«Я и мой супруг осмотрели выставку. Вы не представляете, но понравилось. А еще хорошо отремонтировано здание.
С уважением Марина и Коля».
/З «Книги відгуків»/
Уособлений Мариною та Колею vox populi наразі артикулював дві засадничі для нашого народу тенденції. Перша – про «віхи української пластики», себто про рідні мистецькі традиції, маси не мають зеленого уявлення (тому й «ви нє повєрітє, но понравілось…»). Друга ж випливає з першої: зауважити, що «хорошо отрємонтіровано зданіє», може лише людина, геть відірвана від виховного впливу художніх джерел і смаку як такого.
«Мистецький Арсенал» відремонтовано за принципом «чистенько й по-багатому», тобто акуратною побілкою та піскоструєнням вбито величність, ауру таємничості та масштабність старої будівлі. Але що вдієш, добре, що хоч узагалі не знесли «під елітне житло». Втім, зрозуміло, звідки беруться схвальні відгуки неофітів: коли держава займається чим завгодно, тільки не рекламуванням себе як території з багатющими естетськими традиціями й такі виставки з’являються хіба як акції, що піарять певних осіб (особливо перед виборами), то не лише регіональні музеї, а й київські мистецькі майданчики не мають змоги хизуватися навалою відвідувачів. Кому цікаве те стародавнє «череп’я»? А понад те, в «Арсеналі» подивитися є на що. І подивуватися, і спробувати осягнути, яку історію маємо, і збагнути, що не тільки пісні в нас гарні, й почати пишатися, врешті-решт, такою країною.
Виставка в «Арсеналі» пропонує подорож шляхами майстрів, що прикрашали й сакралізували свій простір від трипільської доби й дотепер. Прадавня скульптура, витвори невідомих українських художників, барокова пластика, вже не раз бачені шедеври Олександра Архипенка, без яких останні кілька років не обходиться жоден значний столичний форум, і вправи сучасних скульпторів – левова частка експонатів із фондів найвідоміших вітчизняних музеїв, дещо менше – з приватних колекцій. Плюс відеоінсталяція та віртуальний концерт класичної української музики.
Експозиція за ступенем щільності й насиченості далека від ідеалу, проте як лікнеп – майже бездоганно. Принаймні просвітницьку функцію для марин і коль, які навряд чи гасатимуть у пошуках прекрасного вінницькими, дніпропетровськими або львівськими музеями, вона виконує. Пропонуючи подивуватися експериментам Іоанна Пінзеля, скульптора ХVIII століття, De Profundis заново відкриває призабутий пласт дерев’яної фарбованої скульптури Олександра Рідного, митця ХХI століття. Паралель красива і прозора – на жаль, для цієї виставки поодинока.
Можемо ще втішитися народною сакральною скульптурою віком у кілька століть, яка не тільки не втратила своєї наївно-сердечної емоційності, але має цілком модерний, ба навіть авангардний вигляд. Що підкреслює сусідство з авангардистом Архипенком (знову привід утішитися – тим, що художник устиг емігрувати до США; а то згноїли б митця за більшовицькою традицією і мали б ми на одного генія менше). А за бажання буквально доторкнутися до Часу (доки ніхто не бачить, бо ж музейна річ!), попестивши пучками скіфську бабу. Відчуття, скажу я вам, не слабке: камінь просто випромінює енергію й здається теплим.
«Мистецький Арсенал» не єдине місце, де можна насолодитися видатними творами. У нас по країні тих недоведених до пуття луврів чимало. Будемо до них приходити, то й вони оживатимуть не лише перед виборами.
До 27 вересня
«Мистецький Арсенал» (Київ, вул. І. Мазепи, 30)