З осені 2016 року дедалі чіткішим стає злам тривалої позитивної тенденції до посилення енергетичної безпеки України в умовах війни з Росією, яке відбувалося завдяки поступальному зменшенню споживання блакитного палива.
У перші вісім місяців 2016-го падіння споживання блакитного палива порівняно з показниками аналогічних періодів попередніх років ще тривало. Особливо відчутним воно було взимку — навесні, проте й улітку, коли газ використовується переважно на потреби промисловості, споживання не перевищувало торішніх показників. У січні — серпні його було спалено на 7,4% менше, ніж за ті самі місяці 2015-го (18,94 млрд м³ проти 20,46 млрд м³).
Проте восени спалювання газу стало, навпаки, перевищувати обсяги аналогічних періодів 2015 року. За даними Держстату, вже у вересні — листопаді 2016-го було спожито на 12,8% більше, ніж за той самий період 2015-го (8,1 млрд м³ проти 7,18 млрд м³). Причому з часом ця негативна тенденція увиразнюється: порівняно з аналогічними місяцями 2015-го в жовтні приріст споживання газу становив 6,9%, а в листопаді — уже 17,1%. А наш власний аналіз оперативних даних Укртрансгазу щодо імпорту, видобутку та підйому з підземних сховищ газу (ПСГ) за грудень 2016-го свідчить про споживання майже 5,1 млрд м³ блакитного палива — це на 18% більше, ніж у грудні 2015 року.
Дані за вересень — грудень 2016-го демонструють чітку тенденцію до невпинного зростання обсягів споживання блакитного палива, якого за умови її продовження за весь опалювальний сезон може бути спалено на 15–20% більше, ніж 2015-го. Причому все це не завдяки зростанню попиту в результаті збільшення виробництва, а внаслідок неефективної державної політики субсидування надмірного споживання в комунальній сфері. Надалі відповідна тенденція здатна створити серйозну загрозу енергетичній та економічній безпеці країни в умовах зміни архітектури європейського газового ринку, що відбудеться вже в найближчі 3–5 років.
Читайте також: Олександр Крамар: Справжні мотиви розробників системи субсидій в Україні далекі від інтересів держави
Що відбувається
На жаль, інформація щодо окремих категорій споживачів (побутові, промислові тощо), а тим більше щодо тих, хто отримує й хто не отримує субсидії, останнім часом не публікується. Проте опосередковані дані свідчать, що різко зросло споживання блакитного палива саме через побутових споживачів, переважно тих, які мають субсидії.
Так, найістотніший приріст споживання газу восени 2016 року помітний саме в регіонах, де він використовується переважно в побутовій сфері й водночас субсидії отримує більша частка домогосподарств. Наприклад, на Вінниччині споживання у 2016-му порівняно з 2015-м збільшилося на 54% у вересні, на 47,5% у жовтні та на 46,5% у листопаді, у Закарпатській області — на 46,4% у жовтні та 28,9% у листопаді, Чернівецькій — на 38,8% у жовтні та 79% у листопаді, Волинській — на 34,4% у вересні, 39,5% у жовтні та 36,6% у листопаді, Івано-Франківській — на 30% у жовтні та 66,8% у листопаді, Херсонській — на 22,8% у вересні, 43,9% у жовтні та 26,3% у листопаді, Кіровоградській — на 27,6% у вересні, 22,4% у жовтні та 29,7% у листопаді, Чернігівській — на 19,6% у жовтні та 33,2% у листопаді. Список можна продовжувати.
Натомість у регіонах із великими обсягами споживання газу на непобутові потреби відповідні показники майже не змінилися, а подекуди падали й далі. Наприклад, на Рівненщині, де працює Рівнеазот, у жовтні 2016-го газу було спожито на 19,2% менше, а в листопаді вже на 67,2%, ніж у ті самі місяці 2015-го. На Одещині, де працює Одеський припортовий завод, падіння споживання газу в жовтні становило 29,4%, у листопаді — 30,2%. На Черкащині, де функціонує Черкасиазот, у жовтні — 10,9%, у листопаді — 18,5%. У підконтрольній Україні частині Донецької області, де чимало великих промислових споживачів, зменшення споживання газу у вересні дорівнювало 13,5%, у жовтні — 7,1%, у листопаді його було спалено лише на 1,6% більше, ніж 2015 року. На Дніпропетровщині в жовтні використання лишилося на рівні 2015-го й додало лише 11,9% у листопаді.
Як бачимо, ймовірно, не менш різке, ніж в інших областях, зростання споживання на комунальні потреби згладжувалося промисловими споживачами. Тому динаміку використання блакитного палива на потреби ЖКГ краще показує саме група областей, де частка споживання на виробничі потреби порівняно незначна. Вони дають підстави припустити, що збільшення використання на комунальні потреби сягає 50% і вище порівняно з аналогічним періодом 2015 року й що його не можна пояснити лише нижчими температурами повітря на вулиці. Корінь проблеми слід шукати саме в системі субсидій, яка 2016-го стала масовішою та лишається вкрай марнотратною.
Поки що на сайті Держстату для аналізу доступні лише дані на початок грудня 2016-го, коли субсидію загалом оформили 6,8 млн домогосподарств. Отримували її уже в листопаді 6,1 млн. Здебільшого йдеться про домогосподарства з однієї-двох осіб: у понад 4 млн таких сімей сукупно налічувалося лише 5,75 млн осіб (14,8% усіх жителів країни без урахування окупованих територій). Ще 1,63 млн — родини з трьох-чотирьох осіб (загалом 5,52 млн членів). Сукупно 6,1 млн домогосподарств, які отримували субсидію в листопаді, налічували близько 13,8 млн осіб (35% усіх громадян на підконтрольній території).
Читайте також: У Гройсмана встановили граничний розмір субсидії за послуги управління будинками
Водночас аналіз даних у регіональному розрізі свідчить, що в низці областей, особливо менш заможних районах, частка домогосподарств, які оформили субсидії, уже зараз становить від 50% до 75%. Так, на початок грудня на Сумщині їх було надано 70,7% усіх домогосподарств, Чернігівщині — 63,5%, Тернопільщині — 62%, Волині — 58,9%, Полтавщині — 57,3%, Черкащині — 55,8%, Житомирщині — 53,8%, підконтрольній Україні частині Луганщини — 52%, Львівщині — 51,6%, Івано-Франківщині — 51,1%, Рівненщині — 50,2%. Тобто бачимо чітку кореляцію з областями, де зростання споживання блакитного палива осені 2016-го найпомітніше. Винятки — регіони, де значні обсяги споживання на виробничі цілі розмивають картину.
Меншою є частка субсидіантів у деяких південних та східних регіонах, Києві, а також у заробітчанських Закарпатській і Чернівецькій областях. Зокрема, на Одещині державну допомогу на оплату послуг ЖКГ отримували 22,8% домогосподарств, у столиці — лише 23,1%, на Закарпатті — 32,2%, у Чернівецькій області — 36,1%, на Дніпропетровщині та підконтрольній Україні частині Донеччини — по 40,0%, на Миколаївщині — 42,2%, Харківщині — 43,5%. Найшвидше споживання блакитного палива збільшується в регіонах, де останнім часом найпомітніше зростала частка домогосподарств, які отримали субсидії. Зокрема, це стосується Харківщини та Дніпропетровщини.
Проте кількість тих, хто отримує субсидію, теж не дає повної картини про масштаби її впливу на ситуацію. Наприклад, у листопаді 2016 року в Тернопільській області середній розмір субсидії становив 1980 грн, в Івано-Франківській — 1609 грн, Волинській, Рівненській та Вінницькій — 1298–1375 грн. Натомість на Одещині — лише 511 грн, на Харківщині, Дніпропетровщині, підконтрольній частині Донеччини та Херсонщині — 757–897 грн. Тобто в регіонах, де обсяги споживання газу зростають найшвидше, водночас надаються й найбільші суми субсидії від держави на одне домогосподарство.
Стимулювати ощадливість, а не марнотратство
Уже очевидно, що справжні мотиви тих, хто розробляв систему субсидій, далекі від інтересів держави. У нинішньому її вигляді йдеться лише про спробу влади повирішувати свої завдання, а саме: 1) не допустити масштабних неплатежів за підвищеними тарифами; 2) утримати людей від виходу на вулиці та підтримки тарифних майданів; 3) знизити градус невдоволення в суспільстві. Крім того, вона зберігає умови для зловживань із суспільними коштами в ТКЕ та облгазах в умовах, здавалося б, смертельно небезпечного для старих схем зрівняння цін на блакитне паливо. Можливо, саме з цим пов’язане певне зниження градуса критики політики влади підконтрольними зацікавленим олігархам ЗМІ. Адже якщо раніше ті заробляли на перепродажу газу, який списувався на населення і ТКЕ за пільговою ціною, то за теперішньої системи на громадян, що отримують субсидію, можна списати вже колосальні обсяги блакитного палива, за які через субсидію повністю заплатить держава. А різницю між виділеними нормами та реально спожитим громадянами газом можна прибрати до рук і реалізувати на сторону.
Читайте також: У Мінсоцполітики розповіли, скільки українців отримують субсидії
Злам цієї схеми потребує радикальної зміни підходу до системи субсидування. В ідеалі субсидії, звісно, необхідно монетизувати: всі громадяни мають платити за опалення й газ ринкову ціну, а натомість отримувати від держави грошову компенсацію на власні рахунки. Але оскільки в нашому уряді панічно бояться, що отримані кошти населення проїдатиме, а на жорсткі заходи з підтримання платіжної дисципліни там, схоже, не здатні, то на перехідному етапі варто було б спробувати пошукати альтернативні механізми зацікавлення одержувачів субсидії заощаджувати паливо. Бо нинішні занадто обмежені, складні й заплутані, щоб донести до громадян доцільність економії ресурсів. Понад те, навіть підштовхують їх до надмірного витрачання.
Насамперед ідеться про надзвичайно завищені норми споживання ресурсів, які підлягають оплаті державою через субсидію. У цій статті ми обмежимося газом (хоча проблема зачіпає й інші послуги ЖКГ): ідеться про 5,5 м³ блакитного палива на 1 м² площі. Тоді як досвід показує, що коли приміщення утеплене, то це щонайменше в півтора-два рази перевищує реальну потребу в порівняно теплі місяці опалювального сезону (як правило, жовтень — листопад і березень — квітень). Водночас у найхолодніші (зазвичай зимові) цей обсяг справді може споживатися або навіть перевищуватися.
З цієї причини потрібно зменшити норми споживання газу, які надаються в межах субсидії, але водночас визначати їх не на місяць, а на опалювальний сезон. У результаті замість 33 м³ на 1 м² площі, які газорозподільні компанії можуть зараз спокійно списувати на «споживання населенням», за шість місяців опалювального сезону норма могла б бути встановлена на рівні, скажімо, 25 м³ на 1 м² площі (тобто майже на 25% менше). Це дало б змогу протягом двох-трьох найхолодніших місяців споживати по 5–6 м³ на квадрат, а за особливо низьких температур і більше. Однак стимулювало б заощаджувати блакитне паливо в тепліші місяці, зменшуючи його споживання до 2,5–3,5 м³ на квадрат.
Цього цілком достатньо навіть для не надто утеплених будинків, водночас власники «дірявих» стін і вікон дістануть стимул не опалювати вулицю, а утеплити житло. Держава натомість має збільшити фінансову підтримку таких заходів із коштів, заощаджених на субсидіях. А газопостачальні компанії втратять можливість списувати значну частину блакитного палива на громадян, які отримують субсидії, і вимагати відшкодування його вартості з бюджету.
Іншою лінією реформування системи субсидій у разі неготовності держави піти на її повну монетизацію вже найближчим часом мала б стати відмова від нинішнього підходу до визначення обов’язкового платежу тих, хто її отримує. Адже стимул у вигляді права покривати частиною заощадженого тепла чи іншого ресурсу оплату наступних періодів надто складний для розуміння більшості громадян, а встановлення обмежень на використання такої економії (минулого сезону 100 м³ газу або 100 кВт•год електроенергії) недостатньо мотивує їх заощаджувати субсидовані державою ресурси.
Зараз сума обов’язкового платежу визначається як частка доходу громадян, розрахована за певним коефіцієнтом. Все, що більше, але в межах норм, сплачує держава. У результаті заощадження призводить до зменшення субсидії від держави, але не зменшує обов’язкового платежу самого споживача. Наприклад, домогосподарство дістало право споживати в межах субсидії газу на 2000 грн, сукупний дохід його членів виводить на обов’язковий платіж 500 грн, решту покриває держава. Споживши газу на 1600 грн, людина сподівається на зменшення обов’язкового платежу, а коли усвідомлює, що цього не буде, почувається обманутою. Вона заощадила гроші не собі, а державі, яка витратила на субсидію не 1500 грн, а лише 1100 грн. І твердо вирішує спалювати надалі на 2000 грн, навіть коли для того потрібно відчиняти не лише кватирки, а й вікна та двері. До цього стимулюють і підживлювані газопостачальними організаціями чутки про те, що невикористання норми призведе до її зменшення наступного сезону (нинішнього сезону її урізали із 7 м³ на 1 м2 площі до 5,5 м³). Маємо механізм, який не те що не стимулює економію блакитного палива чи утеплення житла, а, навпаки, у прямому сенсі примушує споживача до використання непотрібного йому ресурсу.
Вихід із цієї ситуації досить простий. Обов’язковий платіж для домогосподарств, які мають автономне опалення (або іншу технічну можливість самостійно регулювати обсяг споживання тепла), визначався б у відсотковому відношенні до спожитого газу. У наведеному вище прикладі це мало б такий вигляд: субсидія дозволяє споживати палива на 2000 грн, обов’язковий платіж відповідно до доходів — 500 грн, тобто 25%. Якщо субсидіант споживатиме ресурсу лише на 1600 грн, він платитиме вже не 500 грн, а 25% від 1600 — 400 грн. Тобто його економія становитиме 100 грн. Якщо заощадить ще більше, то обов’язковий платіж буде ще менший. А це вже конкретний аргумент на користь заощадження. Держава також заощадить на субсидії (хоч і менше), але, що найважливіше, зменшиться споживання газу.
Складніша ситуація зі стимулюванням заощадження ресурсу ТКЕ й споживачами централізованого опалення. Адже тут останні в більшості випадків усе ще не мають змоги впливати на обсяг споживання. Це створює широке поле для зловживань теплопостачальними організаціями. По-перше, вони можуть заявляти значно більші обсяги використання теплоносія тими, хто отримує субсидію й відповідно за кого платить держава. А відтак брати участь у схемах із продажу реально не використаного палива комерційним споживачам. По-друге, останнім часом за високих цін на послуги централізованого опалення та встановлення лічильників тепла в багатьох будинках вони грішать надмірним опаленням житлового фонду, аби максимізувати виручку. Адже фіксований відсоток у ній становить не лише паливо, а й інші цікаві для теплокомуненерго статті, як-от витрати на персонал, ремонтні роботи, закупівлю обладнання, а часто навіть прибуток, хоч і незначний.
Наслідок — численні скарги споживачів централізованого опалення, особливо в будинках, де встановлено лічильники, на високу температуру в домівках і необхідність відчиняти кватирки чи навіть вікна, опалюючи власним коштом вулицю. Таких випадків дедалі більше. Як було зазначено вище, теплопостачальні компанії мають очевидний меркантильний інтерес перегрівати принаймні ті будинки, які мають лічильники: більше подали тепла — більше стягнули плати.
Окрім невиправданих платіжок для тих, хто не має субсидії, ця ситуація призводить і до значної перевитрати блакитного палива та державних видатків на субсидії. Проте власників та операторів ТКЕ ці проблеми не стосуються, вони мають тільки вигоди.
Вихід із ситуації — встановити бодай загальнобудинкові прилади не лише обліку, а й регулювання споживання теплоносія. Проміжний захід — продумана індикативна система регулювання обсягу тепла, яке відпускає ТКЕ, залежно від температури повітря, щоб теплокомуненерго було економічно не вигідно нав’язувати зайвий теплоносій споживачам централізованого опалення.
Окрім названих проблем побутовим споживачам і ТКЕ блакитне паливо й так уже обходиться дешевше (6,88 грн/м³), аніж Нафтогаз пропонує промисловим споживачам (у жовтні 2016-го 7,1 грн/м³, у листопаді 8,18 грн/м³, у грудні 8,58 грн/м³). Це створює додаткові вигоди для маніпуляцій із газом, який нібито використовується для побутових потреб, адже кожен мільйон кубометрів «списаного» на їхні потреби блакитного палива в листопаді — грудні міг забезпечити учасникам схем 1,3–1,7 млн грн. І найближчими місяцями з огляду на зростання цін на цей ресурс на європейському ринку й тарифів для комерційних споживачів в Україні вигода від таких схем лише зростатиме. У перші місяці 2017-го, якщо блакитне паливо подорожчає для комерційних споживачів до 9,5 грн/м³, а це цілком реально, корупційна маржа може сягнути $100 на кожній тисячі кубометрів. Є лише один ефективний спосіб не допускати розривів у цінах із комерційними споживачами: щомісяця змінювати тариф для побутових споживачів або щокварталу для всіх. Попри відомі необдумані заяви прем’єр-міністра Гройсмана навесні 2016-го, що «встановлення єдиної ціни — це останнє підвищення цін на газ», збільшувати їх надалі для населення та ТКЕ все одно доведеться, інакше корупційні схеми на різниці для різних категорій споживачів знову розцвітуть, а разом із ними й надмірне споживання газу.
Зробити правильний вибір
Історичний мінімум споживання газу в Україні, за даними Держстату, було зафіксовано з вересня 2015-го по серпень 2016-го — 30,29 млрд м³ блакитного палива без урахування витрат Укртрансгазу на його транспортування. (Для порівняння: за повний 2015 рік — 31,81 млрд м³.) Це лише на 10,5 млрд м³ більше від обсягу внутрішнього видобутку в Україні за той самий період. А отже, були високі шанси з часом якщо не цілковито відмовитися від імпорту, то принаймні звести його частку до 10–20% споживання.
Натомість збільшення споживання, що спостерігається через нинішню марнотратну систему субсидій, здатне поховати такі перспективи. Це надто небезпечно з огляду на активне просування РФ проектів, що спрямовані на зменшення обсягів транзиту блакитного палива через Україну вже з 2018-го, а особливо з 2020-го.
У 2016 році Україна придбала в ЄС 11,1 млрд м³ блакитного палива, що також стало історичним мінімумом закупівлі газу за кордоном за всі часи незалежності. Однак цей результат став наслідком не лише зменшення споживання блакитного палива, а й вичерпання запасів у підземних сховищах. Так, якщо на 1 січня 2016-го в ПСГ країни було близько 14 млрд м³, то на 1 січня 2017-го — лише 11,95 млрд м³.
На нинішній опалювальний сезон, якщо поставки з ЄС будуть стабільними, цього має загалом вистачити. Однак уже 2017 року без зменшення споживання та оптимізації балансу між субсидіями й енергозбереженням імпорт доведеться різко нарощувати до 14–15 млрд м³ і більше. Це реально, хоча й на межі технічних можливостей імпорту з ЄС. Проте будувати довгострокову стратегію на цьому небезпечно через ризик виникнення дефіциту палива на західних кордонах України.
Значні обсяги газу в ЄС закуповуються на тлі транспортування дедалі більших обсягів російського палива українською ГТС до наших західних сусідів. Частина нам потрапляє від європейських покупців російського газу або через заміщення ним обсягів, придбаних в інших європейських постачальників (наприклад, у норвезької Statoil). Останні передають певній компанії відповідний обсяг газу неросійського походження в іншій точці Європи, а натомість отримують аналогічний на західному кордоні України й продають його нам.
Проте фізично весь ресурс, який ми купуємо на наших західних кордонах, все ж таки транспортований із РФ. 2016-го його транзит українською територією до Європи становив 82,4 млрд м³, значно перевищивши показники 2014–2015 років (62–67 млрд м³) і наблизившись до обсягів 2012–2013-го (82–84 млрд м³). Таким чином, зараз на західних українських кордонах газу багато.
Однак у 2019-му завершується дія нинішнього договору на транзит російського газу українською ГТС. І якщо до того часу Москві таки вдасться реалізувати бодай частину плану щодо подальшої переорієнтації постачання палива Німеччині «Північним потоком», почати на повну використовувати OPAL (відгалуження від «Північного потоку» для транспортування до Чехії, а далі й до сусідніх країн Центральної Європи), а також прокласти бодай одну нитку «Турецького потоку», імпорт газу з ЄС до України може різко ускладнитися. Особливо якщо йтиметься про 12–15 млрд м³, які нам будуть потрібні в разі подальшого марнотратного використання блакитного палива на комунальні потреби за нинішньої системи субсидій.
Інша річ, якщо до того часу вдасться зменшити потребу в імпорті газу до 3–5 млрд м³, але не більш як 20% споживання. Адже в такому разі в критичній ситуації від частини можна буде відмовитися, а іншу навіть фізично транспортувати з віддалених німецьких та австрійських хабів до західного кордону України, попри великі витрати на фізичний транзит.
Таким чином, енергетична безпека та економічна конкурентоспроможність України від 2020 року залежатимуть від здатності зменшити до того часу споживання природного газу бодай до 25–27 млрд м³ і наростити внутрішній видобуток. Зробити це можна, якщо кардинально змінити баланс між субсидуванням споживання блакитного палива в комунальній сфері й стимулюванням його заощадження та утеплення житла. Останнє треба зробити пріоритетним порівняно із субсидуванням, механізм якого теж слід змінити. Інакше ми виявимося вкрай уразливими в умовах нової архітектури європейського газового ринку з її набагато меншими обсягами транспортування російського газу українською ГТС.