Купуючи, почув від продавчині, що вона вперше бачить цей продукт, проте його купують, зокрема араби, які й сказали їй назву. Я зауважив, що по-нашому слід писати «сочевиця», а «чечевица» – це російською мовою. «Яка різниця?» – відповіли мені. Я: «Таж ми українці, а не росіяни». – Це одне й те саме. – Ні, ми різні народи. – Вони брати. – Та й араби – нам брати», – мовив я, і бідолаха, не знаючи, що казати далі, промимрила, мовляв, головне, щоб людина була добра.
«Яка різниця?» – ось результат багатовікової чужої пропаганди, яка прищеплювала нам, що ми «єдиний православний», потім «єдіний совєтский» та зрештою, щоб не було сумнівів, яка та «єдиність» – «єдіний русскій» народ, тож і маємо тепер замість народу овечу паству, якій «всьо бєз разніци», отару, котрій байдуже не лише до свого минулого, а й до майбутнього, байдуже, якою мовою розмовляти, до якої держави і якого світу належати, а московські пастирі на шпальтах газет із совєтськими назвами і у своїх опорних пунктах із хрестами ненастанно втовкмачують їм, що немає ніяких українців, а є лише відступники від «єдності».
Народ не даність, якій слід поклонятися, народ – результат виховання, а в нас, на жаль, замість вихователів і провідників нації – вчорашні лакеї совєтського режиму й іноземні гувернери, в обласних центрах сидять губернатори (таж губернії були в Росії!), а країну, звичайно, очолює генерал-губернатор.
То хіба народ із такими проводирями не може помилятися? Як напівосвічені маси, що їх і досі досить вправно тримають за мурами совєтського культурно-історичного гетто, можуть зробити правильний вибір? Як може розвиватися країна, якщо замість освіти є лише мракобісся?
Не так давно відбулися вибори в Єгипті. «Народ» (40% неписьменних і, мабуть, ще більший відсоток напівосвічених) обрав новий парламент. Чи мав він рацію? Як жінки могли проголосувати за «братів-мусульман» і салафітів – представників релігії, яка калічить їхню жіночість і обіцяє їхнім правовірним чоловікам сімдесят незайманок у раю? І що тепер, який морок чекає на цю давню країну? Весь Єгипет був націлений на подальший розвиток туризму, а тепер розважливі люди, недобудовані міжнародні аеропорти та широкі автошляхи й сотні кілометрів прибережних готелів – усі застигли в непевності. І який морок очікує на нас, коли після виборів сусіднього імператора і запобігливо виконаних нашою українською челяддю його і писаних, і таємних указів, можливо, навіть проведених серед отари референдумів, нашу країну затопить повінь хижої, нетерпимої та фанатичної російської православної ортодоксії, що, інколи виряджаючись в овечу хохлацьку шкуру й мекаючи «українскім нарєчієм», ревно служить путінському самодержавному єдиноросійству, а тим часом субординований керівник української квазідержави незмінно, як той фараон, ревніше поклонятиметься сонцю, яке справіку і довіку сходить у Кремлі, й дослухатиметься до вказівок московських «вищих сил» і вимог російського верховного жерця?
Як новий російський імператор, що живе лише минулим, захищає найреакційніші режими у світі (Чавеса, Каддафі, Лорана Гбагбо в Кот-д’Івуарі, а тепер Башара аль-Асада в Сирії, що суто по-російському розстрілює з танків свій народ) і анексує шматки територій сусідніх держав, може бути благословенням для України? Як чоловік, котрий до останнього обстоює святість будь-якої тоталітарної влади, а передусім особистої влади («Ми етого нікоґда не допустім», казав він з привожу антиурядових виступів у Сирії), а отже, готовий винищувати як «інородців», так і самих росіян, може бути тим «отцем небесним», якого пропонують нам тутешні московські гувернери?
Помилки не запізно виправляти. Відомо, хто помиляється двічі. Треба стати народом, позаяк темна юрба в руках проводирів-мракобісів може йти виключно до свого скону. Цілком реальною є загроза, що якийсь блискавично проведений референдум зробить вибори до «українського» парламенту непотрібними. Де ви, поети з палким словом, вожді, пророки і трибуни, озвіться нарешті, збагніть, що ваше мовчання – злочин.