Ще недавно теоретик намагався дати відповідь на запитання: де шукати наших історичних традицій? Їх чимало і різних у героїчній історії України. Але одна з них дошкуляє чи не найбільше. Це вміння національної еліти на драматичних поворотах долі втрачати все, що даровано Всевишнім і добуто самопожертвою та працею людей, які несуть у своєму серці Україну. В 1917 році маси пробудилися до національної творчості. Україна отримала шанс стати незалежною державою, але провід не зміг усвідомити її необхідність і довго тримався за «московську спідницю» – «єдиний фронт революційної демократії» – й через власну недолугість, порожнє доктринерство, міжпартійні чвари фактично зруйнував власну державу, а потім звинувачував «національно несвідомі маси».
Кажуть, що історія вчить того, що не вчить нічого. Наша сучасна «націонал-демократія» зайвий раз це підтверджує. Після тривалого лихоліття Україна ще раз отримала шанс у 1991 році. Мільйони людей висловили свою волю утвердити національну державність. Усі ми пам’ятаємо величні й багатолюдні мітинги, маніфестації на підтвердження цього бажання. Минав час. Дуже швидко «націонал-демократи» розчинилися у пострадянській номенклатурі. Єдине, в чому вони не змогли зупинитися, то це у міжпартійній боротьбі, що дедалі посилювалася. З’явилися десятки нових партій, створених під невгамовних в амбіціях політиканів і авантюрників, а державні інститути опинилися в руках учорашньої партійно-комсомольської номенклатури різних ешелонів, «червоних директорів», спритних ділків і відвертого криміналітету. На цьому тлі зростала зневіра мас, і Леонід Кучма привселюдно заявив, що національна ідея не спрацювала. Україна увійшла в стан ще більшої русифікації, яку тепер здійснювала вдягнена в ліберально-демократичні ринкові шати «інтернаціональна» олігархія, перебравши на себе функції нищення української ідентичності. В її руках опинилися преса, радіо, телебачення, книговидання – всі засоби впливу на формування свідомості громадян. Проте й це не повернуло до тями «національну демократію», чвари і гризня тривали.
Доля дала Україні ще один шанс у 2004 році. Перед загрозливою перспективою назавжди отримати диктатуру криміналітету народ вийшов на Майдан. «Національна демократія» зуміла на якийсь час об’єднати свої зусилля перед цинічним «бєспрєдєлом» кучмівського режиму. На мою думку, в боротьбі з ним найпослідовнішою і найвідчайдушнішою була Тимошенко. Давайте лишень пригадаємо: коли влада таки наважилася застосувати зброю проти людей на Майдані, саме завдяки її зусиллям вдалося відвернути трагедію, що насувалася. Саме вона не допустила реалізації намірів Партії регіонів та її лідера Віктора Януковича здобути необхідну більшість голосів депутатів для зміни Конституції під себе. Тимошенко була реальним лідером у боротьбі з кучмізмом, тоді як Віктор Ющенко вів перемовини зі своїм так званим батьком – діючим президентом Леонідом Кучмою. Цинізм і брутальність дій Януковича та його команди вже тоді свідчили про те, що вони не зупиняться ні перед чим задля приходу до влади.
Перший тур виборів-2010 показав, що настрої українців майже не змінилися. Янукович і його команда мають свої 30–35%. Своєю чергою, національний табір загалом може розраховувати на більшість, і в цій ситуації надзвичайно важливою є ефективна поведінка його лідерів, які можуть створити спільний фронт. Але марні сподівання – «Бурбони нічого не навчилися». Сумно сьогодні чути тих «націонал-демократів», які закликають «голосувати проти всіх», не йти на вибори, стверджуючи, що між двома кандидатами у президенти немає різниці. Нові «старі» лідери намагаються запевнити людей, що Тимошенко є «недемократичною», що вона реалізує «промосковський проект» і подібні дурниці. А пан Янукович і Ко потирають руки від задоволення, оскільки це додає їм голосів спантеличених виборців. Дивними є розрахунки, що Віктор Федорович, прийшовши до влади, оголосить перевибори парламенту і нові «герої», створивши свої партії, отримають у такий спосіб посади. Нехай не тішать себе ілюзіями, це лише сьогодні вони потрібні ПР як елементи політтехнології для реалізації своїх планів. Нехай не сподіваються, що, прийшовши до влади, Янукович її комусь через п’ять або десять років передасть у демократичний спосіб. Марні сподівання, він живе за іншими законами, і на демократичному процесі в Україні можна буде поставити жирну крапку.
Вочевидь, частина націонал-демократичного табору проявила нестійкість і розраховує знайти компроміс із командою Віктора Януковича. Низка політиків уже давно стали на шлях прямої зради, що додало антиукраїнським силам. Але дивним видається у нинішній ситуації позиція багатьох представників української інтелігенції. Зокрема, Юрій Андрухович, який «у своєму житті найбільше боїться цинізму і безпринципності», очікує якихось «особливих слів», а якщо їх не буде, то поставить хрест на Україні. Більшого цинізму, безпринциповості, та й відсутність здорового глузду демонструє Микола Рябчук, «мораль» якого «підказує голосувати проти обох». Украй обурливою є публічна заява книговидавця Капранова в ефірі «5 каналу», який закликає плюнути у виборчий бюлетень, тому що досі не отримав від влади преференцій. А поряд із ними мовчить численний гурт українських письменників, митців, науковців, які 1991 року своєю активною позицією виборювали українську незалежність. Невже сьогодні вони поділяють ющенківську позицію, що і Тимошенко, і Янукович – це одне й те саме. Невже вони задовольнилися тим, що гарант нарешті присвоїв звання «Героя України» Степанові Бандері, й забули, що одним із перших «героїв» став «червоний прокурор» Потебенько, що нагороди і посади з рук Ющенка щедро сипалися на ківалових, колесникових…
Можливо, вчорашні активісти з національного табору розраховували, що держава побудується сама, що кожен, хто трохи постояв на Майдані, отримає тепленьке місце або пільги від нової влади. А якщо ні, то шукатиме щастя в іншій команді – Януковича. Не шукайте, бо там місця для вас немає. Там усі місця вже зарезервовані. І не треба обманювати народ, що в Януковича кращі професіонали, чи краща програма, чи битиме він сьогодні не дуже боляче, бо начебто «демократ», хороший господарник (про що засвідчує обдертий Донбас), уже «європеєць», «передбачуваний», на відміну від Тимошенко. Ця частина наших «націонал-демократів» має зрозуміти, що добровільно віддає свою фактично ще не сформовану, ослаблену кризою державу в руки вчорашнього супротивника. І нехай не забувають, що сьогодні, не сприймаючи серйозно всієї загрози, яку несе команда Януковича, вони повторюють помилки українських провідників не такого вже далекого минулого, які свого часу загравали з більшовиками, вважаючи, що ті довго не протримаються, але, як виявилося, глибоко помилялися, за що потім заплатили не лише своїм життям, а й трагедією всього українського народу.
Українці не мають права сьогодні знову «самі себе звоювати». Не мають права відмовитися від своєї власної державності. Сьогодні не можна помилитися. Сьогодні є вибір. Цей вибір між Юлією Тимошенко, яка декларує європейську перспективу, демократичні свободи, реформування економіки та національний духовний розвиток, і Віктором Януковичем, який вкотре обіцяє, що житимемо краще. Завтра такого вибору може не бути.