Одним із найважливіших чинників національно-державної стабільності будь-якої країни виступає її духовний пантеон перемог і поразок, які постійно побутують і час від часу актуалізуються в народній пам’яті, нагадуючи масам про національну єдність. Адже йдеться про спільну радість перемог і спільну гіркоту невдач. Так працює механізм національно-культурної консолідації.
Знання про поразки необхідне для того, щоб робити висновки й не повторювати помилок із минулого. Тому дуже важливо наголошувати не тільки на героїзмі учасників невдалих для країни подій, а й на тому, що саме зробило їх трагічними й наскільки ці історичні хиби можуть бути небезпечними для сучасності. Дивлячись на нинішню Україну, розумієш, як багато влада робить такого, що свого часу призвело до краху УНР і гетьманату. Тоді існувала чимала кількість антиукраїнських видань і середовищ, які безперешкодно руйнували державу. Результат не забарився. От і сьогодні могутній пул антиукраїнських ЗМІ та всіляких «окупаційних блоків» без помітних обмежень робить свою справу. А ще толерантне ставлення до ворога та його представництв на теренах країни, до всіляких антиукраїнських підривних центрів та структур.
Читайте також: Не Маґеллан
Тому не варто надмірно героїзувати поразки, ідеалізувати їх, непомітно для самих себе перетворюючи на перемоги. Хоча, звісно, стійкість, здатність боротися до кінця, не зраджувати, жертвувати собою в ім’я країни — це чудові приклади для громадян. Такі чесноти виховувалися з часів Давньої Греції та Риму. А пам’ять про перемоги дає морально-психологічну наснагу сучасникам і прийдешнім поколінням як запевнення в тому, що «ми можемо, ми здатні, ми не гірші від славетних предків».
Але потрібен певний баланс перемог і поразок у національній пам’яті. Якщо глорифікувати тільки перемоги, то це призведе до самозакоханості, браку здорової самокритичності, втраті історичного й політичного реалізму, позбавить адекватного розуміння ситуації, у якій перебуває нація.
Наголос на поразках спричиняє комплекс меншовартості, невпевненості у своїх силах, продукує відчуття історичної приреченості.
Упродовж останніх років не можна не помітити саме другий ухил в українській популярній історіографії, сказати б, публічній історії, у політиці національної пам’яті. Культ поразок, нехай навіть героїчних, занижує самооцінку нації, породжуючи комплекс перманентної жертви, споконвічного пораженця, який здатен лише на те, щоб героїчно програти, умерти заради своєї країни, не жити для неї. Це архетип незмінного ковадла, а не молота. Ця пропаганда впливає не тільки на своїх, а й на чужих, виховуючи в них упевненість у тому, що українці — безпорадний, беззахисний і легкий об’єкт їхньої агресії. Згадки про героїчні поразки потребують балансування згадками про менш героїчні перемоги.
Але в Україні на першому місці спогади про героїчну загибель студентів і гімназистів під Крутами, хоча там українське військо аж ніяк не перемогло; спогади про героїчних жертв Базару, де українські вояки були знищені червоною кавалерією Котовського; про трагедію Берестечка… Звісно, тут ми не самотні. Згадаймо про глорифікацію поразки 300 спартанців у Фермопілах, але в грецькій традиції це врівноважується славою Марафона, Саламіну, Платей. Поразка Жанни д’Арк балансується переможною війною проти англійців, а жертва героїв Вестерплатте — кінцевим тріумфом Війська Польського в 1945 році. На жаль, в українській традиції такого природного балансу не видно, хоча потреба в ньому відчувається дуже гостро. Бо йдеться про викривлення ментальності великої нації, яка в її реальних геополітичних обставинах має або стати нацією переможців, або зникнути з історичного кону.
Читайте також: Хто і навіщо знищив Чорноморський флот?
Культ поразок позбавляє сучасних українців енергійності й наступальності в обстоюванні й захисті своїх національних інтересів, а відсутність розвиненого культу власних перемог дуже шкодить сучасній Україні, маргіналізуючи її громадську свідомість. Коли нині щодня повідомляють про загибель чи поранення українських вояків на Донбасі (складається враження, що ворожа сторона втрат узагалі не має), то це не сприяє моральному піднесенню суспільства, котре, як кожен соціум, потребує історії успіху. Тому після довгих безрадісних місяців українці з таким ентузіазмом сприйняли перемогу національних спецслужб над ФСБ РФ (а можливо, і СЗР РФ — Службою зовнішньої розвідки) у справі російського журналіста-емігранта, коли було не лише врятовано життя приреченого на російську публічну страту Аркадія Бабченка, а й схоплено практично всіх фігурантів замаху, що готувався. Мільйони співвітчизників відчули оте саме: «Ми можемо, ми здатні, ми суб’єкт, а не об’єкт історичних подій!».
Культ національних перемог є антидотом проти віктимності, відчуття вторинності й вічної пасивної мішені для ворогів.
Є чимало українських перемог, про які нація не знає, бо про ті успіхи практично ніколи не згадують у публічному просторі. А якщо згадують, то не святкують із такою самою помпою, як поразки. Інколи замовчують славетні українські вікторії, щоб не дратувати сусідні країни, хоча вони себе у святкуваннях воєнних звершень не обмежують нічим.
Приміром, 2009 року (за Ющенка) країна не відзначала 350-річчя однієї з найблискучіших перемог української зброї 1659-го. Боялися викликати невдоволення Москви, яка, до речі, звернулася зі спеціальним проханням до Києва не святкувати (зрозуміло, як завжди, в ім’я «дружби і братерства»). Тоді під Конотопом, як засвідчив російський імперський історик Сєрґєй Соловйов, «цвіт московської кавалерії загинув за один день і ніколи більше цар не зможе вивести в поле такого чудового війська…». Після цілковитого розгрому ворога гетьманом Виговським союзні кримськотатарські вершники ще 40 кілометрів переслідували російських утікачів.
Читайте також: Генеза українського консерватизму
Є цікавий роман «Конотоп» письменника Василя Кожелянка. Цей твір заслуговує на екранізацію. Між іншим, 2019 року виповниться 360 років Конотопської битви. Чи будуть в Україні відзначати, чи знову не стануть засмучувати «братів»-агресорів?
Мало хто знає й говорить в Україні про те, що на початку XVII століття козацький флот був гегемоном на Чорному морі, коли ніяким російським флотом там ще й не пахло. Біля мису Тарханкут (нині окупований Крим) кораблі запорожців мали, як кажуть моряки, «точку рандеву», місце збору козацьких чайок перед останнім кидком на Стамбул, Синоп, Трапезунд, Кафу…
У 1605 році запорозький флот захопив і зруйнував турецькі фортеці Аккерман, Кілію, Ізмаїл. 1614-го захопили Синоп і Трапезунд. А за рік запорожці з’явилися й під Стамбулом, де спалили портові причали на очах у султана та його двору. Невдовзі гетьман Сагайдачний узяв штурмом Кафу (Феодосію) і звільнив тисячі рабів.
Читайте також: Російська революція 1917 року як цивілізаційна катастрофа
Англійський посол у Стамбулі сер Томас Ро описав напад козаків на турецьку столицю 9 червня 1624 року: «Цілий день до заходу сонця сміливо стояли вони (козаки. — Ред.) і загрожували великій, але стривоженій столиці світу та всій її могутності. Нарешті зі своєю здобиччю, з розгорнутими хоругвами козаки відійшли, щоправда, без перемоги, але й без відсічі турків. Це не така вже й значна обставина, однак ця дерзновенна акція розкрила дивовижну істину про цю велику державу: вона, здаючись такою грізною й могутньою, насправді слабка й беззахисна». За кілька днів Томас Ро знову повідомив Лондон, що козаки ще раз напали на Стамбул і громили його околиці. Це відбувалося тоді, коли Європа тремтіла перед непереможною Османською імперією. Цікаво, що в ті часи, на відміну від нинішнього НАТО, тодішня пан’європейська Ліга християнської міліції (орден, створений для протистояння османській агресії) негайно прийняла до своїх лав Військо Запорозьке…
Геополітична ситуація, виклики сучасності неминуче змусять Україну раз і назавжди відмовитися від поведінки вічної жертви. Сучасний світ залишає дуже мало місця для віктимних держав і націй. На жаль, російська агресія 2014 року була спровокована слабкістю і вразливістю України.