Тривалі та запеклі дискусії про зміни назви площі, вулиці та станції метро, що носять назву place / rue / station de métro comte Léon Tolstoï (ну майже – якщо вже коректно та з повагою до його графського титулу подати їх французькою), вкотре показали – імперії таки живуть після своєї смерті. Я не знаю, чи Лєв Толстой бував у Києві, чи подобалось йому щось українське, чи за тодішніми стандартам малоросійське, але принаймні, на території України він бував як військовий імператорської армії та брав участь у Кримській війні.
Я жодним чином не намагаюся підважити будь-чию любов до його творчості: у кожного свої смаки. Принаймні, у школі “Війна і мир” не справила на мене негативного враження (на відміну від “Злочину та покарання” Фьодора Достоєвського). За літо я сумлінно прочитав цей твір повністю, довго вичитуючи розлогі примітки, у яких перекладалися французькі пасажі з тексту. Для тих, хто не мав бажання читати повну версію, завжди була хрестоматія. А для тих, хто взагалі не любив процес читання, у моєму рідному місті Кам’янці-Подільському влаштовували грандіозний марафон перегляду фільму Сєргєя Бондарчука “Війна і мир”: відповідні класи кожної з 17 шкіл ходили до кінотеатру імені Войкова (ще одна радянська назва, яку знав кожний у місті) на перегляд фільму. Після таких зусиль навіть найменш обізнаний знав хоч щось про князя Болконського, Наташу Ростову та П’єра Бєзухова. І видавалося, що ось ми торкаємося у такий спосіб високої літератури світового рівня. Війна 1812 року таки називалася Вітчизняною у російській імперській традиції, яку підхопила й радянська. Але щось заважало сприймати це як близьке і зрозуміле.
Читайте також: Пʼять причин, чому імʼя Євгена Чикаленка має бути у топоніміці Києва
Попри хист письменника — цього у Толстого важко відняти — його сюжети та герої були настільки далекими, що здавалося, вони існують у іншому вимірі. Якийсь замріяний та вічно правильний князь Болконський, дивна Наташа Ростова, яка, за словами мого вчителя російської літератури, була дурепою. На наше колективне здивування таким радикальним твердженням він запитав у класу: “А яку вона книжку прочитала чи читала упродовж усієї дії роману?” Відповідь проста: жодної. А якщо вже торкнутися інших відомих на весь світ творів, то історія Анни Карєніної ну геть не надихала до життя. Як зрештою і сама біографія графа. Жити в селі, подалі від світу? Добре, у кожного своя філософія. В той час, коли модернізація набирала обертів, Толстой бачив світ вже занадто патріархальним та рустикальним. Толстовка (blouse à la Tolstoï) – довга чоловіча сорочка, якій граф дав довге і успішне життя у світі, але у світі знов таки не українському. Ставлення до дружини та сім’ї, своя філософія життя – все це також було для мене чуже. Свого часу Олександр Кривенко у одному з етерів старого “Громадського радіо” на початку 2000-х іронічно запитував про те, де у нас той толстовський дух? Відповідь, здається, очевидна – його у нас немає.
Дискусіям про зміну назви цієї топонімічної трійки — площі, станції метро, вулиці — у центрі Києва вже не один рік. Навіть свого часу була петиція до Київради, у якій пропонувалося перейменувати їх на честь Євгена Чикаленка. Дуже шкода, що вкотре доводиться повертатися до цього питання. Адже здавалося, що у цьому змаганні за назви у центрі Києва достатньо подивитися на базові факти з біографії Чикаленка, і усі питання відпадуть одразу. Але це не так, з огляду на силу традиції та медійну вагу його імені. Навряд чи Голлівуд запустить у виробництво фільм про Чикаленка, але у світі мистецтва здається завжли знайдеться той, хто схоче вкотре переосмислити життя Анни Карєніної, Наташі Ростової або ж самого графа. Тут ображатися на світ не варто. Так, Євгена Чикаленка у світі знають мало. Можна довго переказувати його чесноти та заслуги перед Україною, українською культурою, літературою, історією, підраховувати кошти, які він витрачав на все, що ми називаємо українським рухом у Російській та Австро-Угорській імперіях напередодні Першої світової війни – і скрізь чи не на першому місці буде Євген Чикаленко. Так, це все він. Але я виділю лише один важливий, як на мене, аспект.
Читайте також: Час вдячності. Чому площа Льва Толстого має носити ім’я Євгена Чикаленка
Свого часу Роман Шпорлюк у своїх числених виступах любив наводити приклади того, як формуються модерні нації. Він рясно цитував та іронізував з Мірослава Гроха, Бенедикта Андерсона, Карла Дойча, але завжди серйозно говорив про Флоріана Знанецького та Уільяма Томаса, які у 1918–1920 роках видали у п’яти томах одну з найпомітніших у світовій соціології книг “Польський селянин у Європі та Америці”. В одному з останніх своїх інтерв’ю у 2020 році Шпорлюк вкотре звернувся до цього факту, розширивши його власним прикладом:
“Але думка про те, що спільнота читачів – це є уявлена спільнота (хоч терміну “imagined community” там нема), національна спільнота, була сформульована раніше (не в такій формі) в класичній праці з соціології “Польський селянин в Європі і Америці” Флоріяна Знанецького і Уільяма Томаса. Там є дуже цікаві розділи про пресу, і я читав це ще перед Андерсоном. І там є мова про те, що селяни в одному селі творять спільноту людей, які знають один одного в лице. А коли появляється в селі людина, яка починає передплачувати і отримувати газету чи журнал, вона одночасно ізолюється певною мірою від спільноти селян і стає членом більшої спільноти, якої вона особисто не бачила. Це є великим переломом. Отже, ідея “imagined community”, без тої назви, є в книжці Томаса і Знанецького. І я бачив і розумів, ще не маючи тих формулювань, що люди, які передплачують “Літературну газету”, творять спільноту, навіть якщо вони особисто один одного не знають. Я її почав передплачувати в Любліні, як тільки дозволили передплачувати українську республіканську пресу в 1955 році. Я бачив українське відродження у зростанні тиражів українських газет і журналів”.
І при початках цього процесу на початку XX століття стояв саме Чикаленко.
Власне йому ми завдячуємо тим, що без його самовідданої жертовності єдині україномовні газети – “Громадська думка” та “Рада” — навряд чи з’явилися б на світ. Вікно можливостей, що ненадовго відкрилося тоді у Російській імперії, дозволило українській мові, українському слову зазвучати у цих двох газетах. “Рада”, що проіснувала аж до 1914 року, попри не надто великі наклади, змогла посіяти зерно того, що дало початок усвідомленню себе як частини української модерної нації сотням українських селян. Без цього ми навряд чи розпочали свій довгий та тривалий шлях до здобуття незалежності. Тому у центрі Києва має бути площа, вулиця та станція метро, що носять ім’я Євгена Чикаленка.