Два роки тому я зайшла в київську книгарню на Подолі, підійшла до полиці з написом «Літературознавство» й побачила на ній лише довгий шерег книжок Ростислава Семківа. Вони мали заслужений попит, проте більше полицю нічим було заповнити. На противагу книжкам з історії, на яких в Україні вже спеціалізуються цілі видавництва, пропонуючи читачам популярно написаний і привабливо виданий нонфікшн про різні періоди української і світової минувшини, літературознавчі дослідження досі переважно академічні й малотиражні.
Читайте також: Перевидання української класики. Що нас приваблює більше: зміст чи форма?
Принаймні так було донедавна. Проте кілька тижнів тому в книгарні на Хрещатику я побачила вже доволі велику й різноманітну добірку книжок із літературознавства. Це закономірно, адже видавнича галузь в Україні нині активно розвивається, перевидають класику на будь-який смак і гаманець, з’являються читацькі клуби, під час тривалих відключень електроенергії дедалі більше людей проводять час із книжкою. Тож популярне літературознавство як ніколи на часі: ті, для кого читання досі не було звичною формою дозвілля, опановують навичку отримувати задоволення від читання. Ті, кого травмувала шкільна програма з літератури, потребують дороговказів окремими літературними явищами й періодами, аби не загубитись у вирі перевидань української й перекладної класики. Тих, хто остерігається читати текст, давніший за сучасний і відмінний мовою, популярно написана літературознавча праця може заохотити. Ті, хто вже виробив звичку читати українські книжки й підтримувати розвиток книговидавничої галузі, готові перейти на рівень читання про книжки та їхніх авторів.
Читайте також: Як видавали українську класику в минулому столітті
Погляньмо, що з’явилося на нашій літературознавчій полиці останнім часом і що лишилося незаслужено непоміченим.
Історія української літератури
У 1990-х точилися дискусії про те, якою має бути нова історія української літератури. Лунали й скептичні голоси про застарілість формату академічного багатотомника. Зрештою 2024 року побачив світ завершальний 12-й том «Історії української літератури» – про письменство після 1991 року. Авторському колективу було непросто охопити й узагальнити поточний літературний процес, звідси – очікувані переваги й недоліки видання.
Протягом минулого десятиліття з’явилися повні коментовані видання творів: 14-томне Лесі Українки, 12-томне Олени Пчілки, 5-томне Миколи Хвильового, триває робота над повним академічними виданнями доробку Пантелеймона Куліша та Василя Стуса. Подібні проєкти потребують часу, зусиль, фінансів, інституційної підтримки, їхня поява цінна і для фахівців, і для широкого загалу.
Ті, кому достатньо однієї ознайомчої праці про різні періоди українського письменства, мають до вибору «Пригоди української літератури» Ростислава Семківа, «Усе, що ви хотіли знати про українську літературу. Романи» Тетяни Трофименко. Ба навіть у форматі коміксу – «Коротка історія української літератури» Остапа Українця, «Що воно таке? Українська література» Анастасії Євдокімової.
Втішно, що дехто з популяризаторів історії літератури не цурається згадок про середньовічні й ранньомодерні тексти, проте, на жаль, не всі. Більшість досі вважає ці тексти заскладними для себе і своїх читачів, збіднюючи в такий спосіб нашу писемну традицію на шість-сім століть.
Читайте також: Хто сформував наше знання про українську літературу
Хочеться, щоб цікаво написаних історій української літератури було значно більше, з різних оптик і кутів зору. А поки «Фоліо» в фірмовому стилі перевидає класиків – «Українське письменство ХІХ століття» Миколи Зерова, об’ємну «Історію українського письменства» Сергія Єфремова.
Класичні літературознавчі праці перевидають і інші видавництва. Так за курування Євгенія Стасіневича у серії «Недочитані тексти» від «Віхоли» вийшли вибрані есеї Юрія Шевельова, Віктора Петрова та Юрія Лавріненка. Видавництво «Основи» торік оголосило про започаткування двох літературознавчих серій під керівництвом Ярини Цимбал. У серії «Українські літературні студії» планують перевидавати знакові літературознавчі розвідки, зокрема першими мають стати «Антологія українського формалізму» та збірка статей про приватне життя Тараса Шевченка. Друга серія «Літературний архів» об’єднуватиме видання спогадів, щоденників і листування, серед перших запланованих видань – «Розповіді про неспокій» Юрія Смолича та «Записки червоної куропатки» Вероніки Черняхівської. У «Віхолі» вже перевидані спогади сина Миколи Куліша, Володимира – «Слово про будинок “Слово”» – про повсякдення мешканців харківського письменницького будинку.
Нашим 1920-м особливо щастить: про них знімають кіно, ставлять вистави й пишуть тексти. Від давнішої книжки «Модерністи, марксисти і нація. Українська літературна дискусія 1920-х років» Мирослава Шкандрія до новішої «Літературні 1920-ті. Постаті» Ростислава Мельниківа.
Про самого лише Віктора Петрова протягом кількох місяців минулого року анонсували низку книжок:
- «(Не)таємна історія Віктора Петрова: 17 миттєвостей із життя агента радянської держбезпеки» Вадима Ададурова;
- «Агент з ведмедиком. Шпигунські ігри Віктора Петрова (Домонтовича)» Едуарда Андрющенка;
- «Віктор Петров у двобої з Левіафаном: Біоґрафічні розвідки й літературознавчі констатації» В’ячеслава Брюховецького.
Читайте також: Прогулянки Києвом 1920-х із Доктором Серафікусом
Помітним явищем стала серія «Постаті культури» видавництва «Дух і літера», в якій свого часу з’явилися знакові біографії Миколи Зерова (від Володимира Панченка), Михайла Драгоманова і Григорія Сковороди (від Леоніда Ушкалова). З’явилося кілька книжок про міжвоєнну й повоєнну прозу української еміграції – авторства Вадима Василенка та Ігоря Набитовича.
Інші періоди літературної історії поки здебільшого обділені дослідницькою увагою. Так, про 1960-ті – 1970-ті в Україні здебільшого пишуть із погляду дисидентства, а не естетики, що видно з назв книжок: «Бунт проти імперії» та «Культурна колонізація. Страх, приниження і опір України в радянській імперії» Радомира Мокрика, «Невидима битва. Як дисиденти боролися за незалежність України» Романа Клочка. Винятком почасти є книжка «Людина без шкіри. Психотип Василя Стуса» Ольги Пуніної.
Панорама літературного процесу ХІХ століття поки окреслена лише окремими острівцями-дослідженнями:
- про Тараса Шевченка (серед найновіших – невеличка книжка Євгенія Лебідь-Гребенюк про Шевченків щоденник у контексті діярної літератури XIX століття, а також студії Олександра Бороня);
- про Пантелеймона Куліша (Олесь Федорук про «Чорну раду», Андрій Даниленко про перекладацтво від Шекспіра до Біблії, Віктор Дудко – про «Основу» та її епоху).
Характерно, що всі перелічені книжки походять із видавництва «Критика».
Більшість українських авторів ХІХ століття – поетів, прозаїків і драматургів, котрі складають основу українського літературного канону «крім “Кобзаря”» (за термінологією Михайла Назаренка), ще чекають на докладні, талановито написані біографії, з живим інтересом автора до своїх героїв. Документальні або й романізовані, як «Романи Куліша» та «Аліна й Костомаров» Віктора Петрова (обидві перевидані). На наших класиків варто дивитись очима сьогодення й нагадувати про них час від часу, включно з Іваном Нечуєм-Левицьким, про якого вийшло дві книжки поспіль – «Нечуй. Немов. Небач» (2017) Петра Яценка і «Нечуваний Нечуй. Реалізм в українській літературі» Максима Тарнавського (2018). Адже канон – динамічне явище.
Читайте також: Ритми змін: як українські письменниці повертаються в канон
Вчитися на перекладах
Окрім перевидань класиків українського літературознавства, ще один дієвий спосіб наблизити появу власних якісних і читабельних досліджень – переклади.
Традиційно улюбленим є жанр біографії, серед новинок – «Шекспір» Пітера Акройда та «Вірджинія Вулф» Александра Гарріс.
Деякі знакові літературознавчі тексти щойно вперше перекладені українською, як-от «Літературно-художній твір» Романа Інґардена чи «Мімезис. Зображення дійсності в європейській літературі» Еріха Ауербаха. Насправді класичні літературознавчі праці мають бути постійно в доступі. Наприклад, нещодавно перевидали «В обіймах імперії» Мирослава Шкандрія, проте її вже знову не придбати. Перевидали «Західний канон» Гарольда Блума – однак, на жаль, неякісно, з використанням російського видання.
Українською вийшли друком такі перекладні книжки, як «Писаний світ. Як література формує історію» Мартіна Пухнера, «Читай як професор. Жвавий і захопливий посібник з читання між рядків» Томаса Фостера, «Кишенькова магія. Історія книжок і читачів» Емми Сміт. Усі вони могли б надихнути на українську «відповідь».
Чи, наприклад, «Faber & Faber: Нерозказана історія» Тобі Фейбера – про читацькі нотатки Томаса Стернза Еліота, відкриття талантів Кадзуо Ішіґуро, Вільяма Ґолдінґа, Сильвії Плат та інших літературних суперзірок вустами онука засновника знакового британського видавництва. Наразі наш аналог – це хіба що «Таємниці письменницьких шухляд» Станіслава Цалика й Пилипа Селігея (вперше видана 2010-го й нещодавно перевидана).
А от перекладена українською «Подорож книжки. Від папірусу до кіндла» (2023) Ірене Вальєхо почасти перегукується за задумом із книжкою української авторки Галини Глодзь «Бустрофедон та інші. Коротка історія читання» (2020).
Популярність видання «Книга на війні. Бібліотеки й читачі воєнного часу» Ендрю Петтіґрі просто волає про потребу власного відповідника – про читання в українському війську. Тим паче діяльність проєкту «Книга на фронт» дає для цього необхідний матеріал.
Читайте також: Мова як травма й резилієнтність: два способи говорити про історію української мови
Жіноче письмо
Новим (точніше, поновленим після 1990-х) трендом українського літературознавства стали дослідження жіночого письма:
- «Доля чи воля. Жінки епохи Moderne» Сергія Романова (не всі жінки, а три письменниці: Леся Українка, Ольга Кобилянська, Людмила Старицька-Черняхівська);
- «Лише жінки. 22 сильветки українських письменниць» Сніжани Жигун (від Марка Вовчка до Оксани Забужко);
- «Гострі каблуки. Настільна книга з літературного фемінізму» Віри Агеєвої і Ростислава Семківа (від Мері Шеллі до Соломії Павличко);
- колективний збірник «Ті, що творили “Перший вінок”» (біографічні портрети кожної з 17-ти авторок першого жіночого альманаху);
- колективний збірник «Бунтарки. Нові жінки і модерна нація» (від Марка Вовчка до Софії Яблонської).
Впадає в око, що досі визначальним структуротворчим принципом лишаються окремі біографії письменниць, радше ніж узагальнення тенденцій. Подібно структурують і західні книжки, як-от «Власне життя. Дев’ять письменниць починають усе спочатку» Джоанни Біґґс, у якій авторка пробує зняти з п’єдестала улюблених письменниць – Сімону де Бовуар, Сильвію Плат, Вірджинію Вулф та інших.
Читайте також: Жіночі голоси в українському літературному каноні: від маргінальності до паритетності
Сучасність у фокусі
Після книжки Софії Філоненко «Масова література в Україні: дискурс/гендер/жанр» (2011) масова/жанрова/популярна література ще довго чекала на дослідницьку увагу. 2019 року з’явилася книжка Тетяни Трофименко «Окололітературне: усе що ви хотіли знати про сучасну українську літературу», анотація якої варта цитування: «Літературознавство – не це нудно, це весело, цікаво й навіть небезпечно. Літературна критика має бути жива і жвава, не оглядатися на персоналії, не виважувати можливих наслідків, не вплутуватися в складну систему дружби з усіма гравцями літпроцесу й ділових стосунків із видавництвами. Це коли говориш про свої враження від тексту як-вони-є».
Останнім часом з’являються й більш специфічні видання про жанрову літературу, як-от «Вбивчі письменники» Саші Павлової (про 24 трукрайм-авторів, чиї історії вийшли далеко за межі фантазії і стали частиною кримінальних хронік) чи анонсований, але ще не виданий експлейнер Серафими Білої про жанрову природу горору.
Не могла не потрапити у фокус літературознавців і воєнна тематика. Щоправда, поки переважно на іноземному матеріалі, як-от «Писати війну» Ганни Улюри чи «Фантасти на війні. Дж. Р. Р. Толкін, Дж. Орвелл і Дж. К. Ролінґ на російсько-українському фронті» Єлізавети Восковнюк.
Читайте також: Зміна тезауруса в гуманітаристиці
Власний формат
Книжка «Мої серед чужих» Олександра Бойченка позиціонована як читацький путівник текстами зарубіжних письменників для тих читачів, «хто вже навчився читати, але ще вчиться розуміти прочитане». До «малої приватної філологічної форми» можна зарахувати й «Паноптикум. Література. Статті та есеї» Анатолія Дністрового, «Нескінчені розмови» Євгенії Кононенко, «Читаючи, перечитуючи… Літературознавчі статті, портрети, роздуми» Миколи Ільницького, «Міти метаморфоз, або Пошуки доброго світу» Богдана Рубчака, «Оксиморон: літературознавчі статті, дослідження, есеї» Володимира Моренця… Словом, літературну есеїстику, котру читають з огляду на ім’я автора, безвідносно до того, про що саме він пише. Зрештою, суб’єктивні обговорення прочитаного, натхненні «Приватною книгозбірнею» Борхеса чи «Уроками літератури» Хуліо Кортасара, дедалі частіше звучать у формі літературних подкастів, а не книжок.
Проте деякі розмови таки набувають книжкової форми. Зокрема, такий формат обрав Олександр Михед у книжці «Живі. Зрозуміти українську літературу», написаній у формі діалогів про українських класиків із батьком, Павлом Михедом. Раніше плідність діалогічного формату підтвердила книжка «Апокриф. Чотири розмови про Лесю Українку» Оксани Забужко з блаженнішим Святославом Шевчуком.
Читайте також: Впливові літературознавчі поняття: український погляд
Серед цікавих форматів варто згадати й літературну абетку. У серії «Від А до Я» у «Видавництві Старого Лева» вже вийшли стильні абетки-енциклопедії про Ольгу Кобилянську, Богдана-Ігоря Антонича, Тараса Шевченка, Івана Франка, Григорія Сковороду, а їхня серія «Книжечка-мандрівочка» поповнилась абеткою «Розстріляне відродження».
Великий потенціал має літературна урбаністика, як-от «Від Донецька до Перемишля. Як сучасна література “пам’ятає” українські міста» Івана Монолатія, колективний збірник статей чотирнадцятьох авторів «Київ в українській літературі» в упорядкуванні В’ячеслава Левицького, «Літературні прогулянки в Парижі» Мар’яни Гевак та Олени Ящук-Коде, «Чар Венеції» і «Магія Парижа» у творах українських письменників, які зібрав Василь Ґабор.
Показовим є перевидання знакових літературознавчих праць минулих десятиліть – «Дискурсу модернізму» Соломії Павличко та доповненої новим розділом «Транзитної культури і постколоніальної травми» Тамари Гундорової. На них досі є запит не лише через їхню значущість, а й через брак інших, новіших авторських синтез.
Потроху з’являється український погляд на різні світові літературні явища – і західні, і східні. Його втілюють книжки «Уроки короля жахів. Як писати горор» Ростислава Семківа про Стівена Кінґа, «Жорж Санд про літературу та мистецтво» Маркіяна Якубяка, «Лабіринти американського постмодернізму» Максима Нестелєєва – і так аж до давньоєгипетської літератури.
Найвищий пілотаж – це дослідження літературознавців про своїх попередників. Взірцевими тут є «Українське літературознавство від ідеї до тексту. Неокласичний дискурс» Лесі Демської-Будзуляк та «Неявне літературознавство в Україні 1920-х років» Оксани Пашко. Обидві – про недовгий період, коли наше літературознавство було професійним, інституціоналізованим і синхронним зі світовими трендами. Розгляд передумов, контексту і труднощів появи модерних українських літературних студій дає зрозуміти, чому сьогодні наша наука про літературу саме в такому стані і якою вона могла б бути, якби в 1930-х не було перервано її лет.
Хотілося б, щоб подібних (і ні на що не подібних) видань було більше, значно більше.
Взагалі хочеться, щоб літературознавчим книжкам потрібні були цілі шафи в книгарнях, а не одна полиця, на якій їх вимушено розбавлено виданнями з філософії, мовознавства чи посібниками з письменницької майстерності. Хочеться більше всього: більше захопливо написаних історій української літератури – давньої, нової й новітньої. Більше біографій – не лише коротких і колективних, а й детальних, любовно виписаних після багатолітніх досліджень, присвячених окремим аспектам, як-от «Леся Українка. Книги Сивілли» Тамари Гундорової. Більше сміливих порівнянь і виходів за межі звичних тем і типологій – як у «Новій словесності» Олени Галети. Більше книжок із подробицями про літературний побут різних епох, як «Марсіани на Хрещатику: літературний Київ початку XX століття» Віри Агеєвої. Більше про антиколоніальний дискурс, куди ж без нього, як-от «За лаштунками імперії» та «Проти культурної амнезії», теж Віри Агеєвої.
А ще хочеться, щоб українське літературознавство активніше виходило за межі академічної бульбашки. Щоб не було такого розриву між тими, хто досліджує, і тими, хто веде ютуб- і телеграм-канали про книжки. Щоб в українському літературознавстві формувалися наукові школи й інтелектуальні середовища. Щоб не траплялося ситуацій, коли з відходом у засвіти таких постатей, як Леонід Ушкалов, Валерій Шевчук, Володимир Панченко, Сергій Іванюк, Володимир Моренець, лишалося відчуття, що про певні періоди та явища ще довго не буде кому сказати.