У політичних розмовах часто згадують своєрідну настанову Лі Куан Ю всякому, хто щойно став на чолі будь-якої, а особливо бідної країни й щиро бажає, щоб вона завдяки йому досягла чогось путнього: «Почніть з того, що посадіть трьох своїх друзів. Ви точно знаєте за що й вони знають за що».
У такий спосіб він ділився своїм досвідом 31-річного панування над Сінгапуром. На початку це була найбідніша держава у світі, яку щойно створили на маленькому океанському острові, а стала однією з найбагатших. Острів так і залишився без будь-яких корисних копалин, але став майже раєм насамперед для підприємців, для найменшого й найбільшого бізнесів — не тільки місцевого, а й світового.
Коли Петро Порошенко йшов у президенти України чи щойно прийшов, не пам’ятаю, він так, щоб усі чули, згадав цю інструкцію великого Лі, та через деякий час, здається, пожалкував і навіть пояснив, що мав на увазі не себе, а генерального прокурора Луценка з його друзями. Та й правда, українська Конституція не наділяє президента правом відправляти за колючку будь-кого. Це може робити тільки суд з подачі прокуратури.
Ні Порошенко, ні будь-хто з його політичних друзів і недругів не згадували й уже, мабуть, не згадають, що являв собою сінгапурський рай, а саме із чим він поєднувався. А поєднувався він з пеклом. Придушили майже всі свободи, крім свободи спокійно й упевнено багатіти без догляду здирника в погонах чи без. Слово «поєднувався» треба все ж таки уточнити. Правильно буде «забезпечувався». Великий плюс забезпечувався теж великим мінусом.
Про це Лі не мовчав. Навпаки, він скрізь із насолодою розказував, чому діяв по-людськи з одного боку й не по-людськи — з другого. Інколи складалося враження, що йому більше подобається розказувати, як звільнив свій маленький слухняний народ не тільки від крадіїв і наглядачів, а й від нього самого — від народу. Так, народ — від народу, від його права перестати бути таким же заляканим натовпом, яким він був за недавніх колоніальних часів.
Лі згадував, як на самому початку один знайомий американець розплющив йому очі на те, чому політика Сполучених Штатів непередбачувана: сім п’ятниць на тиждень, учора так, сьогодні навпаки. Річ, мовляв, у тому, що його країною керує не уряд, а преса: газети, ТБ, радіо й усе таке, а загалом — свобода слова. Так, слова: будь-якого, будь про кого й будь про що!
Тоді Лі утвердився у своїй рішучості уникнути чогось подібного, сказавши громадянам Сінгапуру: «Заробляйте кожен як завгодно і скільки завгодно, правда, не зазіхайте на чуже й не хімічте, бо за це смерть. Чиновників у країні буде якомога менше, і вони не матимуть можливості доїти народ. Від вас же потрібне одне: не розпускати язики, не лаяти по-всякому владу й не вимагати будь-чого, крім можливості багатіти!».
Тих, хто спробував не дослухатися до нього, а таких, звичайно, не могло не знайтись, одразу запроторили за ґрати. А за тим, щоб надалі не знайшлося таких сміливців, Лі стежив не менше, ніж за тим, щоб ніхто зі службовців не міг ніде нічого поцупити.
Він був дуже розумною людиною, але дечого не розумів — так і відійшов. Насамперед не розумів про Штати, хоча здобув там, у Кембриджі, два докторські звання з юриспруденції. У певному сенсі політику в США диктує преса, точніше конституція, яка 200 з гаком років тому раз і назавжди заборонила ухвалювати закони для обмеження свободи слова. Кожен американець має святе право патякати що завгодно й де завгодно: на папері чи вголос, по радіо, ТБ, на вулиці чи в будь-якому приміщенні.
Що це значить, Лі якраз і не захотів зрозуміти. Голос, влада преси — це голос, влада суспільства, вільного громадянина, хазяїна країни, такого, який він є зі своєю мудрістю, дурістю, забобонами й осяяннями. Можна, звичайно, сказати, що Штатами керує преса. Можна! І що? До чого вона докерувалася? Хіба не це запитання тут головне? А докерувалася вона до того, що ця пришелепувата, на ваш, шановний Лі, погляд, країна — номер один у світі. Вона найзаможніша, найсильніша, науково-технічно найрозвиненіша. До неї, а не до тієї ж Росії збігаються звідусюди таланти, щоб найкраще себе розкрити й отримати відповідну винагороду.
Важко сказати, чи Лі розумів, що його номер із Сінгапуром пройшов тому й тільки тому, що населення колишньої англійської колонії, голодне та голе, замучене корупцією чужинницької бюрократії, погодилося з тими обмеженнями своєї свободи, які запропонував їм обранець. Своєрідний договірняк: затуркане віками чужої влади, вимушено слухняне населення погодилося й далі мовчати, зате мати можливість нарешті спокійно та добре заробляти. А ось американці, американське суспільство на жодну хоча б трішки схожу угоду зі своїм начальством ніколи не погоджувалося й не збирається.
Ви звернули увагу на слово «слухняне» про населення? Уже здогадалися, до чого я веду? Те, що Лі було дозволено долею в Сінгапурі, не було й не буде нікому дозволено в Україні. Не те населення. Не той народ. Правда ж, пане Януковичу?
З тих же українців багато хто чув про Лі, але я не дивуюсь, коли зустрічаю, бува, навіть досить політизовану людину, яка не знає, що 40 (сорок), навіть більше статей сінгапурського карного кодексу передбачають таке покарання, як різки. Так, люди добрі. Тілесні покарання в найбагатшій країні світу сьогодні, уже у ХХI столітті. Хто наважиться уявити собі таке в Україні?
Висновок простий. «Хто яким уродився. Усе природою діється!» — часто казала моя мати-колгоспниця. Те саме стосується й країн, народів. Хоч де то було б, діється те, на що здатен, що дозволяє, із чим мириться населення, народ. Не варто про це забувати. Особливо коли кортить полаяти начальство…
Ніякого закону так не хотілося двом президентам — Кучмі та Ющенку, як про повноцінну вільну торгівлю землею. Вони все робили, щоб умовити Верховну Раду ухвалити його — і при Кучмі вона майже піддалася, чимось подібним розродилася. Як же раділи ті притомні діячі й посадовці, які розумілися на економіці! І що? Рада майже миттєво під страшенним тиском з усіх сторін, а надто зі свого нутра наклала перший мораторій на той закон, потім другий, третій, четвертий і цілком була готова до сотого…
Чому так сталось? Та тому!
Біля моєї садиби в Рябині Охтирського району Сумської області співає голосами горлиць лісок гектарів на п’ять. З двох сторін його омивають річки — Рябинка й Ворскла. Якось один з моїх сусідів, дачник-харків’янин, мимохіть сказав, що був би не проти купити цей лісок, щоб довести його до ладу. Його слова я теж мимохіть, але, можна сказати, для дослідження, передав другому моєму сусідові, не дачнику, літньому хазяйновитому чоловікові.
«Я ж його садив, той ліс, при колгоспі. Власними руками!» — вигукнув він гнівно. «То й що?» — ніби здивувався я. «Нічого! Поки ми живі, він ні в чиї приватні руки не потрапить».
У такий спосіб я зайвий раз упевнився, що в цього чоловіка над його країною більше влади, ніж у будь-якого президента й Верховної Ради, тільки пускає її в хід лише тоді, коли від нього наочно залежить те, що він вважає дійсно важливим. Країні від того далеко не завжди буває краще, та тут уже нічого не вдієш.