядало в теорії. Свій радикалізм молодь випробувала вже найближчого літа, здійснивши так звану «другу саботажну кампанію». Тоді масово запалали скирти і двори польських власників. Держава відповіла на це жорстокою кампанією під назвою «пацифікація» (втихомирення), коли масові репресії застосували проти українського населення.
Поміж іншого, у ході пацифікації поліція застрелила керівника підпілля (тобто УВО та ОУН) у краї Юліяна Головінського. Колишньому сотнику УГА вдавалося бодай якось утримувати баланс між старшою та молодшою генераціями. Тому його смерть знищила крихку рівновагу сил і молоді вкотре довелося самостійно формувати новий провід. А коли з еміграції прислали старшого члена УВО Петра Сайкевича, щоб той перебрав керівництво над місцевою ОУН, то після ознайомлення з ситуацією він ні з чим повернувся назад. ОУН пішла шляхом, який запропонувала молодь. Та, яка не пройшла визвольних змагань зі зброєю в руках, але яка виховувалася в польських школах і яку легковажно збиралися полонізувати. Коновальцю могла не подобатися така розв’язка, проте він чітко розумів особливості свого становища на еміграції. Тому, як і колись його соратник Роман Сушко, міг лише констатувати: нехай лишається так, як сталося.