Чия столиця Єлисавет?

Декілька років тому всі, хто любить та поважає українську книгу, із захопленням читали та обговорювали «Залишенець» Василя Шкляра – художній твір, у якому історичні факти та реальна постать повстанського отамана Чорного ворона завдяки автору вміло втілились у художньому слові. Разом з тим історична постать вийшла міфологізованою, відмінною від справжнього Чорного ворона. Деякі факти художньо переосмислені, деякі зазнали змін внаслідок того, що з плином часу втрачаються деталі, які могли б прояснити багато моментів та дати більш об’єктивну оцінку подій. А за 75 років до виходу роману Василя Шкляра, у 1936 році, світ побачив збірник новел «Нотатник», які пов’язані спільною темою подій часів визвольних змагань минулого століття від першого підняття жовто-блакитного прапора у 1917 році до інтернування українських вояків у польських таборах в 20-х роках. Автор новел – Юрій Липа, чия прозова творчість мало відома, хоча його поезія вивчається у середній школі. Мало відома широкому загалу і біографія письменника, однак його постулати нерідко цитують націоналістично спрямовані українські політичні партії.

Новели написані лишень через 17 років після описуваних подій тож з одного боку автор мав можливість переоцінити те, що відбулося, з іншого – чимало дрібних, але таких важливих деталей ще не були забуті.

Розпочинає збірку новела «Рубан», що покликана продемонструвати читачеві постать повстанського отамана і яка буде надзвичайно цікавою кіровоградцям. Річ у тім, що дотепер головним джерелом інформації про події у місті 1917-1921 років залишається радянська пропагандистська брошура 1927 року «Годы борьбы». Тоді як новела Липи – це інший погляд на тогочасні події у місті.

Читайте також: Останній кошовий

Аналогічно до вже згадуваного «Залишенця» твір оснований на історичних фактах. Юрію Липі, який народився у Полтаві, а виріс в Одесі, було легко наповнити новелу історичним матеріалом, адже він сам був безпосереднім учасником та свідком тих подій. Батько Юрія Іван Липа був старостою Одеси в часи ЦР УНР, міністром уряду Директорії. Сам Юрій після закінчення гімназії у 1917 році стає козаком морського куреня Одеської Січі. У 1918-1920 роках бере участь у боях у складі армії УНР. Письменник намагався в головному герої новели, в одній людині, показати типового повстанського отамана. На відміну від Чорного ворона Шкляра, який також поєднує риси багатьох отаманів, Рубан – вигадана особа. Але риси повстанських отаманів підтверджуються фактами, які мали місце у реальних біографіях отаманів. Зокрема у «Рубані» проглядається постать отамана Зеленого, у творі згадуються події у Трипіллі. Приєднання повстанського загону Рубана до армії УНР, а згодом перебування Рубана під слідством перекликаються з реальними фактами з життя отамана Гулого-Гуленка, проти якого також була порушена справа військовими органами УНР за «самовільний відхід з фронту». Марш повстанців у новелі Липи по Хрещатику більшовицького Києва з піснею про Петлюру також мав місце у реальному житті. 1 травня 1919 року загони отамана Григор’єва приєднались до більшовицького параду та пройшлись Єлисаветом під червоними та жовто-блакитними знаменами, співаючи Гімн України  та вигукуючи «Слава Україні».

Андрій Гулий-Гуленко та Герасим_Нестеренко-Орел

 

До цього часу серед загалу склався типовий образ повстанського отамана зі штабом в лісах Холодного Яру. Завдяки Липі ми бачимо отаманів з іншого боку. «На Лівобережжу…  кількадесят великих селянських повстань-походів місячно. А на Правобережжу, там, де оперував Рубан, в між річищу Бога й Інгула… була буря селянського моря».

«Оце Єлисавет – моя столиця», – вказує на карті отаман Рубан офіцерам УНР на зустрічі, після якої його загін влився до загонів Дієвої армії УНР. Можливо, так казав Андрій Гулий-Гуленко після того як вибив з Єлисавета Добровольчу армію 26 січня 1920 року на зустрічі з командармом УНР Михайлом Омеляновичем-Павленком біля села Володимирівка. Вже у лютому 1920 року до армії УНР загони Гулого приєдналися під назвою Низової бригади. Потрібно нагадати, що відповідно до закону УНР від 6.03.1918р. Єлисаветград отримав назву Єлисавет та став центром землі Низ. Такі слова також могли належати Герасиму Нестеренку-Орлу, який у лютому 1920 року очолив вже згадану новостворену Низову бригаду. Роком раніше у серпні 1919 він звільняв Єлисавет від більшовиків, а у вересні – від денікінців. З іншого боку Єлисавет став на декілька тижнів столицею Головного отамана Херсонщини і Таврії Матвія Григор’єва, який оголосив тут у травні 1919 року свій Універсал.

Ще наприкінці квітня 1919 року загони отамана Григор’єва, який на той час воював на боці більшовиків, а до того – за Директорію, Скоропадського, Центральну Раду, самовільно відійшли на відпочинок на Єлисаветчину. 1 травня Григор’єв зайшов у Єлисавет, почалися обстріли та погроми. Реальні бої григор’євців перекликаються з боями рубанівців на вулицях Єлисавета.

Читайте також: Бунтівне Криворіжжя. Шлях отамана Пестушка

«Упорніков задиханий, неспокійний біг у напряму кінної юнацької школи, де стояла залога. Стрілянина обручем стягувалась довкола міста. Раптом здійнялася якби завірюха випалів, а з боку двірця блиснуло, застугоніло і розсипалось марево вибуху».

Юнацькою кінною школою Липа називає тогочасне кавалерійське училище, а зараз один з корпусів військової частини 3-го окремого полку спеціального призначення (славнозвісні «кіборги») біля Ковалівського парку («незабрукованого майдану» за версією Липи або кавалерійського плацу).

«Упорніков підбіг до незабрукованого майдану коло юнацької кінної школи, але не міг його пересягнути. У світанку з усіх боків по ньому зацокотіли рушничні й кулеметні постріли…

Ось рідка розстрільна оборонців фортеці відступає в браму, за мури. Тоді гранати з панцерника роззяплюють браму фортеці, і в пролом обережно в’їздить панцерне авто.»

Насправді єлисаветинська фортеця тоді, так само як і зараз,  не мала ані брами, ані мурів, лише земляні вали.

бронепотяг Григор'єва

«- Гей, братки, – кричить начальник панцерника, – повертай назад. Це Рубанок з вокзалу гатить, братки, це він червону артилерію захопив. Повертай на вокзал. …

До двірця їде. Тут стрілянина менша, але вулиці порожні. Тільки у вікнах – очі людські, причаєні. Вздовж вулиць – очі людські тисячами пар за шибами.

А по вулицях, не поспішаючись, спокійні, так мовби на роботу яку йшли, посуваються люди по двадцять, по тридцять, у кучмах, у кожушках, обуті справно. Пострілюють, як де що заворушиться. Тільки ж місто під їх кроками лежить, припало до землі і дихає.

…

Надбігли до станції по два, по три зв’язкові. Вигукували, махали шапками, блискали білками очей, щирили задихані зуби.

• Завод Ельворті – наш.
• Фортецю – взяли.
• Наші піймали штаб червоних. Розмінювать будем.
• Батьку, – вигукнув гарячково прибулий, – Єлисавет наш і не наш. Гниле діло, батьку. Висипала жлобня із Явленої, із Злодійських балок – грабіж. Чорно їх, як черви.»

Таку художню версію подій ми бачимо у Юрія Липи, яка має реальне підґрунтя. «Жлобня» влаштовувала єврейські погроми, внаслідок яких було вбито тільки в Єлисаветі за різними даними від 1500 до 3000 євреїв. Серед істориків існує думка, що Григор’єв був не в змозі контролювати свої загони, адже до нього почали масово приєднуватись інші більшовицькі загони, тому отаман був змушений обирати: або бути зметеним повстанням, або очолити його. Григор’єв обрав останнє. 7 травня 1919 року він відкрито виступив проти більшовиків, згодом у Єлисаветі на мітингу оголосив свій Універсал. Наступні дні армія Григор’єва захоплює Катеринослав, Черкаси, Миколаїв, Херсон, Кременчук, Кривий Ріг, Олександрівськ, Олександрію, Корсунь, Вінницю, Золотоношу та ще сотні менших містечок, селищ та сіл. Але вже наприкінці травня більшовики розбили головні сили отамана. 23 травня Григор’єв був змушений покинути Єлисавет.

Двірець (Залізничний вокзал) 1920

Юрій Липа, хоч і припускається деяких помилок, описуючи фактичні події у місті, або ж навмисно змінює деякі обставини, однак достатньо точно змальовує тогочасне місто. Впевнена географічна орієнтація у Єлисаветі та знання його вулиць свідчить про те, що Липа неодноразово відвідував місто як до описаних подій, так і під час них. Напевно, що допомагали орієнтації у місті знайомство Юрія Липи з єлисаветинцями Євгеном Маланюком та Євгеном Чикаленком, товаришем батька Липи.

«Минули Голту, минули Нову-Українку, аж ось виринули білі й жовті доми серед запилюжених акацій – Єлисавет.

Над містом панувала важка фортеця з грубими мурами, коло неї в’язниця з невеликим подвір’ям. …

Мовчить місто: трамваї не ходять, люди не ходять. Зробила порядок Ганчарівська сотня з Шовкоплясом. Усе вищиться місто, росте. Починається вулиця Велика Перспективна.

…

юнацька кінна школа(кавалерійське юнкерське училище)  1910

Повезли Рубана через Єлисавет, де він колись сам панував, повезли фургоном через усе місто на базар.»

У фіналі новели, головного героя Рубана, тяжко хворого тифом, за наказом генерала Добровольчої армії Н. було повішано на базарній площі.

Коли обережно підійшли до шибениць єлисаветяни і лелеківці, що приїхали до Єлисавету (саме був базарний день), то прочитали:

«Тут висить Рубан, нищитель російських людей».

незабрукований майдан (кавалерійський плац) 1899р

Подібні події також мали місце. У листопаді 1919 року денікінці заарештовують в своїй оселі командира повстанців Андрія Стратієнка, користуючись тим, що він захворів на тиф. За наказом генерала Слащова Стратієнка було повішано, але не на базарній площі, а на кавалерійському плацу. На табличці було написано “петлюрівець-бандит-комуніст А. Стратієнко”. Більшовиками була «приватизована» постать Стратієнка. У 1969 році на місці шибениці в Ковалівському парку радянською владою був встановлений пам’ятний знак.

Сьогодні ми спостерігаємо спроби змінити суспільство за допомогою декомунізаційних законів. Однак зміни потрібно починати на ментальному рівні. А для цього треба не так і багато – не бути байдужими до своєї історії і робити все можливе, щоб те, що багато десятиліть було сховано від нас під шаром брехні, віднайшли і зробили загальнодоступним. Попереднє покоління за 25 років незалежності не змогло або не захотіло донести до загалу об’єктивну інформацію про події у Кіровограді 1917-1920 років, тоді як історичні джерела є, потрібно лише їх помітити.