«Історія не повторюється, але римується» – цю фразу часто приписують Марку Твену. Хоча йому й не належить, вона чи не найкраще віддзеркалює американську політику на міжнародній арені. Останнє століття є прикладом, коли роки міжнародного «активізму» США чергувалися із самоізоляцією. Відповіддю на «глобальний ідеалізм» Вудро Вільсона стали два наступні «ізоляціоністські» десятиліття, що сповільнило реакцію США на Гітлера. Активна зовнішньополітична доба Кеннеді та Джонсона спричинилася до орієнтації на внутрішню політику в 1970-х. Вторгнення Буша до Іраку породило президента Обаму й те, що сучасне американське суспільство прагне утримати свою країну від зовнішньополітичних втручань. Після десятиріччя воєн в Іраку та Афганістані опитування Pew Research 2013-го засвідчило: 52% американців вважають, що «США повинні відстоювати власні інтереси на міжнародній арені й дозволити іншим країнам вирішувати свої проблеми самостійно». Вперше за тривалу історію опитувань стосовно зовнішньої політики більше ніж половина американців наголошували, що хочуть «міжнародного спокою».
Опитування збіглися в часі з Революцією гідності в Україні, а ще з тривалою війною в Сирії, яка теж вимагала від американського президента дій на початку тієї самої осені. Далі були російська агресія і російсько-українська війна, яка ще невідомо коли закінчиться. Паралельно світ вражала жорстокість «ІДІЛ» і «Боко харам». Американські конгресмени від обох партій вимагають рішучіших дій від Обами. Утім, той поки що вперто не погоджується або чогось чекає, а історія, здається, повторюється…
У лютому 1941 року на той час видавець журналу Time Генрі Люс написав статтю «Американське століття». Син місіонерів, звісно ж, бачив таку саму роль своєї країни на міжнародній арені. «Звісно, формально ми не перебуваємо у стані війни… Попри це, простий вислів говорить: ми у стані війни. Іронія лише в тому, що Гітлер знає про це, а більшість американців – ні. Продовжувати чи не продовжувати дипломатичні відносини з Німеччиною може і бути, і не бути перевагою. Але той факт, що Посольство Німеччини все ще процвітає у Вашингтоні, добре ілюструє всю силу-силенну обманів та самообманів, у яких ми живемо», – твердив Люс. Звісно, нікому не хочеться нової світової війни у ХХІ столітті, але нерозуміння і недооцінка російської загрози нинішньою американською Адміністрацією лякають.
Перший термін президента Барака Обами збігся в часі з економічною кризою, а ще новий господар Білого дому намагався видатися тим, хто «не робить дурниць». Однією з причин перемоги в партійних виборах над Гілларі Клінтон було те, що він виступав проти війни в Іраку. Часом видавалося, що «Постамериканський світ» Фаріда Закарії був його зовнішньополітичною директивою. Обамі хотілося повернути своїй країні «нормальність». Тут і спроба «перезавантаження» відносин із Росією, яка закінчилася нічим, а її хиткий слід і далі проглядається в нерішучості американського президента допомогти одній країні на Сході Європи.
В Україні довго чекали реакції Обами на події на Майдані. Революція тривала вже два місяці, вже були перші жертви, а президент США вперто забував згадати про одну країну на Сході Європи. І лише у зверненні «Про стан у державі» 28 лютого 2014 року з’явилося речення про підтримку вільного волевиявлення та вибору свого майбутнього в Україні.
«XXI століття буде американським століттям, але непередбачувані події можуть зіпсувати такі плани», – пише Най у своїй книжці. Нині, незважаючи на інші не менш серйозні зовнішньополітичні загрози, майбутнє американського століття залежить і від передбачуваних для багатьох аналітиків подій в Україні. «Наддержави не йдуть на пенсію» – так ще на початку минулого літа закликав до дії свого президента історик та чоловік Вікторії Нуланд Роберт Каґан. Утім, поки що Барак Обама, здається, його не чує.
Наразі Білий дім, попри тиск конгресменів та аналітиків, намагається реагувати на все досить стримано. Для Обами та багатьох членів його Адміністрації Росія залишається регіональним лідером, інтереси якого треба поважати. Погрози Путіна застосувати ядерну зброю тут теж, вочевидь, ураховуються. Ну й українцям, які чубляться між собою, замість того щоб гуртом ворога бити, важко довіряти.